Сучасні жінки нерідко зауважують, що «лицарів майже не лишилося». Ніби в цьому є щось негативне. Суспільна свідомість з певних причин возвеличує цих особистостей. В уяві вони постають благородними, мета їхнього існування — рятувати чарівних дам і знищувати негідників. Звісно, образ привабливий, але він не має нічого спільного з дійсністю.
Лицарі були лише членами верстви, яка вважала війну родинним заняттям. Він існував у різних європейських державах протягом кількох віків, тому говорити про нього як про щось стале й однорідне в цілому невірно.
Найчастіше лицарями вважалися воїни, котрі входили до особистих військ місцевих землевласників. Це означало, поміж іншого, що під час збройних сутичок, що не вщухали в Європі протягом багатьох віків, ці особи перетворювалися на розбійників, що сіяли страх серед місцевого населення та робили все, що їм заманеться.
Лицарських кодексів як чогось загальновизнаного, уніфікованого й бодай якось зафіксованого письмово не було. Однак протягом сторіч поступово формувалися певні ідеали поведінки під впливом Церкви, придворної культури й літератури. Правила, яких дотримувалися представники цієї верстви, особливо на початкових етапах, переважно були релігійними за своїм характером і стосувалися обмеження насильства. Вони мали на меті вгамувати найгірші прояви натури озброєних людей, щоб ті не вбивали й не грабували беззахисних. І хоча згодом, з розквітом куртуазної культури, до лицарських ідеалів почали додаватися елементи галантності, спочатку ці норми не мали нічого спільного з такими компліментами, як «пропустити даму вперед».
З кінця X до XIII століття католицька церква намагалася втихомирити буремні звичаї європейців доктриною «Божого Миру». Вона запроваджувала релігійні покарання за насильство, вчинене під час християнських свят або в певні дні тижня. Саме тут можливо віднайти ті засади, якими керувалися досить великі групи «спадкових військових».
Візьмемо до уваги текст клятви 1023 року, що дійшов до наших днів, запропонованої єпископом Варіном з Бове королю Роберту II Благочестивому та його лицарям. Документ дає чітке уявлення про те, які злочини найчастіше вчиняли ці особи та які стягнення вони були готові понести в разі порушення взятих на себе обіцянок. Згадаємо лише сім пунктів цієї неймовірної в наші «бездуховні» часи угоди.
Не нападати на священнослужителів
Клятва єпископа Варіна з Бове забороняла лицарям нападати на неозброєних священників, ченців та їхніх супутників. Винятком були ситуації, коли ті порушували закон або якщо застосування сили було помстою за злочин, якого не спокутували протягом п'ятнадцяти днів.
Гунбальд, архієпископ Бордо, особливо засуджував кожного лицаря, який «нападає на священника, диякона або будь-якого іншого члена церковної ієрархії, що не має щита, меча, кольчуги або шолома і перебуває на вулиці або вдома». Гунбальд вважав, що покаранням за такий злочин має бути не прокляття, а відлучення від церкви — якщо лицар не спокутує свою провину або якщо не буде доведено, що потерпілий сам спровокував насильство.
Не красти домашню худобу і не вбивати сільськогосподарських тварин без потреби
Клятва забороняла вбивати волів, корів, свиней, овець, ягнят, кіз, ослів, кобил і жеребців. Також вона обмежувала конфіскацію тварин певним періодом року: «Я не забиратиму коней, лошад і мулів, що пасуться в полях, з першого березня до Дня всіх померлих вірних (відзначається 2 листопада), якщо вони не завдають мені шкоди».
Винятком були ситуації, коли худоба була потрібна лицарю та його супутникам для харчування. Згаданий вище Гунбальд Бордоський вважав, що порушників цього пункту правил слід піддавати церковному прокляттю.
Не нападати на випадкових людей, не грабувати їх, не викрадати й не катувати
Здавалося б, це правило зрозуміле кожній порядній людині, проте єпископ Варін вважав за необхідне закріпити його у своїй клятві. З цього можна зробити висновок, що лицарі поводилися з селянами, міщанами, купцями, прочанами та іншими людьми, що не належали до більш привілейованих верств, абсолютно по-звірячому.
Історичні документи зберігають чимало свідчень того, що представники нижчих верств постійно ставали жертвами грабунку, побиття, здирництва та викрадення з метою викупу.
Не спалювати й не руйнувати будинки без вагомої причини
Клятва єпископа Варіна з Бове засуджувала безглузді підпали. Виняток робився, якщо лицар виявляв у споруді «ворога або злодія». Окремо церковний ієрарх засуджував пограбування знедолених, навіть якщо воно чинилося «за зрадницьким підбурюванням» феодала.
Варто згадати, що тогочасні люди були щиро обурені тим беззаконням. Зокрема, французький теолог і чернець Алан Лільський писав, що лицарі досягли «найвищого ступеня злодійства», забезпечуючи себе засобами шляхом грабежу збіднілих людей.
Не допомагати злочинцям
Той самий Алан Лільський повідомляв, що в лицарів «жорстока вдача мародерів», і вони часто стають «ватажками банд грабіжників, викрадачами худоби». Очевидно, з часом у них склалася репутація маргіналів, тобто людей, які за своїм характером дуже близькі до кримінального світу.
Тому зовсім не дивно, що єпископ вимагав від лицарів не переховувати злочинців і не допомагати їм. У разі звернення середньовічного «правопорушника» по захист, «благородний воїн» був зобов'язаний змусити його спокутувати провину перед суспільством або жертвами злодіянь (протягом п'ятнадцяти днів) або відмовити йому в проханні.
Не нападати без причини на жінок
Клятва забороняла лицарям нападати на шляхетних жінок, котрі подорожують без чоловіків, а також на їхніх супутників. Крім того, не можна було чіпати вдів і черниць. Утім, із тими представницями слабкої статі, які злочинно діяли проти лицаря, можна було чинити, як тепер кажуть, на власний розсуд.
Не влаштовувати засідки на беззбройних лицарів
Як вже було зазначено, доктрина «Божого Миру» намагалася зменшити кількість насильства, що відбувалося навкруги, обмежуючи час, коли до нього дозволялося вдаватися.
У декреті імператора Генріха IV від 1085 року зазначалося, зокрема, що миру слід дотримуватися в четвер, п'ятницю, суботу й неділю, під час апостольських свят, з дев'ятої неділі перед Великоднем до восьмого дня після П'ятдесятниці тощо.
Тому зовсім не дивно, що в клятві єпископа Варіна з Бове лицарям заборонялося нападати на беззбройних товаришів «з початку Великого посту до кінця Великодня». Сьогодні це видається вкрай абсурдним, але в ті жорстокі часи це був великий крок до гуманізації суспільства.
