## Від провідниці Укрзалізниці до командирки артбатареї: історія Світлани, що доводить: вік – це лише цифра
Світлана, відома під позивним Майфарка, командирка господарського відділення самохідної артбатареї 21-ї окремої механізованої бригади, свого часу пропрацювала понад 15 років провідницею на “Укрзалізниці”. Це була робота, яка їй подобалася: форма, чіткий порядок, відповідальність та вдячні пасажири давали відчуття, що вона на своєму місці. Думки про військову службу ніколи не відвідували її, а військова форма здавалася чимось зовсім відірваним від її реальності.
Але повномасштабне вторгнення змінило все. Син Світлани, яким вона надзвичайно пишається, закінчивши Херсонську Морську академію, у 19 років пішов захищати Україну. Невдовзі до лав ЗСУ долучилася й сама Світлана – добровільно. Ані вік, ані брак досвіду не стали на заваді. Вона просто не могла вчинити інакше. Починала як кухар, але за два роки служби пройшла шлях до посади командирки господарського відділення самохідної артбатареї 21 Окремої механізованої бригади. Щоб дізнатися про вакансії у бригаді, зверніться за посиланням. Інформаційну підтримку добровільного рекрутингу надає Український центр безпеки та співпраці.
Світлано, що запам’яталося вам до 24 лютого 2022 року та в день повномасштабного вторгнення?
Перед початком повномасштабної війни жодних спеціальних інструктажів чи підготовки не було, це була звичайна зміна.
А 24 лютого… Ми готували вагони вранці. І раптом – літаки, гелікоптери, вибухи. Спочатку ми навіть не усвідомили, що сталося. Почалася масова евакуація, і ми працювали з величезним потоком українців, цілодобово, без зупину. Багато хто плакав, багато хто був розгублений.
Розпочалися безперервні рейси, формування евакуаційних потягів. Ми вивозили людей із Запоріжжя, Миколаєва та інших міст сходу та півдня. Люди змінювали одне одного, виходячи та заходячи. Я пам’ятаю страх, напругу, невизначеність, але водночас і те, як ми спокійно виконували свою роботу – без паніки, намагаючись завжди зберігати позитив. Адже хтось мусив підтримувати громадян. Пам’ятаю, як зачинивши своє купе провідниці під час посадки, повернулася, а воно було повністю заповнене наляканими людьми. Звісно, я нікого не виганяла, прагнула підтримати кожного.
Були моменти, коли матері з немовлятами заходили до купе, і я просто зачиняла двері, щоб хоч трохи їх заспокоїти. Виходиш у коридор – а там суцільний натовп. Купе зачинені, у коридорі діти, валізи, хтось намагається сісти просто на підлогу.
Пригадую, як ми їхали майже в повній темряві. У вагонах світилися лише маленькі ліхтарики, прикріплені пасажирами, а зовнішні штори були щільно закриті. Усі сиділи мовчки, майже ніхто не говорив. Просто їхали – втомлені, перелякані, виснажені. Дехто не спав кілька діб поспіль.
Виїжджали зі станцій ми якомога непомітніше: без світла, без шуму. Ми їхали «по світу», як це тоді називали, – аби лише вивезти людей.
Під час цих перших евакуацій я не потрапляла під обстріли. Але коли вже вивозила військових пізніше – тоді обстріли вже були. Самі вагони не зачіпало, але могли працювати по колії.
До Львова ми добиралися довго. Увечері виїжджали майже опівночі, а у Львові потім стояли по кілька днів – до 10-11 діб іноді. Їхали швидко, щойно давали «вікно», без зупинок.
Люди трималися, але було видно: страх і розпач усюди. У Львові нас радо зустрічали багато волонтерів
Як виникло рішення мобілізуватися до ЗСУ?
Рішення прийшло не одразу. Але коли я почала вивозити військових та поранених, працюючи на «Укрзалізниці», коли бачила хлопців голодних, виснажених, як вони поверталися з позицій, все більше думала: треба йти допомагати. Сидіти вдома, коли вони таке переживають, було соромно.
Одного дня мені зателефонували і запропонували 21-шу бригаду. Я спочатку думала йти кухарем — навіть самостійно купила кухонні дрібниці: м’ясорубку, лопаточки, бо дуже хотіла допомогти нашим хлопцям. Думала, буду готувати хлопцям, варити борщі, робити вечері. Але коли прийшли документи — виявилося, що мене направляють на навчання на більш “серйозну посаду”, тому я була не проти.
Як відреагували рідні? Не відмовляли?
Дочка переживала. Казала: «Мамо, якщо душа тягне — йди. Але будь обережна. Не на першу лінію». Звісно, їй було страшно, але вона сказала, що якщо я так вирішила, значить, треба. Бо ми маємо відстоювати нашу державу й українців.
Як проходив процес мобілізації?
Документів було дуже багато. Для мене, людини старшого віку, це непросто. Хлопці допомагали. Потім відправилась на навчання: полігон, марші, стрільби, радіотехнічні курси. Потужна фізична підготовка: щодня по 3,5 км у броні, у касках, іноді до 15 км щоденних маршів. Це був найважчий період фізично.
Після навчань ми розподілилися у бригади, отримали сертифікати, і я поїхала служити.
До речі, на навчаннях нас розподіляли у групи “за віком”. І наша група 50+, яку жартома називали “Колясочниками”, ставили в приклад навіть молодим
У чому переваги добровільного долучення до війська?
Для мене головна перевага добровільної служби в тому, що ти йдеш не зі страху, не тому, що змусили, а тому що сама так вирішила. У кожної жінки є діти, родина, своя робота, свої обставини — і тільки вона може визначити, чи готова до військової служби. Я переконана: жінка має приходити лише тоді, коли це її свідоме бажання. Тоді й служба сприймається інакше — не як повинність, а як вибір.
У мене саме так і було. Ніхто мене не тягнув. Перевага добровільності ще в тому, що ти морально готова. Так, важко. Були полігони, марші по 10-15 кілометрів, постійні тренування. Але я знала, заради чого пішла, і це давало сили. Мене ніхто не ламав через коліно, я була згодна на все, що потрібно для служби.
Тому я завжди кажу: жінкам потрібно йти тільки добровільно. Коли рішення — твоє, ти тримаєшся і витримуєш. Тоді й служба дає відчуття, що ти робиш щось правильне, потрібне. Коли з примусу — це зовсім інше.
Перший день, перший місяць і перший рік на службі – як це було? Що внутрішньо відрізняло вас у ці періоди?
Перший день — страх і невідомість. Перший місяць — дуже важка адаптація, фізична втома, розгубленість. Я робила все: і розвантаження, і побут, і допомагала хлопцям.
Через рік я вже відчувала себе частиною колективу. Знала структуру, розуміла порядок, могла багато організувати. Прийшла впевненість. Усе завдяки підтримці побратимів та дружньому колективу.
Ваша нинішня посада — командирка господарського відділення. Що саме ви робите?
Моя робота — організація побуту. Від забезпечення продуктами до розподілу всього по позиціях: м’ясо, крупи, масло, консерви. Я зважую, рахую, розподіляю, передаю далі. Так само відповідаю за кухню, за кухарів (яких постійно не вистачає), за водіїв, за інвентар, за робочі моменти. Роботи дуже багато. Щодня готую сніданки, обіди, вечері хлопцям.
Я завжди повторюю: людей критично не вистачає. Нам би кухарів, водіїв, медиків — усі дуже потрібні
Як відбувався оцей перехід від новобранки до командирки?
Поступово. Я багато працювала, відповідала за порядок. Хлопці бачили, що я відповідальна, що на мене можна покластися. Так і прийшло рішення мене призначити командиркою господарського відділення. Спочатку хвилювалася, але з підтримкою моїх хлопців вийшло всьому навчитися.
Що було найважче на цьому шляху, а що досі згадує з усмішкою?
Найважче — фізична витримка й навчання у перші місяці. Без підтримки хлопців я б не впоралася. Усмішка — це побратими, спільні свята на позиціях, маленькі людські радощі, які робили службу теплішою. Коли готували щось на Різдво чи Великдень, ділили на всіх привезені смаколики.
Я стараюся балувати хлопців чимось смачненьким й домашнім: котлети, відбивні, холодець, голубці. А вони балують мене – також діляться солодощами частенько.
Які зміни ви помітили серед хлопців після своєї появи на службі?
Як не дивно — ні. У нашому взводі всі дуже порядні. Я ніколи не бачила, щоб хтось обзивався, матюкався або принижував. Вони завжди звертаються чемно: «Доброго дня, гарного вечора, бережіть себе». На кухні — поводяться завжди ввічливо. Якщо заходять, вітаються, бажають доброго дня. Може, між собою стали менше сваритися. Але повага відчувалася і відчувається постійно.
Хто з побратимів вас особливо підтримував?
Виділяти не буду нікого — підтримують усі. Командир у нас дуже добрий, хоча він сам каже, що ні. Він нас розуміє і завжди допомагає. Якщо комусь потрібно терміново у відпустку — вирішує. Коли я оформляла документи для пенсії, він теж допоміг. У нас немає злих або байдужих. У деяких бригадах, кажуть, бувають якісь знущання — у нас такого немає. За два роки служби я не бачила, щоб хтось когось бив чи сварив.
Ми всі підтримуємо одне одного. Я дуже задоволена, що потрапила саме в цей взвод. Нікуди від них не хочу йти
Читайте також: Олена Степанів: галичанка, яка стала першою в світі жінкою-офіцером
Ви щиро хвалите хлопців, а за що можете похвалити себе?
За те, що не злякалася. Що витримала полігон, навчання, службу. Що зуміла стати опорою для всього відділення. За те, що не здаюся.
Що б ви порадили собі на початку військової служби?
Не боятися. Вірити в себе. І знати, що поруч будуть хороші люди, які стануть твоєю другою родиною.
Що вас рятує в стресових ситуаціях?
Позитивний настрій. Я завжди налаштовую себе: все буде добре. Бо якщо почнеш панікувати — хлопцям тільки гірше. А я маю їх підтримувати.
Чи якось облаштували собі суто жіночий догляд на службі?
Хлопці мені змайстрували літній душ. Нагрівають воду — і ми купаємося. У бригаді є баня, вона працює раз чи два на тиждень: там є пральні машинки, можна й помитися. Якщо приїжджають хлопці з позицій, вони теж беруть із собою білизну, ідуть у баню — перуться, миються. З цим проблем немає. Навпаки — хлопці підтримують.
Знайомі мені часто щось передають, інколи самі докуповуємо вологі серветки, засоби гігієни. Десь трошки передають волонтери. Як можемо — так і викручуємося.
А з харчуванням як?
На позиції є хлопець, який отримує продукти на складі й привозить до себе. А я вже розкладаю все по ящиках. Готую на 7, 10, 15, інколи й 20 людей. Вони мені пишуть, кому що потрібно, і я готую за цими списками. Дається ковбаса, масло, м’ясні й круп’яні набори: макарони, булгур, рис. У нас цього вистачає.
Продукти нам видають загально, а я вже розподіляю по позиціях — що кому належить. І м’ясо, і крупи, і масло. Єдине, чого інколи не вистачає — рибних консервів. Але загалом по харчуванню все добре.
Чи забезпечені ви жіночою формою?
Жіночої форми не було. Починала в загальній чоловічій — підшивала, вшивала, ремонтувала. На базовій підготовці, коли я підписувала контракт, було 2000 людей, форму видавали дуже швидко — просто роздавали, не підбираючи розмірів. Я тоді носила 50-й, а отримала 58-й.
Але потім, коли потрапили в більш цивілізовані умови, дівчата мені допомогли підшити. У хлопців теж бувало: хтось дуже високий — сам дошивав шматочки тканини на штани. Але загалом форма є, і ми її пристосовуємо під себе.
Чи є у вас якась річ-оберіг, яку завжди носите з собою?
Так, у мене є оберіг із подвір’я — лялька, зв’язана з сухої трави і мішковини. Подарували діти. Ношу на наплічнику і ніколи не знімаю.
Коли працювала в кухні в сусідньому місті, один маленький хлопчик подарував мені в’язаний слідочок — я його теж причепила. Діти дуже багато малюють для нас, я всі малюнки збираю в папку. На кухні в мене теж висять дитячі малюнки.
Найцінніший оберіг — ікона, яку мені подарував чоловік. Я її дуже бережу, вірю, що вона мене оберігає.
Читайте також: Трагедія сестер Крушельницьких: дві співачки й одне божевілля
Як ви вважаєте: залучення жінок у військо має бути добровільним?
Так. Я вважаю, що жінки мають іти тільки добровільно. У кожної жінки може бути своя ситуація: діти, хворі родичі. І хлопці, з якими я служу, теж кажуть, що жінкам важко на фронті. Кажуть: «Жінки мають бути вдома, з дітьми, готувати борщі». Але якщо жінка хоче — то вони тільки підтримають.
Уявімо, після перемоги запитають онуки про ваш військовий досвід. Що б ви хотіли їм сказати?
Чесно? Нічого. Я не хочу, щоб діти й онуки це чули. Хочу, щоб це все забулося, як страшний сон. Можу розказати тільки позитивне — про наших хлопців, про те, які вони добрі, як ми тримаємося разом. Але подробиць війни — ні. Діти все сприймають близько до серця, можуть злякатися.
Порада від Українка новини:
Історія Світлани – це яскравий приклад того, як особиста мотивація, стійкість та бажання допомогти своїй країні можуть подолати будь-які перешкоди, включно з віком чи відсутністю попереднього досвіду. Ця розповідь надихає та показує, що кожен може знайти своє місце у боротьбі за Україну, а досвід і життєва мудрість, навпаки, стають цінним активом. Важливо пам’ятати про такі історії, аби розуміти, що для справжнього патріотизму немає нічого неможливого.
Джерело новини: ukrainky.com.ua