Просто зараз, коли ми публікуємо це інтерв'ю на сайті vogue.ua, 33-річна Вікторія Хамаза – у відпустці. З роботи, де вона працює репортеркою "Суспільне. Черкаси", Вікторія поїхала на Схід України, в Донецьку область, – з гуманітарним вантажем. Торецьк, де йдуть важкі повітряні та вуличні бої, Костянтинівка, стабілізаційні пункти, де пораненим надають екстрену допомогу, та дорога в полі, яка постійно прострілюється – "їдемо передавати РЕБи на еваки", – зазначає в сторіз Хамаза (РЕБи – засоби радіоелектронної боротьби – Прим.Ред.). Вікторія Хамаза — учасниця першого друкованого видання Vogue Ukraine Leaders 2024.
“Потенційно неприйнятний контент” – позначає інстаграм пости волонтерки Вікторії Хамази. Вони безжальні, б'ють навідліг. Скривавлені ноші; реанімація важко поранених бійців; полеглі герої. Жодних сентиментів, тільки суворе документування реальності без маніпуляцій. Два роки, без перерв і вихідних 33-річна Хамаза робить важку роботу: збирає гроші, купує евакуаційні авто, маскувальні сітки, термобілизну, ліхтарі, турнікети, “мавіки”, кабелі для старлінків, човни, генератори, павербанки, їжу – і доставляє на фронт; вивозить поранених; евакуює цивільних. “Я завжди в дорозі, наче між двома світами”, – каже вона. У перервах між поїздками виконує основну роботу: знаходить героїв для регіонального телеканалу “Суспільне. Черкаси”, монтує сюжети про війну та бійців, виходить в ефір. Все це треба робити швидко, бо трапляється, що програма виходить, коли герой загинув. “Як я тримаюсь? На каві й адреналіні”.
Реклама
На відстані уявляєш собі кремезну й стрімку як куля дівчину зі сталевим характером. Тим дивніше бачити перед собою мініатюрне дівча у футболці та кросівках adidas. 156 см зросту, згусток енергії: “Я мов та білка, – сміється Вікторія, – чи тасманійський диявол”. Її не зупинити: навіть у реанімації, куди в грудні 2023-го потрапила через виснаження, не розлучалася з блокнотом, а відвідувачі йшли без кінця. Здавалося, вона і палату невдовзі перетворить на гуманітарний хаб, як колись власну квартиру, де її тато і французький бульдог Куджо ледве торували шлях вузьким коридором, заваленим потрібними в гарячих точках речами, і черкаський офіс “Суспільного”, де з трьох поверхів один цілком заполонила гуманітарна допомога. Люди несли пакети з гречкою, ящики з медикаментами, одяг, гроші.
Після першої поїздки на Схід влітку 2022-го вона пообіцяла собі: “Це востаннє”. Наступного разу було те саме. І ще раз, і знову. Навчилася приборкувати емоції: розповідає, як заходила в туалет, дихала в пакетик – і виходила з упевненим виглядом. Подолати страх допомагає бурхлива діяльність: підстрахувати новачків у команді, простежити за тими, чиї слабкі сторони добре знає, – у когось раптом носом іде кров, хтось повільно реагує в разі небезпеки. Її водій під час першого обстрілу поблизу Лисичанська, перш ніж сховатися, акуратно закривав кришкою ланчбокс із обідом. “Тепер він їсть насіння соняшника просто в салоні”, – сміється Вікторія.
Хамаза, якій люди довіряють останнє (іноді пожертва в 15 гривень супроводжується текстом: “Вибачте, більше не можу. Я в декреті, чоловік воює”), вважає обов'язком звітувати про кожну копійку. Колись вони з командою доставляли чергову допомогу в Бахмут, і вона фільмувала розвантаження. Почався обстріл, але Вікторія одержимо знімала, допоки її силоміць не закинули в підвал – рятуючи життя, зламали ребра.
Переломи й контузії вже ніхто не рахує. Вона не раз відчувала, як смерть дихає в потилицю, але щодо цього тільки іронізує: “Заповіту не маю. Зате у дівчат на каналі, раптом що, – купа матеріалу для некролога”. Ті шоковано відмахуються.
Команда у Хамази невелика, всі медійники: “Журналістки Іра Цимбал та Оля Косенко, оператор Сергій Дністрян і водій, з яким найдовше працюю, Вітя Давидов, – колишній легкоатлет, викладач університету”. На Вікторії – збір донатів, облік, прокладання маршрутів, розвантаження і звіти. Дорогою вона майже ніколи не спить; влаштовується попереду, з ногами на торпеді (“дике плем'я”, жартує про себе) і працює: в замітках телефона обробляє запити, відповідає на термінові прохання про допомогу, складає списки, визначає пріоритети – і мчить туди, де чекають найдужче: Схід, Південь, деокуповані території. Літом 2022 року вони доставили допомогу в щойно розгорнутий польовий шпиталь, куди звозили десятками поранених із Соледара й Лисичанська. Хтось із персоналу спитав: “Можеш зашити?” “Без проблем”, – відповіла вона. В одного з хлопців було кульове поранення – неважке, але палець ледве тримався. “Можете мені його відрізати?” – відчайдушно просив він. Згадуючи це, вона усміхається: “Примотали ми той палець, все добре”.
Курси медичної допомоги вона закінчила разом із Тимуром, колишнім напарником та водієм, а нині – бійцем батальйону ім. Шейха Мансура. Але ставити крапельниці, робити уколи, доглядати за хворими навчилася ще маленькою. Їй було чотири роки, коли їх із братом покинула мама – поїхала в Росію, завела нову родину, іноді поверталась у Черкаси, але ніколи – до Віки з Володею. Їх виховували переважно дідусь та бабуся. “Дідусь хворів, я все дитинство пробула з ним у лікарнях”. Віка мріяла стати хірургом, проте родина витрачала всі гроші на лікування – довелося змінити мрію. Дівчина розсудила, що журналістика – це теж спосіб допомагати людям. “Я взагалі не думала про волонтерство”, – відмахується Хамаза. І через секунду розповідає, що за 11 років до початку повномасштабного вторгнення займалася допомогою онкохворим дітям, поєднуючи це з журналістикою.
“Я Телець за гороскопом, народилася 9 травня. Всі чекали хлопчика Вітю, а з’явилась я”. Поруч із гемостатичним бинтом у кишені вона носить помаду і може прокинутися першою, щоб встигнути намалювати стрілки десь у бліндажі, прикриваючись карематом, поки на голову сиплеться земля від обстрілів. А може керувати командирами. Якось Вікторія з водієм мали зупинитися на ночівлю в розташуванні Третьої штурмової бригади. Дорога довга, логістика складна. Але йшла нарада – приїхало командування. Перервати її, щоб забрати ключі від приміщення, всім було незручно. Хамаза, у якої графік розписаний похвилинно, не витримала: влетіла в двері, з гуркотом зачинила їх за собою. Крикнула: “Бажаю!” Командири ошелешено втупилися в неї. “Ключ!” – прогриміла Вікторія. Хтось потім жартував, що ледь не віддав їй ключі від власної квартири – така вона була грізна.
Вона каже, що на війні трагічне та смішне йдуть поруч. А ось романтиці місця немає. “Війна забирає все – і після дуже важко продовжувати жити, щось робити, не опускати руки”. За найменшого натяку на романтику Хамаза рішуче вибудовує кордони, фокусується на роботі й мріє купити жовту “Ниву” (“її дешево ремонтувати, якщо десь стукну”) та катати на ній собаку і друзів.
Вона радить усім не боятися бути добрішими. “Багато людей остерігаються бути добрими, думають, що це слабкість. А насправді в цьому така сила! Бути людяними і залученими – це і є ключ до майбутньої перемоги”.
Ініціатива Vogue Ukraine Leaders відбувається за підтримки Sense Bank
Фото: Yulia Dahl
Стиль: Sasha Dudchenko
Зачіски та макіяж: Daria Zhadan
Освітлення: Oleksandr Mishchenko
Текст: Альона Пономаренко
