Повні зали, актуальні вистави та нові таланти– український театр переживає нову фазу розквіту та стає віддушиною для митців і глядачів під час воєнних дій. Vogue Ukraine подивився на закулісся визначних театрів країни: у першому матеріалі на нашій карті – славетний Івано-Франківський драмтеатр.
Свій шлях з Буковеля в червні цього року я планую так, щоб відвідати франківський драмтеатр (відверто кажучи, всі свої подорожі я тепер організовую саме так). В планах – “Підступність і кохання” за Шиллером: на запрошення генерального директора-художнього керівника Ростислава Держипільського її тут поставив київський режисер Іван Уривський у 2023 році, і квитки, на відміну від Києва, – у вільному продажу.
Реклама.
Концепція відкритих дверей існувала тут від самого початку: свої вистави тут демонстрували театр “Золоті ворота” та видатний литовець Аймунтас Някрошус, кияни Стас Жирков та Максим Голенко, француз Жуль Одрі, румун Міхай Тарна, литовець Йокубас Бразіс. Держипільський абсолютно вільний від творчих заздрощів (“це безглуздо – думати: “Я – єдина квітка на лузі”), постійно кличе до співпраці найвидатніших – стверджує, інакше йому нецікаво. Таким чином на сцені Івано-Франківська з’явились постановка харків’янки Оксани Дмітрієвої “Медея”, чеського режисера Давіда Зелінки “Абсолютно вільні”, словенського режисера Томі Янежича “1975”, киянки, хореографки Ольги Семьошкіної “Біла Тінь” тощо.
Як тільки затихають оплески, Левченко пропонує підтримати збір коштів на авто для актора Богдана Романюка. Виконавець головних ролей у виставі французького режисера Жуля Одрі “Калігула” та “Сватання на Гончарівці” у постановці Олексія Гнатковського щойно приєднався до Третьої штурмової. Марія Стопнік не може втримати сліз, сам Богдан, який присутній в залі для глядачів, соромиться, а публіка влаштовує йому овацію стоячи.
Активізм – такий самий елемент ДНК франківського драмтеатру, як відкритість і космополітизм. На фасаді замість афіш – величезний напис “Будь голосом полонених”. Після кожної вистави (а їх в репертуарі театру – більше 60, лише в 2025 році відбулося шість прем’єр), актори чи режисер короткою полум’яною промовою закликають виходити на мітинги на підтримку українських військових і цивільних, які знаходяться в російському полоні. З початку повномасштабної агресії франківці безперервно займаються волонтерством – перші місяці театр функціонував як гуманітарний центр, надаючи притулок та допомогу людям, які тікали від війни. Одночасно – збирали гроші на машини, ліки та зброю для армії.
Медійність акторів тут дуже допомагала: всі задіяні в українському кіно: Олексій Гнатковський (“Довбуш”, ) Роман Луцький (“Під вулканом”, “Сторожова застава”), Надія Левченко (“Перевізниця”, “Секс, інста і ЗНО”), Іван Бліндар і Марія Стопник (“Я, Побєда і Берлін”). “Якщо ми не на передовій, то ми для передової”, – повторює як молитву Ростислав Держипільский.
Саме він – та особистість, завдяки якій місцевий театр у Франківську перетворився на інституцію, міжнародний культурний осередок. Ми зустрічаємося в його кабінеті, де стіл переповнений афішами Шекспірівського фестивалю, що відбувається в театрі вже вдруге. Стільці поруч миттєво заповнюються слухачами: команда, актори, колеги – сила харизми Держипільського притягує як магніт. Інтерв’ю стає публічним, але я сприймаю це як належне: все, що робить Держипільський, захоплює людей навколо.
До 2008 року мистецтво у франківському театрі, який тоді мав статус обласного де-юре і провінційного де-факто, ділило місце з малим бізнесом: в приміщенні, де зараз знаходиться мала сцена, можна було купити сантехніку, а в холі, прикрашеному стометровим барельєфом з косівською керамікою, світовою спадщиною ЮНЕСКО, торгували білоруським трикотажем.
Держипільський взявся за справу сміливо. Як тільки його призначили – анулював комерційні угоди (“То було біблійне вигнання торговців з храму”, – жартує Леся Зьола, завідувачка літературною частиною Театру). Запросив зірку київської театральної сцени України Юрія Одинокого з гостьовою режисурою. Для місцевого театру це було майже те саме, що отримати Інгмара Бергмана, але Держипільському вдалося. Проте, план не спрацював: столична режисура з тріском провалилась: люди покидали зал. “Театр має змушувати думати, стимулювати до розвитку, виводити із зони комфорту, – з розпачем говорить Ростислав. – Тодішній глядач звик до іншої естетики”.
Не дивлячись на це, Ростислав все ж зважився презентувати публіці першу власну режисерську роботу – “Солодку Дарусю” за твором Марії Матіос. Він прочитав книгу за ніч, в поїзді; досі пам’ятає, як сусіди по купе дивилися на його залите сльозами обличчя. Сюжет виявився близьким: ще його бабуся Ганна розповідала, як в гуцульському селі дитина за цукерку ненароком видала схованку, де переховувались вояки УПА. Над партитурою, що мала передати внутрішній світ німої Дарусі, працювала геніальна львів’янка Наталя Половинка, а головні ролі виконували студенти його першого акторського курсу, яких він навчав за Курбасівською школою, – теперішні зірки: Олексій Гнатковський, Олеся Пасічняк, Галина Баранкевич. Вистава у форматі “сцена на сцені” вийшла надзвичайно правдивою: живий спів, справжня їжа, що димить і пахне; соковита, неповторна гуцульська говірка села Снідавка, де до 5 років Ростислав жив з бабусею і дідусем. Жодної бутафорії.
Після “Солодкої Дарусі” Держипільський прокинувся відомим, а театр нарешті зрозумів, що таке аншлаг. Потім були “Гуцулка Ксеня”, “Гуцульське весілє”, “Коляда та й плєс” – вистави, що відразу закохували в гуцульську культуру, яка в уяві глядача існувала, хіба що, у параджановській версії “Тіней забутих предків”. Держипільський, гуцул за материнською лінією, зміг зробити її матеріальною, відчутною на дотик та смак: актори грали в автентичних костюмах, гідних музею (чого вартує лише гугля нареченого 1920-х років у “Гуцульському весілю”), говорили справжньою мовою, якою досі розмовляють в горах; на сцені з’являвся важкий том “Гуцульщина” Володимира Шухевича – етнографічне дослідження 1897–1908 років. “Я розумію, чому це так важливо для людей, – вони раптом відчувають свою причетність до цієї землі, до цієї нації, до цього народу”, – говорить Ростислав. У Франківську настала мода відвідувати театр.
Незважаючи на всю славу, Драмтеатр міг би залишатися театром місцевого значення. Але йому вдалося перетворитися на міжнародний культурний хаб. Держипільський не приховує: він завжди мав великі амбіції та хотів розширювати обрії – “Чим вище ти піднімаєшся, тим більшу картину бачиш”. Їздив на фестивалі, шоукейси, майстер-класи, вистави сам та заохочував до цього акторів. З 2011 року, коли репертуар ще був невеликим, а колектив – скоріше, перспективним, ніж зірковим, почалися гастролі – від Польщі США та Канади до Німеччини.
У Франківськ, який до 1990 року був закритим містом, а згодом тривалий час залишався поза туристичними та культурними шляхами, почали приїжджати люди. На всю Україну пролунав мультидисциплінарний Porto Franko GogolFest, який за кураторства Ростислава провели в колаборації з київським “Гоголь Фестом” Влада Троїцького в 2016 році. Держипільський освоював нові місця та формати: декадентський Палац Потоцьких, який знаходився в занедбаному, напівзруйнованому стані, завод “Промприлад”, який згодом отримав нове життя і почав перетворюватися з напівзруйнованого промислового гіганта на інноваційний центр з коворкінгами та артпросторами, сцену-підвал в Театрі, де ставили неооперу “Гамлет” у блискучому перекладі франківця Юрія Андруховича. Майкл Добсон, впливовий шекспірознавець зі світовим ім’ям, тоді сказав, що це одна з найяскравіших постановок, які йому доводилося бачити на театральній мапі всього світу.
У 2017 році “Гамлета” повезли в Гданськ, на шекспірівський фестиваль. Держипільський почав мріяти про такий в Україні. 7 років потому мрія здійснилась, і в 2025 році захід пройшов у Франківську вже вдруге: свої постановки привезли Ужгород, Київ та Луганськ, а спікери з’їхались з Ірландії, Британії та Польщі. Франківці справедливо вважають подію інструментом публічної дипломатії та соціально-політичних змін.
Держипільский мислить стратегічно: замість того, щоб їхати за кордон з гастрольними хітами, на які з задоволенням прийде українська діаспора, він прагне запрошувати іноземних режисерів до себе. “Логічно, що згодом режисер захоче привезти цей продукт для свого глядача, – пояснює він. – Вважаю, що нам треба боротися за їхні душі, бо українці – і так наші”. Саме так відбулось з роботою польської режисерки Майї Клечевської за поемою Адама Міцкевича “Дзяди”. Вистава, яка нещадно препарує тему російської імперської культури, півроку з успіхом йшла в Україні, а потім зібрала п’ять аншлагів поспіль у Варшаві.
Сьогодні у Франківському драмтеатрі працює кілька поколінь акторів: від 60-річних патріархів, які грали ще у 90-х, до зірок нового українського кіно та серіалів та студентів театрального факультету. Держипільський з ентузіазмом вдається й до хедхантінгу: так він переманив з Києва Ірму Вітовську, Юрія Хвостенка – зі Львову. Втім, керівник дає повну свободу команді, яка почасти живе в потягах між Франківськом, Києвом і Варшавою через постійну зайнятість в кіно, але завжди повертається на рідну сцену.
Навколо Франківського драмтеатру сьогодні формується нова міська ідентичність, яка об’єднує спільноту, стимулює інвестиції, пришвидшує розвиток міста. Наочний приклад того, як культура здатна змінювати реальність.
Фото: Vasylyna Vrublevska
