Коли люди дізнаються, що я була єдиною дитиною в родині, вони зазвичай запитують: “Тобі не було самотньо?” Для звичайної розмови це досить непросте запитання. Проте з часом я навчилася відповідати так, як від мене, здається, очікують: “Ні, мені дуже подобалося!” Насправді все було складніше. Мені справді подобалося, що вся увага батьків належала мені й не доводилося сперечатися з братом чи сестрою через пульт від телевізора. Однак я була дитиною, яка любила книжки й завжди залишалася трохи осторонь шкільних компаній. Тому часом мені бракувало когось поруч. Не тому, що я не вміла себе розважити. Для цього в мене були книжки Лемоні Снікета та серіал “Ліззі Макгвайр”. Просто десь у глибині душі я відчувала, що проводити стільки часу наодинці, скільки проводила я, мабуть, не зовсім нормально.
Скарлетт Йоганссон у фільмі “Труднощі перекладу”, 2003
Реклама.
Тепер я часто розмірковую про різницю між самотністю і життям на самоті. Майже рік тому я пережила важке розставання з партнером, з яким ми жили разом. Відтоді я мешкаю сама. Приблизно половину часу зі мною у квартирі-студії живе маленький сердитий мальтіпу на ім’я Френк. Але коли він залишається зі своїм татом, у квартирі є лише я, мої книжки, колекція вінтажних келихів для мартіні та ароматичні палички, що повільно тліють.
Мені подобається це життя. Коли я лежу у ванні з піною і п’ю помаранчеве вино, то навіть можу сказати, що люблю його. Але бувають моменти, коли я вже не така впевнена. Тоді я запитую себе, чи не роблю щось не так. Або чи не справджується в моєму житті поширене уявлення про єдину дитину, адже тепер я більше не ділю свій дім ані з партнером, ані з сусідами.
Саме в такі моменти я зазвичай відкриваю тікток і дивлюся нові відео невеликої компанії “інфлюенсерок самотності”, на яких підписана. Хоча мені більше подобається називати їх моїми LonelyGirls. Першою блогеркою, про яку я дізналася, стала Лана Іса, відома в тіктоку та інстаграмі як @lanasololife. Її сторінку показала мені моя подруга Сара. Вона теж не має партнера, живе сама і виховує маленького білого песика.
Лана називає себе “дівчиною без друзів” і часто знімає відео про звичайні повсякденні справи. Вона готує на вечерю вафельну картоплю фрі, відносить на пошту посилки або пише в щоденнику. Усе це здається трохи менш буденним через те, з якою гордістю вона ставиться до своєї повної незалежності. Їй явно комфортно в тиші квартири, де вона живе сама. Мені ця тиша вже надто добре знайома.
Мене приваблює те, що в повсякденному житті Лани немає удавання. Я завжди намагалася наслідувати приклад Нори Ефрон, про який вона писала в одному з есе зі збірки I Feel Bad About My Neck. Навіть коли Ефрон вечеряла сама, вона готувала повноцінну страву: нарізала продукти, смажила їх і приймала саму себе так, ніби чекала гостю. Я теж намагаюся так робити, особливо коли їм наодинці.
Проте я почала замислюватися: можливо, готова картопля фрі Лани, яку достатньо лише поставити в духовку, є ще сміливішим способом жити самій? Можливо, саме така вечеря ще рішучіше відкидає думку, що для щастя у власному товаристві потрібно неодмінно готувати складні страви, накривати стіл і влаштовувати собі особливий вечір.
Я також почала думати, що в жінках на кшталт Лани Іси, Девон і Пауліни Сі є щось непомітно радикальне. Вони створюють публічний образ, розповідаючи про своє усамітнене й приватне життя. Коли я починаю засмучуватися через те, що не маю партнера й живу сама, то згадую, як мало жінок у моїй родині взагалі мали можливість пожити без чоловіка поруч. Іноді я запитую себе, чи зустріну колись людину, з якою справді захочу знову жити під одним дахом. Але не рідше я відчуваю справжню радість від того, що сама вирішую, яким буде моє життя. Утім, коли ти живеш сама або просто проводиш багато часу наодинці, важко позбутися відчуття, що свій вибір потрібно постійно пояснювати іншим. Особливо коли друзі та рідні одружуються, створюють сім’ї й будують спільне життя, а ти тим часом шукаєш у Google: “як самостійно зібрати полицю IKEA”.
Найбільше у своїх LonelyGirls я люблю те, що вони не намагаються постійно усміхатися й не переконують усіх навколо, ніби їхній спосіб життя завжди приносить їм лише радість. Відсутність друзів не завжди їх влаштовує. П’ятничні вечори без жодних планів іноді роблять їх нещасними. І вони відверто про це говорять. Завдяки їм я розумію, що не зобов’язана бути повністю задоволеною своїм життям, щоб цінувати його і знаходити в ньому приємні моменти.
Тепер у мене саме таке коло спілкування, про яке я мріяла у свої нещасливі двадцять із лишком. Мене оточують друзі тут, у Лос-Анджелесі, й по всій країні. Якщо в п’ятницю ввечері в мене немає планів, то зазвичай тому, що я сама так вирішила. Але це не робить мене кращою за моїх LonelyGirls. Зрештою, усі ми просто жінки, які живуть самі, готують собі вечерю, повертають посилки й намагаються або заповнити тишу, або навчитися спокійно в ній існувати.
За матеріалом vogue.com