Стереозвук уже понад 6 десятиліть активно використовується у світі, а ось формат квадрофонічного відтворення спочатку спіткала невдача. Більше того, цей провал виявився несподіванкою для всіх виробників, які інвестували у технологію значні ресурси. Для розуміння причини, здійснимо невеликий екскурс в історію.
Уперше стереоефект у звуці застосували 1881 року. Тоді для відвідувачів електровиставки у Парижі створили кабіни, де в навушниках можна було прослуховувати оперу в стереорежимі. У міській опері встановили 2 мікрофони і по двох телефонних лініях звук передавали окремо на кожний навушник. Відвідувачі виставки були вражені, але зафіксувати цей звук на той час не було можливості.
На зорі XX століття невпинно проводили досліди із записування стереозвуку, але всі технології були надто коштовними та складними для широкого кола споживачів.
Першим серійним стереообладнанням став бобінний магнітофон. У 1955 році американська компанія RCA ініціювала випуск стереомагнітофонів. Через три роки, у 1958-му, розпочали виготовлення стереофонічних вінілових платівок та стереопрогравачів, що стало справжнім початком ери стерео.
Близько 10 років стерео та моно співіснували, абсолютно не заважаючи одне одному. Моно позиціонувалося як доступна апаратура для широкої аудиторії, а стерео — як вища якість для тих, хто мав більший достаток.
Наприкінці 60-х років виробники надумали розпочати випуск апаратури з квадрозвуком. І вчинили це не тому, що вони такі альтруїстичні та розповсюджують культуру серед людей, а через просте прагнення отримати прибуток. Розрахунок був нехитрим: стереоформат зуміли впровадити, нехай не миттєво й не швидко, але ж він прижився. Так само поступово і квадро приживеться, а реалізовувати його можна ще дорожче, ніж стерео.
Для відтворення квадрозвуку потрібно 4 канали. У стереомагнітофоні це вже майже було (2 канали в одному напрямку + 2 канали в іншому). Стереофонічний бобінний магнітофон після незначних модифікацій ставав квадрофонічним.
А от із програвачами вінілових платівок усе було набагато складніше. Там звук вирізається на вініловій платівці у вигляді доріжки, де кожна стінка доріжки — це окремий звуковий канал. Для ще двох каналів просто не було місця. Довелося вдатися до вивертів, і тут почалася «битва форматів».
Японська компанія JVC та американська RCA запропонували роздільний стандарт CD-4 (Compatible Discrete 4 або Quadradisc). Суть стандарту полягала в такому: на кожен канал стереоплатівки записується смуга частот від 20 Гц до 45 кГц. Ця смуга поділялася на дві частини: від 20 Гц до 15 кГц — це звичайні фронтальні стереоканали, а на надзвукову частоту-носій у діапазоні 30 кГц за допомогою модуляції «записували» відомості про тилові канали.
Паралельно розвивалися й матричні системи, наприклад SQ (Stereo Quadraphonic) від Columbia Records та QS (Quadraphonic Sound) від Sansui. Тут відомості про чотири канали кодували у звичайні дві стереодоріжки шляхом складних фазових зрушень. Це давало змогу прослуховувати платівку на звичайному стереопрогравачі, але для повноцінного квадро був потрібен спеціальний декодер. Головним недоліком таких систем було дуже слабке розділення каналів: спершу загасання між ними становило лише 3 дБ, що робило ефект об'ємного звучання майже непомітним. Згодом вдалося збільшити цей показник до 12-20 дБ, але це все одно було далеким від досконалості.
Жоден з виробників не бажав залишитися осторонь розподілу «квадрофонічного пирога», і всі ревно взялися розробляти й випускати все нові й нові моделі квадропідсилювачів, ресиверів та акустики.
Навіть інертна радіопромисловість СРСР виготовила дослідну партію програвачів «Фенікс-002-квадро», підсилювачів та бобінних магнітофонів вищого класу «Юпітер-квадро» і навіть спеціальних навушників «Електроніка ТДК-3 КВАДРА». Підсилювач ще деякий час випускався серійно, а от виробництво всього іншого відклали до появи стійкого попиту.
Але попит на квадро так і не виник. Виробники витратили багато грошей на рекламу «супер-пупер» якості нового стандарту звуку, але продажі були низькими. Ключових причин було декілька, і вони вдарили по формату з усіх боків:
1. Боротьба форматів. Відсутність єдиного стандарту (CD-4, SQ, QS) заплутувала і покупців, і студії звукозапису. Ніхто не хотів інвестувати у формат, який завтра міг програти конкуренту.
2. Велика вартість. Потрібно було купувати новий дорогий ресивер, часто — новий програвач зі спеціальною голкою, і, звичайно ж, дві додаткові колонки. Це було набагато дорожче, ніж стереосистема.
3. Незначний ефект та мала кількість контенту. Багато квадроміксів були зроблені неякісно, з примітивними ефектами на зразок «соло-гітара з лівого тилового кута», а не для створення реалістичної звукової картини. Це не вражало слухачів настільки, щоб виправдати великі витрати.
У результаті, після майже 10 років просування, випуску сотень моделей висококласної апаратури, стандарт тихо згорнули.
Але чи означає це, що ідея об'ємного звуку зникла? Зовсім ні. Вона просто чекала свого часу та вдалого застосування.
І цим застосуванням стало кіно. Поява у 90-х роках цифрових форматів Dolby Digital 5.1 та DTS для домашніх кінотеатрів докорінно змінила ситуацію. На відміну від квадро, яке було орієнтоване на музику, багатоканальний звук для фільмів мав надзвичайно великий попит. Він став беззаперечним стандартом для DVD, Blu-ray, а сьогодні й для стримінгових сервісів.
Навіть більше, сьогодні ідея об'ємної музики переживає ренесанс. Такі формати, як Dolby Atmos Music та Sony 360 Reality Audio, доступні на популярних платформах Apple Music, Amazon Music, дають змогу мільйонам людей слухати музику з ефектом повного занурення, часто просто у навушниках завдяки технологіям бінаурального аудіо.
Отже, виявляється, світ не відмовився від ідеї «3D-звуку» — просто у 70-х роках технології та ринок були до неї ще не готові.
