Премію Global Teacher Prize Ukraine 2026 заснувала спеціальну номінацію «Вчитель-захисник», щоб відзначити освітян, які боронять нашу країну. Першу нагороду отримав Олександр Чучаєв – педагог із 13-річним стажем, який у перші дні повномасштабної війни пішов на фронт добровольцем.
Нині Олександр командує ротою безпілотних авіаційних комплексів «Привид» 41-ї окремої механізованої бригади. Під його керівництвом підрозділ активно впроваджує новітні технології: від FPV-дронів і важких бомбардувальників до наземних роботизованих платформ, які дозволяють проводити евакуацію та логістику в умовах щільного вогню без ризику для особового складу.
В інтерв’ю Олександр розповів про викладацький досвід до 2022 року, швидку адаптацію до військової справи, специфіку застосування робототехніки на фронті та важливість збереження зв’язку між цивільним суспільством і захисниками.
Початок повномасштабного вторгнення та мобілізація
Як для вас особисто розпочався ранок 24 лютого 2022 року?
Мене розбудив телефонний дзвінок заступниці: «Олександре Володимировичу, все почалося!» На моє запитання «Що почалося?» вона відповіла: «Війна».
З одного боку, я готувався. На уроках я попереджав дітей про можливий початок великої війни, радив підготувати тривожні валізки, зробити запаси палива та продуктів. Сам я 23 лютого заправив авто, зняв готівку та запасся крупами.
Але коли це стається, воно завжди несподівано. Виник певний хаос і страх за сім’ю та дітей. Тоді здавалося, що ракети й авіація можуть уразити будь-який будинок.
Зібравшись, я поїхав до школи, перевірив стан справ, зустрівся з керівником відділу освіти. У школі ми одразу розгорнули пункт прийому матраців, ковдр та їжі, адже наш заклад став одним із перших прихистків для переселенців.
Потім я поїхав до військкомату. Черги там були колосальні. Мене тричі виганяли, казали: «У тебе бронь, ти директор школи, йди працюй!» Але 25 лютого я повернувся знову. Я знав, що в мене надійний педагогічний колектив, який втримає школу. Але щоб школа взагалі існувала у вільній країні – хтось мав піти її захищати.
Як це рішення сприйняла ваша родина, колеги та учні?
Дружина сказала: «Я прийму будь-який твій вибір». Батьки теж не відмовляли, бо знають мій характер: якщо я прийняв рішення, то відмовляти марно. Я дуже вдячний родині за підтримку.
Колеги спочатку не повністю розуміли, чому я йду, маючи бронь. Але згодом підтримали, адже чоловіки багатьох моїх колег також пішли на фронт. Учні поставилися з великою повагою, а чимало моїх випускників та вихованців із секції рукопашного бою згодом теж стали до лав ЗСУ.
Військова служба та формування підрозділу
Чи мали ви військовий досвід до мобілізації?
Жодного військового досвіду я не мав, окрім того, що мій батько – військовий і дещо розповідав. Вмів стріляти, бо з дитинства мав справу з гладкоствольною зброєю, знав будову автомата завдяки грі «Сокіл» («Джура») та мав гарну фізичну форму. Я розраховував на свою високу адаптивність і здатність швидко вчитися.
Як ви потрапили до 41-ї окремої механізованої бригади і з чого починався ваш шлях у її лавах?
Бригада почала формуватися навесні 2023 року. Шляхом переведення з роти охорони я потрапив до її списків. Спочатку був призначений на посаду водія відділення БпАК розвідувального взводу.
Оскільки я мав певні навички та володів зброєю, невдовзі став старшим серед хлопців, аби вчити їх. Згодом мене офіційно призначили командиром розвідувального взводу. Завдання розвідвзводу були найнебезпечнішими: рекогносцирування, заведення й виведення людей із позицій, евакуація поранених та підвезення майна.
Як відбулося ваше знайомство з безпілотними технологіями?
У цивільному житті мій досвід обмежувався дитячим літачком на радіокеруванні. У війську в 2022 році я сам знайшов волонтерів, які надали «Мавік», і почав вчитися літати.
Наприкінці 2023 року ми вирішили розвивати FPV-напрямок. Ми з побратимом Максимом поїхали навчатися на FPV-пілотів. Найважчим виявилося опанувати інженерні тонкощі: зробити так, щоб дрон долітав на потрібну відстань і ефективно вражав ціль.
Навесні 2024 року ми вже активно працювали на Куп’янському напрямку, потім у Часовому Яру, Нью-Йорку, Торецьку та на Курщині. У 2025 році на базі наших екіпажів було створено окрему роту безпілотних авіаційних комплексів, і мене призначили її командиром.
Чому саме назва «Привид»? Яка специфіка роботи роти сьогодні?
Назву «Привид» я запропонував ще для нашого КСП у розвідвзводі. Вона відображає суть розвідки: тихо прийшли, виконали завдання, тихо пішли, а туман – наше прикриття.
Сьогодні робота роти охоплює три ключові напрямки: розвідку, ураження та логістику. Ми маємо екіпажі розвідувальних БпЛА, чотири екіпажі FPV-ураження (оптоволоконні та аналогові) і взвод важких бомбардувальників.
Застосування БпЛА та роботизованих комплексів
Розкажіть детальніше про логістику та використання роботизованих платформ. Як це працює на практиці?
Важкі нічні та денні бомбардувальники сьогодні не лише нищать ворога, а й забезпечують логістику позицій переднього краю. Вони заносять посилки: воду, їжу, паливо, боєкомплект, медикаменти та турнікети прямо в окопи. Немає того, чого ми не могли б доставити безпілотником. Якщо річ завелика, то розбираємо на деталі й заносимо по частинах.
Окремий потужний напрямок – це наземні роботизовані комплекси.
У чому головна перевага НРК при виконанні завдань і під час евакуації?
Головне – це збереження життів наших водіїв, медиків та піхотинців. Ми завантажуємо в робота майно або використовуємо його для транспортування, і оператор дистанційно керує платформою через канал зв’язку.
Робот їде туди, куди не може проїхати жоден колісний чи гусеничний транспорт через щільний вогонь ворога. Навіть якщо НРК дорогою уразить ворожий FPV-дрон – це втрата 500–600 тисяч гривень металу та обладнання, але не втрата людського життя. Залізо ми замінимо і знову поїдемо виконувати завдання, а люди залишаться живими.
Вибір професії та початок педагогічної діяльності
Чому у цивільному житті ви обрали саме професію вчителя історії та правознавства? Що стало головною причиною?
Головною причиною став дещо випадковий вибір. Коли я тільки визначався з майбутньою освітою, постало питання: або економіка, або математика – щось у цьому роді. Паралельно з цим я дуже хотів займатися професійним спортом, тому, як каже мій батько, «і до розумних, і до красивих» рвався.
Коли вже підійшов час вирішувати, я їздив по університетах, які мене більш-менш цікавили. І ось одного разу, коли ми з мамою приїхали до Кіровоградського державного педагогічного університету, я просто при вході відчув цю особливу атмосферу. І от чомусь одразу визначив для себе, що навчатимуся саме тут. Це був факультет історії. Історію я любив, вона мені подобалася, і я вирішив, що буду вчителем історії. Отакий був вибір серцем, можна сказати.
Це був факультет історії та права, а правознавство йшло як окрема спеціалізація. Право мені подобалося ще зі школи, і я розумів, що з цим можна пов’язати і майбутню професію. Тому вирішив поєднати вчительство історії та правознавства.
Чи пам’ятаєте ви свій перший урок та власні відчуття? Як це було?
Так, дуже добре пам’ятаю, адже до школи я пішов працювати разом зі своєю дружиною. Ми з самого початку домовилися, що відвідуватимемо уроки одне одного і будемо жорсткими критиками, аби вказувати на помилки та допомагати рости.
На найпершому уроці я був у якості глядача – дивився, як викладає дружина. А вже на моєму першому уроці вона була присутня в класі. Це незабутні емоції: нові діти, абсолютно нова роль. Я почувався дуже молодим, лише трішки старшим за учнів, адже проводив урок в 11 класі. За віком вони були майже моїми ровесниками, і мені здавалося дивним, що я їх чогось навчаю. Перша думка була: «А чого я можу їх навчити? Вони ж, в принципі, майже такі самі, як і я».
Але коли урок завершився, діти підходили й казали: «Ой, нам було так цікаво й весело!» Я намагався і показати, і розповісти, знаєте, як це буває на першому уроці, аби справити враження.
Надалі навіть ціннішими були наступні уроки, коли ти краще знайомишся з дітьми, а вони з тобою. Ти починаєш шукати до них підхід, підбирати різноманітні методики. Мене емоційно заряджали учні, які брали участь у конкурсах, їздили зі мною та самі проявляли ініціативу.
Досвід викладання та адміністративна робота
Як ви пояснювали учням події 2014 року та російсько-української війни до повномасштабного вторгнення
Пояснював дуже просто – те, що наболіло. Говорячи про 2014 рік та початок російсько-української війни, я казав, що ми перебуваємо в екзистенційній війні з віковічним ворогом. Для 10-11 класів це було легко наводити на прикладах початку ХХ століття та нашої національно-визвольної боротьби.
Приклад був простий: 100 років тому ми втратили можливість здобути повну незалежність і розвиватися так, як Естонія чи Фінляндія – країни, які рано вийшли з радянського блоку і вибороли свій суверенітет. А ми опинилися у постійній боротьбі під гнітом ворога. Помилки історії рано чи пізно проявляються у сьогоденні.
Пізніше, десь у 2017 році, коли я вже був директором Благовіщенського НВК №2, у мене під час розмови з дітьми вирвалася фраза: «Це поки тільки початок, а велика війна чекає на нас дуже скоро». Ці слова виявилися пророчими. Я не радію цьому, але 2022 рік показав, що ця війна має різні етапи й триває давно.
Як відбувся ваш шлях від вчителя до директора школи?
Досить стрімко. Після трьох років роботи вчителем у сільській школі я паралельно керував Євроклубом та історико-краєзнавчим гуртком. Влітку 2012 року я організував спортивний табір у новому форматі, який став дуже помітним на рівні області.
Завдяки цьому мені запропонували посаду директора Центру дитячої та юнацької творчості. А у 2013 році відбувалася реорганізація Благовіщенського НВК №2, і мене призначили його директором. До школи якраз приєднували дитячий садок. Переді мною поставили завдання: у найкоротші терміни зробити ремонт, переобладнати приміщення, сформувати викладацький склад і відкрити дошкільний ступінь.
Скільки років загалом ви викладали до 2022 року і якими досягненнями пишаєтеся найбільше?
Я викладав із 2009 по 2022 рік – близько 13 років. Навіть на посаді директора я ніколи не полишав викладання, завжди мав години й брав участь у конкурсах.
Мої здобутки можна розділити на дві частини: мої особисті та досягнення моїх учнів.
Щодо учнів: я одним із перших у районі почав готувати дітей до Малої академії наук. Ми здобували призові місця на обласному рівні, а також у всесвітніх і міжнародних конкурсах. Окремим важливим моментом для мене була участь із сільськими дітьми у конкурсі з журналістики «Прес-весна на Дніпровських схилах» у Києві близько 2011 року. Для дітей із невеликого села це був колосальний вихід за межі школи. Вони здобули впевненість, виступали на дебатах і зрозуміли, що жодних бар’єрів не існує.
Щодо власних здобутків: у 2014 році я переміг у всеукраїнському конкурсі «Керівник гуртка року». Був лауреатом і переможцем обласних етапів «Вчителя року» з історії та правознавства. У 2022 році, вже у статусі військовослужбовця, брав участь у всеукраїнському етапі онлайн і увійшов до п’ятірки кращих учителів правознавства України.
За версією премії Global Teacher Prize Ukraine у 2017 році я увійшов до ТОП-20 фіналістів, а у 2020-му до ТОП-10. Найголовніше, що ми об’єдналися у громадську організацію «НОВІ» та почали їздити країною, проводячи фестивалі й семінари для педагогів.
Педагогічний досвід у війську та робота над книгою
Чи допомагає вам педагогічний досвід у керуванні підлеглими?
І офіцерська, і педагогічна діяльність – це робота з людьми. Педагогіка допомагає розуміти психологію, прогнозувати конфлікти та знаходити підхід до бійців.
Але війна мене змінила. Якщо раніше я був м’яким та довірливим, то зараз став жорсткішим і холоднокровнішим. Проблеми, які у школі здавалися масштабними, зараз сприймаються як «дитячі ігри». Тут потрібні холоднокровність, швидкість планування та миттєве прийняття рішень.
Ви пишете книгу. Про що вона і для кого?
Вона виросла з ідеї моєї дружини. Під час відпустки я постійно бурчав на якісь речі в тилу, і вона сказала: «Сядь і напиши книжку про бурчуна!»
Це філософсько-саркастичний погляд військового на цивільне життя і навпаки. Військові проходять глибоку трансформацію, а цивільний світ живе за своїми законами. Книга виступає психотерапією, яка пояснює, чому виникає ця прірва між тилом і фронтом, і як нам знайти спільну мову. Я вже публікую окремі розділи у Facebook і вони отримують великий відгук.
Що, на вашу думку, цивільне суспільство досі не повністю розуміє про фронт?
Ціну, яку кожен захисник платить за кожен мирний день у тилу. На фронті немає днів тижня, є лише дати на календарі.
Коли я йшов на війну, моїй дитині було 2 роки, а зараз уже 6, і вона йде до першого класу. Вона запитує: «Чому мій тато на війні, а інші ні?» Мета моєї книги – пояснити обом сторонам: військові реагують загострено через колосальне навантаження, а цивільні часом закриваються психологічним захистом, аби не зламатися. Нам потрібен діалог і взаєморозуміння.
Нагородження у спецномінації «Вчитель-захисник» премії Global Teacher Prize Ukraine
Що для вас означає перемога у спецномінації «Вчитель-захисник» премії Global Teacher Prize Ukraine?
Для мене це величезна честь. У моїй особі відзначили всю спільноту вчителів, які змінили крейду й ноутбуки на зброю та пішли захищати країну.
Коли під час нагородження оголосили моє ім’я, я попросив усіх учителів-захисників у залі піднятися, і весь зал аплодував їм стоячи. Це визнання їхнього подвигу.
Водночас це шана пам’яті. Мій колега Олександр Шевченко, з яким ми разом мобілізувалися з першого дня, зник безвісти під Бахмутом. Багато вчителів загинули на цій війні. Ця нагорода – про пам’ять про тих, хто віддав найдорожче, і про відповідальність для тих із нас, хто продовжує боротьбу.