Один з найзнаковіших українських авторів сьогодення Сергій Жадан вступив до лав ЗСУ та знайшов для себе нову роль творчої особистості
Ми вирішили зустрітися на Андріївському спуску, біля входу до галереї “Дукат”: саме там відбувається виставка для підтримки бригади “Хартія”, де проходить службу Сергій Жадан. Темна сорочка, обтислі джинси, вічні конверси. Обіймає мене. Розмовляємо про його рідний Харків — за годину до цього прилетіло в центр міста.
Реклама.
В київській галереї розміщено благодійну експозицію праць відомих українських художників: Олександра Ройтбурда, Павла Макова, Жанни Кадирової та Марії Куліковської. Жадан зразу ж підводить мене до картини львівського митця Юрка Коха. Спеціально для виставки він створив портрет Ніки Кожушко, харківської художниці та поетеси, яка загинула 30 серпня минулого року від КАБу. Дівчині було 18. Вродлива, витончена Ніка зображена на тлі нещодавно відкритого книжкового магазину в серці Харкова з промовистою назвою “Книгоукриття”.
“Ми повісили цей твір на стіну, коли він ще навіть не просох”, — розповідає Жадан, який був у близьких стосунках з Нікою, а після її смерті ініціював у видавництві “Фоліо” випуск її першої збірки віршів та прози “Час починати танго”. На благодійному аукціоні, який він спільно з меценаткою Катериною Загорій організував 15 вересня, вдалося виручити понад 3,3 мільйона гривень для патронатного підрозділу “Хартії”, що займається пораненими бійцями.
Наша зустріч у Києві — щаслива випадковість: застати Жадана, котрий живе без перерв між службою у 13-й бригаді Національної гвардії України “Хартія”, турне з гуртом “Жадан і Собаки”, виступами на передовій з численними благодійними акціями, майже нереально. Лише за останній тиждень він дав десять концертів для військових: “Це відбувається в шпиталях і на лінії фронту: ми просто приїжджаємо з гітарою та трубою і граємо пів години — годину. Відіграти за день два-три концерти важко, але коли тобі важко, згадай про того, хто зараз сидить в окопі”, — стримано говорить Сергій.
Я не піхотинець і не штурмовик. Я просто роблю так, щоб про “Хартію” дізналися якомога більше людей
Цікавлюсь, що змінилося після його мобілізації торік у червні. “Ти більше не належиш сам собі. Плани можуть змінитися будь-якої хвилини”. Вступ до війська для Жадана був неминучим: вони з товаришами стояли біля зародження “Хартії” навесні 2022 року (засновник підрозділу, бізнесмен Всеволод Кожемяко — друг дитинства письменника). Сергій декілька разів під час інтервʼю наголошує, що не служить на передовій: його задача – це комунікація, а також Радіо “Хартія”, незалежне онлайн-медіа, яке він заснував торік із командою журналістів та військових.
“Я не піхотинець і не штурмовик. Я просто роблю так, щоб про “Хартію” дізналося якомога більше людей і щоб підрозділ мав усе необхідне”, — заявляє він. Аукціон у “Дукаті” — один із прикладів його успішної діяльності в цій сфері, як і концертні тури його гурту: влітку за два місяці виступів музикантам вдалося зібрати на потреби “Хартії” 22 мільйони гривень. Жадан займається волонтерством з 2014 року: говорить, у 2022-му стало зрозуміло, що самих лише пожертв недостатньо, а окремі волонтерські ініціативи не ефективні. “Ця війна — зовсім інший рівень витрат. Ну добре, можна зібрати гроші й купити п’ять дронів чи три машини; машини спалять, а дронів через день не буде. Війна — колосальні витрати, які треба планувати на роки вперед”.
Митець переконаний: допомогти зібрати кошти для армії може культура. Згадує своїх колег, які є “найдієвішими волонтерами країни”: харківський гурт “Курган і Агрегат”, колектив “Без обмежень”, музиканта Святослава Вакарчука, письменника Андрія Любку. “Саме культура через свою емоційність здатна обʼєднати багатьох людей, — пояснює він. — Вона дуже ефективна як засіб спілкування та порозуміння — з чим сьогодні вже не можуть впоратися політика чи ідеологія. Культура зараз — не про розвагу, а про рівновагу, оскільки це єдине, напевно, що по-справжньому може тримати нас разом”.
Таку ж об’єднувальну силу має і спорт. Жадан згадує, як у серпні в Харкові провели благодійний аукціон з нагоди річниці “Хартії” та розіграли особливий лот — зірковий футбольний матч за участі військових підрозділу, президента Української асоціації футболу Андрія Шевченка, футболіста Сергія Реброва та дітей з прифронтових зон. Лот пішов за рекордні 200 тисяч доларів — на них придбали безпілотний комплекс FlyEye 2.0 для частин, які обороняють Харківщину.
Під час двогодинної зустрічі в офісі галереї “Дукат” телефон Жадана не вмовкає — звучать дзвінки від засновника “Хартії”, волонтерів, побратимів. Сергій жартує, що якби йому випало розповісти за кордоном, з чого складається його звичайний день, його б запитали: а як це повʼязано з армією? “Зранку йду до банку домовитися про підтримку, вдень — на завод поговорити про дрони, а ввечері зустрічаюся з губернатором”.
Чи не найбільшу частину дня в нього займає робота над “Радіо Хартія”, яке за рік із просто армійського перетворилося на одне з популярних і найбільш обговорюваних медіа країни. Між ранковими ефірами, історичними програмами про українських політв’язнів і дисидентів ХХ століття та освітніми подкастами про військову літературу Жадан разом із колегами веде репортажі з передової — їздить на позиції в автівці, обладнаній радіоапаратурою, щоб показувати суспільству “не прилизану парадну реальність, а справжнє життя”. А ще записує інтервʼю, які обговорює вся країна: його тригодинну розмову з легендою української літератури Ліною Костенко, що відбулася влітку, на ютуб-каналі “Хартії” переглянули понад 700 тисяч разів і розібрали на цитати.
Інше резонансне інтервʼю Жадана — з Ай Вейвеєм, який влітку завітав на Харківщину, щоб зняти фільм, зокрема і про бригаду, в якій служить письменник. У центрі міста, розташованого за двадцять кілометрів від лінії фронту, на тлі конструктивістської споруди Держпрому український письменник і китайський митець говорили про свободу, культуру та відповідальність автора у світі, де йде війна. Ця розмова була непростою для обох: Жадан ставив незручні запитання про підтримку Китаєм Росії та про запрошення росіян до спільних мистецьких проєктів з Ай Вейвеєм; художник обережно відповідав, що вважає себе громадянином світу. Наприкінці бесіди, яку перервав звук повітряної тривоги, Ай Вейвей зізнався: якби жив в Україні, взяв би до рук зброю, щоб захищати сім’ю та честь.
“У коментарях люди чомусь писали про протистояння між нами, — посміхається Сергій. — Але це не так. Позиція Ай Вейвея цілком логічна: очевидно, людина не приїхала б у розташування бойової бригади, якби не підтримувала країну, за яку ця бригада воює. Він був у прифронтовій зоні, їздив полями, він усе розуміє”.
Найвідоміший український письменник у світі, чиї романи перекладені більш ніж двадцятьма мовами і якого 2022 року Польська академія наук номінувала на Нобелівську премію з літератури, Жадан переконаний: цивілізований світ має переглянути лексику, якою говорить про війну. “Ми живемо на порозі Третьої світової – навіть якщо не визнаємо цього. Відповідно, багато речей потребують переосмислення та перейменування”. Зокрема, він говорить про велику спільноту західних інтелектуалів, які дотримуються гуманістичних настанов і позицій пацифізму. “Пацифізм може бути виправданим стосовно Першої світової, але щодо цієї війни він не може бути етичним, бо ставити на терези Росію й Україну — аморально”.
Письменник втомлено зазначає, що за два роки лічені рази був за кордоном, тому що не має на це можливості, але згадує липневу подорож до Зальцбурга, де йому вручили Австрійську державну літературну премію. Серед запрошених були лауреатка Пулітцера історикиня Енн Епплбом та вся політична еліта Європи. Жадан став першим українцем, який отримав цю відзнаку, що вручається з 1965 року. У своїй промові віцеканцлер Австрії Андреас Баблер зауважив, що Сергій надає “мові літератури жах війни, а його творчість має силу, необхідну для того, щоб бути свідченням у часи війни й терору”.
“Коли починаєш писати вірш, маєш відчувати, що перед тобою вічність”
Це наше третє інтервʼю з Жаданом, і кожного разу мені здається, що переді мною супергерой: швидкий, енергійний, мудрий, тактовний. У 51-річного письменника, котрий за тиждень може проїхати країну від Харкова до Миколаєва й назад, відіграти кілька концертів у Палаці спорту на вісім тисяч глядачів, у добі точно більше, ніж 24 години. Чи є щось, чого він не встигає?
“Майже не пишу зараз. Часу немає — у мене служба”, — посміхається письменник. І додає: йдеться навіть не стільки про час, як про стан. “Коли берешся писати вірш, маєш відчувати, що перед тобою вічність. А якщо розумієш, що за годину в тебе нарада з командиром, за дві — треба прийняти дрон, а за три — домовитися з банком, то тут не до вічності. Але я не скаржусь. Усьому свій час”.
За три роки повномасштабної війни Жадан видав збірку поезій “Скрипниківка”, присвячену мінливості мови в часи війни; збірку короткої воєнної прози “Арабески” та 1400-сторінкове повне зібрання лірики “Усі вірші 1993–2023”. Письменник вважає це гідним результатом. Згадує, як фізично не міг писати на початку вторгнення — було відчуття, що просто перехопило подих. “Не йшлося не те що про писання — навіть про читання. Була загострена емоційна реакція на все: переглядаєш новини — і плачеш чи кричиш. Не до творчості й не до рефлексії, коли в принципі не бачиш майбутнього. Відчуття циклічності часу зникає, треба переночувати, просто дожити до ранку — а далі перспективи не бачиш”.
Перші місяці вторгнення Жадан не покидав Харків. Робив короткі щоденникові записи й публікував їх у фейсбуці: про обстріли, міські світанки, двірників, які з любовʼю прибирають вулиці після жахливих атак. Згодом ці тексти вийшли окремою книжкою “Небо над Харковом” — в Америці, Німеччині, Франції, Польщі. Письменник каже, що це не літературні тексти, а радше дуже нервові, безпосередні реакції — зараз він би їх не публікував. На його думку, сьогодні не час для великих романів про війну, адже масштаб і епічність цього жанру передбачають “естетизацію війни, а ще — все ж таки потребують позачасовості”. Сильніше діє поезія, особливо написана тими, хто бачить її зблизька. “Коли читаєш рядки Артура Дроня чи Ярини Чорногуз, розумієш: це не просто лірика, це якісь дуже болісні уривки реальності. І ця пошкоджена, переосмислена мова набагато цікавіша та гостріша”.
Для самого Жадана писання у час війни — терапевтична практика. “Зараз, коли сідаю щось писати чи перекладати, розумію, що це найбільш спокійний та змістовний для мене час”. Це виходить здебільшого, коли їде на позиції до побратимів чи поміж виступами, пересуваючись країною на концертному автобусі. “Останні переклади віршів Брехта (для київського театру “Золоті ворота”, де у вересні відбулася прем'єра вистави Brecht.Cabarett. — Прим. ред.) я зробив у дорозі: поки звʼязок поганий і ніхто не телефонує, ти все відкладаєш, дістаєш книгу, ноутбук і працюєш. Трясе, незручно — але нормально. Сісти вдома, за столом — цього майже не буває: додому приходжу пізно, виснажений і з головою, повною дронів”.
Відволіктися та відпочити допомагають сон і поезія. “Я все життя ношу при собі вірші, щось перечитую. Дістав із рюкзака Семенка, якого я й так знаю напам’ять, почитав — і якось легше стало”. Часто повертається до Бажана, Целана, Брехта. Треба змушувати себе читати, особливо зараз, радить він, — ставитися до цього як до зарядки.
Найбільше енергії письменник черпає у спілкуванні з людьми. “Щоправда, це і надихає, і виснажує. Але коли бачиш, що людина останнє віддає своїй країні, це дає сил”. Ті, хто бував на концертах гурту “Жадан і Собаки”, знають: він вміє ділитися енергією. На сцені Палацу спорту Сергій дві години без перепочинку стрибає, кричить у мікрофон “Мальви”, “Рогань”, “Автозак” — здається, живі виступи для нього справжній наркотик. Каже, що його надихає молодь, яка приходить на концерти, — “фантастичне покоління щирих людей”. Студенти — основна аудиторія гурту, і особливо це стало помітно після повномасштабного вторгнення. “Успіх колективу “Жадан і Собаки” в тому, що ми співаємо речі, які сьогодні мало хто озвучує, — у нас доволі соціальні тексти. Навіть якщо це не політична соціальність, а побутова, дітям цього не вистачає. У цьому й феномен “Кургану і Агрегату” — коли ти не підлаштовуєшся під них, а розмовляєш із ними зрозумілою мовою”.
За освітою Жадан — педагог, тому вміє вести діалог з дітьми. Турбота про молодь — основний напрямок його фонду, що працює з 2017 року на прифронтових та деокупованих територіях Сходу. Свого часу він найбільше допомагав Луганщині — зокрема місту Старобільськ, звідки родом, та містечкам навколо: поповнював шкільні бібліотеки українською літературою, проводив літературні конкурси, ініціював гранти для учнів, постачав медичне обладнання у лікарні та шпиталі.
“Ми всі зараз ніби без шкіри: сміх, радість чи сльози — усе перемішано”
“Я буквально привіз туди кілька тон книжок, але зараз всі ці школи в окупації, а книги знищені”. Жадан стримано говорить, що це одна з його головних особистих втрат у цій війні — неможливість бути присутнім у рідному місті й зробити для нього бодай щось. “Дуже боляче, що не можу потрапити на могилу до батька. Але найбільша втрата – це люди: згадуєш тих, із ким спілкувався ще три-чотири роки тому, а їх уже немає з нами”.
Батько Сергія помер у 2019 році. Матір перед початком вторгнення він встиг вивезти зі Старобільська, окупованого росіянами з весни 2022-го, а родинний дім, де він виріс, віддали друзям (“Сподіваюся, він ще стоїть”). Про що б не йшлося, Жадан однаково стриманий і зібраний: каже, востаннє плакав дуже давно, але його може зворушити поезія чи кіно. “Ми всі зараз ніби без шкіри: сміх, радість чи сльози — усе перемішано”. Зізнається, що йому не імпонує комплекс самобичування, поширений серед українців, — що ніхто не має права сміятися під час війни.
“Часом так і є: іноді ти дізнаєшся, що хтось загинув, а поруч сидить компанія й голосно сміється, і ти сприймаєш це як велику несправедливість. Але ці люди не знають, що сталося в тебе, — а ти не знаєш, як їм. Можливо, сміх — це їхній спосіб впоратися з горем. Мені здається, зараз — час великої уважності, адже дуже легко накинути на людину свої стереотипи, претензії — і помилитися. Зараз слід бути надзвичайно делікатними одне з одним”.
Текст: Дарія Слободяник
Фото: Stepan Lisowski
Стиль: Viktoria Filipova
Зачіски: Diana Koval
Грумінг: Svitlana Rymakova
Асистентка стилістки: Yuliia Ostapchuk
Освітлювач: Oleksiy Kuzmenko
Лінійна продюсерка: Marie Nikolaenko
