Часом найглибші прояви людяності та співчуття можуть виникнути за найменш очікуваних обставин. Ця розповідь ілюструє, як креативність, емпатія та бажання підтримувати інших можуть призвести до вражаючих результатів.
Двоє пацієнтів перебували у відділенні інтенсивної терапії. Один взагалі не міг рухатися, а інший мав можливість сидіти протягом години щодня.
Під час кожного сидіння чоловік розповідав своєму нерухомому сусідові все, що бачив за вікном.
Він розповідав про чудовий парк, де гралися собаки та прогулювалися пари, описував продавця морозива, який приваблював веселих дітей, ділився подробицями про чудовий ставок, де граціозно ковзали лебеді, і розповідав про променисте сонце, яке освітлювало небо, роблячи його особливо яскравим і приголомшливим.
Майже місяць чоловік щодня вставав з ліжка, щоб передати свої спостереження з вікна. Потім, однієї ночі, він мирно помер уві сні.
Через кілька днів сусід по кімнаті, який уважно слухав розповіді про чарівний парк за вікном і уявляв кожну сцену із заплющеними очима, попросив перекласти його до ліжка його покійного супутника.
Він одужував, і лікар дозволив йому сісти. Медсестра, посміхаючись, допомогла йому пересісти на ліжко біля вікна.
Коли чоловік вперше сперся на ноги та визирнув надвір, він був приголомшений. Він бачив лише тьмяну бетонну стіну іншої будівлі на території лікарні. Жодного парку. Тільки стіна. Він почувався обдуреним і задавався питанням, як таке можливо.
Медсестра, яка поправляла постільну білизну, пояснила: «Цей пацієнт взагалі нічого не бачив; він був сліпий».
Саме бачення парку дозволило йому змінити перебіг хвороби та досягти одужання.
Друзі мої, є над чим поміркувати. Кожен з вас дійде до власної інтерпретації цієї історії. Я вже сформував свою!
Джерело: ukr.media
