Рукав’янка, рукав’єнка, рукавівка — жіночка вишита сорочка з довгими, пишно оздобленими рукавами. Це чи не найкращий різновид вишиванок, що існують в Україні. Разом з етнографинею, колекціонеркою стародавнього українського одягу, галеристкою та дизайнеркою Роксоляною Шимчук розповідаємо, що треба про них знати.
Фото: Тетяна Ерхарт
Рукав’янки можна побачити наживо в Музеї Гуцульщини в Коломиї. Тут зберігаються кілька екземплярів кінця ХІХ — початку XX ст. Опис сухий та стислий: "Сорочка жіноча, пошита з домотканого полотна, тунікоподібного крою, з довгими пришивними рукавами. Вишита червоними, синіми, жовтими бавовняними нитками, технікою “кучерявий шов”. Три ряди узору вуставки заповнені “розетами” у восьмикутному обрамленні, між рядами потрійні кольорові декоративні шнурки. Нижня частина рукава повністю зашита невеликими восьмипелюстковими квітами. Внизу рукави зморщені, вузький манжет оздоблений смугою квіточок. Біля шиї сорочка густо “морщена”, вузькі обшивки декоровані “кривулькою”. Пазуха обшита червоними “стовпчиками”".
Реклама 
Насправді рясно вишиті сорочки справляють незабутнє враження. Вони мають цілком сучасний вигляд і, здається, що їх легко вписати в гардероб XXI сторіччя.
Роксоляна Шимчук каже, що рукав’янку кожна дівчина робила собі сама.
Переглянути цей допис в Instagram
"Одяг відігравав велике значення. Від того, як одягнена дівчина, чи багато на ній намиста, згард, наскільки ошатна сорочка, певною мірою залежало те, наскільки вдало вона вийде заміж. Часто одяг дівчини міг коштувати більше, ніж все обійстя її батьків".
Головна окраса рукав’янок — рясна вишивка, шо вкриває пишні рукави майже повністю.
На виготовлення рукав’янки могли йти роки: спершу треба було посадити та виростити льон. Потім — наткати з нього полотна. Вибілити. Що біліше полотна, то престижнішою була сорочка, оскільки це вказувало на працелюбність дівчини. Вишивання ж залишалося "на десерт".
Якщо дівчина походила із заможної родини, де мали наймитів, що працювали в полі, то вона могла вишити свою рукав’янку порівняно швидко, бо мала багато вільного часу. Дівчатам з бідних сімей доводилося вишивати вночі, за свічкою. Взимку часу на вишивання ставало більше, бо роботи в полі не було.
Сто років тому, — пояснює пані Роксоляна, — за одягом було видно соціальний статус жінки, чи одружена вона, чи вдова, чи постує, чи в жалобі: про це говорили прикраси, багатство сорочки, аксесуари, деталі вбрання.
Рукавівку носили переважно незаміжні дівчата й молодиці. Жінкам старшого віку так вбиратися не годилося: надто чепурно, надто святково.
Фото: Тетяна Ерхарт
Роксоляна Шимчук розповідає, що рукав’янку вдягали на Великдень, Різдво, Зелені свята — вбиралися до церкви, яка була осередком не тільки релігійного, а й соціального та культурного життя. Громада сходилася, вирішувалися поточні питання. Після служби в церкві хлопці могли залицятися до дівчат. Мати гарну сорочку було питанням престижу.
Є міф, що дівчата брали вишиття на вечорниці й оздоблювали свої сорочки там. На вечорницях справді вишивали — але нескладні речі, наприклад, рушники. Коли йшлося про сорочки, то їх вишивали на самоті, тримаючи деталі оздоблення в таємниці, щоб потім вбрання мало wow-ефект. Сорочка мала бути несподіванкою.
Рукав’янки були характерні для всіх регіонів України. В них ставали до шлюбу, в них виходили на великі свята. У деяких регіонах України весільну сорочку тримали на смерть — “В чому під вінець, в тому і в гробець”.
Сорочка жіноча. Рукав’янка. Західне Поділля (тепер Тернопільська обл.). З приватної колекції Роксоляни Шемчук
Пані Роксоляна згадує, як під час їхніх етнографічних експедицій бабусі показували свої розкішні рукавівки й казали, що це одяг, в якому їх мають поховати. “Шедеври підуть у землю!” — не витримувала вона. “А в чому я постану перед паном Богом?” — відповідали бабусі.
І в цьому було щось життєствердне. “У народі смерть не була трагедією. Гуцули навіть наприкінці XX століття дуже філософськи ставилися до неї – як до переходу в інший вимір”. Проте це, звісно, вже зовсім інша історія.
Купити рукав’янку можна в колекціонерів або замовити сучасну. Вартість залежатиме від складності вишиття, рясноти, колекційної цінності тощо, — розповідає пані Роксоляна. Ціна може сягати трьох тисяч доларів. Якщо це справді рідкісний та цінний вінтажний екземпляр, то з ним треба буде поводитися обережно, щоб передати в спадок, а щоб носити — замовити сучасну копію старовинної. Якщо це сучасні речі, то доглядати за ними простіше. Зазвичай відповідні інструкції супроводжують одяг.
