Громадська організація «Сестри доріг» досліджує брак кадрів у логістичній сфері та залучає до далекобійних рейсів жінок
Світлана Стреляна – очільниця однієї з логістичних компаній у Харкові. Така робота – справжній виклик під час війни. Зокрема й тому, що фурами традиційно кермують чоловіки, багато з яких нині на фронті, і в галузі не вистачає працівників. Світлана прагне залучити до цієї діяльності жінок. У цьому її підтримують Ірина Міщенко та Олена Чернишова, – вони разом заснували громадську організацію “Сестри доріг”.
Стреляна вважає, що за жінками може бути майбутнє у логістиці, варто лиш допомогти їм здобути професійні знання, надати підтримку та впевненість у своїх силах.
НЕ ВСІ МОЖУТЬ ВИТРИМУВАТИ ДАЛЕКОБІЙНІ РЕЙСИ
Логістичній компанії, яку очолює Світлана, вже 40 років. Її засновником був батько Світлани – Михайло Стреляний. Він опікувався цією справою все життя, і багато чому нинішня директорка підприємства навчилася з дитинства. Жінка розповідає, що саме батько розвинув у ній та її сестрі лідерські риси характеру. Світлана навчалася в США, отримала там грант.
– Я виросла з бажанням, щоб українські жінки були незалежними, вільними, впевненими в собі. Насправді вони такими і є, але українкам часом не вистачає віри в себе, розуміння, які вони чудові та що можуть багато чого створювати, а не лише покладатися на чоловіків, – каже вона.
Михайло Стреляний помер у 2018 році. Відтоді Світлана взяла на себе управління компанією.
– Автотранспортний бізнес – все ж історія, яку вважають виключно чоловічою. Тож доводилося шукати правильний стиль поведінки. Я не хотіла б поводитися жорстко, спілкуватися у чоловічому стилі. Хоча таке теж було. Але це забирає дуже багато енергії, виходить, що жінка наче носить не свій костюм. Та, водночас, можна бути ніби берегами, в яких тече річка, тобто встановлювати певні рамки, щоб вода рухалася правильним руслом. Я впевнена, що можна досягати результату й порозуміння без тиску. Якщо говорити про Харків, то тут ще сильно тисне війна. І необхідно створювати простір, в якому ми зможемо працювати, досягати результатів, – розповідає вона.
Зауважує, що доводиться зважати на демографічну ситуацію в Україні.
– Склалося так, що у нас далекобійник – чоловіча професія. Але в країні мобілізація. З бронюванням та визнанням підприємств критично важливими є складнощі. Міністерство розвитку громад і територій повідомляло, що нестача водіїв сягає 30%, це близько 15 тисяч людей, – зауважує очільниця компанії.
Додає, що в умовах мобілізації є ризики щодо водіїв-чоловіків у віці від 25 років, і це може створювати втрати для компанії. А категорію водійського посвідчення, яка дає право кермувати транспортом з тягачами і напівпричепами, можна отримати з 19 років.
– Тобто мені залишається хлопець від 19 до 25 років, якого ще навчити треба. І чоловік після 58-ми, а в такому віці часто виникають проблеми зі здоров'ям. Не всі можуть витримувати далекобійні рейси. Щодо мігрантів, то це і мовний бар'єр, фінансові витрати, питання оформлення документів тощо, – міркує Світлана.
ЩОБ КОМПЕНСУВАТИ ХОЧА Б ТРЕТИНУ НЕСТАЧІ ВОДІЇВ, НЕОБХІДНО ЗАЛУЧИТИ П'ЯТЬ ТИСЯЧ ЖІНОК
Вона звернула увагу, що, згідно з офіційною статистикою, в Україні серед безробітних більше жінок, аніж чоловіків. Тож директорка вважає, що від цього варто відштовхуватися у подоланні кадрового голоду в логістиці. Та зауважує: щоби жінки обирали професію далекобійниці, слід докласти багато зусиль.
– Спершу здавалося, що ми навчимо жінок – і буде нам щастя. Та не так сталося. В Україні на донорські кошти нині діють два проєкти, де навчають жінок для роботи в логістиці. На одному з них анонсували, що за рік випустять 300 далекобійниць. На жаль, лише невеликий відсоток жінок одразу після навчання готові йти працювати. Моя партнерка по “Сестрах доріг” Ірина провела глибинні інтерв'ю з 10 далекобійницями, які працюють, і з 10 жінками, які пройшли навчання в 2024 році та не пішли працювати. Гадаю, до лютого 2025 року ми випустимо дослідження з цього приводу. Але наразі зрозуміло: щоб компенсувати хоча б третину нестачі водіїв, потрібно залучити мінімум п'ять тисяч жінок, – розповідає жінка.
Світлана зазначає, що для системного підходу до цього питання й створили громадську організацію “Сестри доріг”.
– Залучення жінок – хороший, але дуже повільний шлях. Ми склали план із семи сходинок, і навчання – лише одна з них. Треба думати, як зацікавити потенційних водійок. До слова, виокремили три архетипи жінок, які можуть бути далекобійницями. Прикладом, архетип “Солоха”. Це жінка, у якої вже виросли діти, чоловіка немає з різних причин. Жінка після 50-ти у суспільстві часом стає ніби невидимою. А якщо вона працюватиме водійкою, це і заробіток, і активна робота, і можливість бути затребуваним фахівцем, і спілкування. До прикладу, я познайомилася з далекобійницею Олею. Красуня – білявка з довгим волоссям, має чотирьох дітей, наймолодшій доньці до п'яти років, а найстаршій – близько 30-ти. Оля молодшу доньку залишає зі старшою, коли в рейсі, – ділиться Світлана.
Додає, що люди можуть не сприймати роботу далекобійниці як таку, що підходить для жінок, тому потрібно говорити, що це – цілком реальна перспектива.
– Починати треба з цього, а закінчувати зміною інфраструктури. Бо якщо в Польщі під час рейсу далекобійниця може помити голову, то у нас така можливість не передбачена. Так, одна із компаній створює в Гребінці перший пілотний заправний комплекс із будиночком для далекобійників, де є жіноча і чоловіча частини. Подібні ідеї треба сіяти, щоб з'являлися ті ж жіночі душові. Держава цим не опікується, сподівання лише на приватний бізнес. У багатьох європейських країнах ті ж паркінги часто будує держава, у нас функцію паркінгів нині закривають великі заправні комплекси, – розповідає Світлана.
До слова, вона активно виступає з цими ідеями на публічних заходах, ділиться з бізнес-школами.
– Я зараз активно залучаю жінок, які отримали категорію Е, щоб вони прийшли до нас, завершили навчання і пішли працювати. Але це, як кажуть, по зернятку. Бо тих жінок, які отримали цю категорію, дуже мало. Ми розпочинаємо активну кампанію через Instagram щодо програми менторства. Адже, щоб жінка вкорінилася в цій професії, їй потрібно потрапити в теплу компанію. У багатьох є додаткові переживання і страхи і потрібні люди, які б сказали: “Дівчата, все нормально, ми вирішуємо питання ось так”. Хочемо протестувати саме такий підхід, – говорить очільниця компанії.
СІМЕЙНА ПАРА – ІДЕАЛЬНИЙ ТАНДЕМ ДАЛЕКОБІЙНИКІВ
Світлана зауважує, що часто цікавляться, як водійкою може бути заміжня жінка. Говорить, що тут може бути кілька варіантів, один із них – працювати разом із чоловіком.
– Є класний варіант – подвійний екіпаж з дружини та чоловіка. Звісно, це більше підійде для молодих сімей, у яких ще немає дітей. От у нас працює далекобійником 24-річний хлопець, і ми хочемо залучити його 22-річну дружину, – вона зараз вчителька. Але тут нюанс, він каже: "Ти навчишся, і зароблятимеш більше мене". Тобто ще й такі стереотипи існують. Але подібні парні екіпажі – найкраща історія для пар. По-перше, вони молоді й активні. По-друге, це спілкування, немає потреби чекати когось із рейсу. По-третє – дві достойні зарплати в сім'ю. І по-четверте, це ідеально з ракурсу навичок та вмінь. Все ж жінки та чоловіки по-різному розв'язують як проблемні питання, так і ті, що вимагають концентрації та організованості, – вважає вона.
Світлана вказує, що зарплата водія чи водійки вантажівки в Україні складає 30-40 тисяч гривень. На міжнародних рейсах можна отримати по 50-70 тисяч у перерахунку на гривні (від 1000 доларів США).
Говорячи про варіанти роботи з рідними, Світлана додає, що тандемом може бути батько з дорослою донькою, хресний із похресницею, дядько з племінницею тощо. Зауважує, що чоловік із досвідом у логістиці може стати провідником у цій професії для дівчат та жінок, у яких є певні побоювання.
– Приміром, мені написала жінка, яка перебуває в Польщі: "Я дуже хочу повернутися, водила вантажівки в Європі”. Я пояснила, що її колегою наразі може бути лише чоловік, уточнила, чи комфортно б їй це було. Вона відповіла, що без проблем, підтвердила, що готова пройти навчання. Є й дівчата, які прийшли і сказали: "Хочу навчитися, давайте щось думати". Важливо, що вони мають намір працювати в цій сфері. Бо тут ховається ще один нюанс: часто жінки хочуть пройти навчання просто для себе. Тобто проблема у тому, що вони отримують таким чином знання скоріш не для роботи, а щоб мати запасний варіант. Саме тому ми й досліджуємо вибірку тих, хто б реально міг потім працювати у логістиці. Впевнена, треба просто знайти та навчити цих жінок, – ділиться Світлана.
Вона уточнює, що під навчанням, на яке потрібно витратити кошти, мається на увазі складання водійського іспиту, відкриття категорії С та Е. В автотранспортній компанії готові навчити деталей роботи й дати напарника.
Світлана зазначає, що в цій сфері хочуть працювати та вже працюють жінки не тільки середнього віку: “Ірина нещодавно проводила інтерв'ю з 24-річною дівчиною. Її сину – дев'ять років, тобто народила в 15 років. Не всі вірили, що їй вдасться справитися з труднощами та реалізуватися. Але вона не просто справилася, а доволі успішно. І працює далекобійницею”.
На запитання щодо співпраці з державними установами у пошуку кадрів Світлана відповіла, що поки ставиться до цього з обережністю: “Ми сконцентрувалися на своїй ідеї та працюємо, щоб задум працевлаштування далекобійниць вийшов ефективним проєктом”.
Щоденна робота Світлани та її колег доводить, що жінки можуть не лише бути рівноправними партнерами у професії, а й брати на себе важливу соціальну місію. У часи, коли логістика є ключовою для підтримки економіки країни, забезпечення населення й армії всім необхідним через обмеження морських та залізничних перевезень, це має особливу вагу. Тож її історія – не лише про професіоналізм, а й про здатність ламати стереотипи, створюючи нові можливості для жінок в Україні.
Мирослава Липа, Кропивницький
Фото надала Світлана Стреляна
