Улюблені книжки українських письменників — які вони? В міжнародний День книголюба, який світ відзначає 9 серпня, українські письменниці Ірена Карпа, Ірина Славінська, Гаська Шиян та Євгенія Кузнєцова розповідають про особливі книги, які найбільше вразили їх в різні періоди життя.
А оповідання цих авторок можете знайти в нашій книзі “Сучасна українська проза та поезія в Vogue Ukraine”.
Реклама
Ірена Карпа
“Тореадори з Васюківки”, Всеволод Нестайко (1972)
Коли дуже поганий настрій, я раджу перечитувати книжки, які ми любили в дитинстві. Я пам’ятаю, якось була дуже стомлена між виступами, і в одному з приміщень культурного центру, де виступала (це відбувалося закордоном) була українська бібліотека. Я взяла з полиці “Тореадори з Васюківки”, почитала кілька сторінок і мені буквально за кілька хвилин стало краще. Таке читання допомагає згадати себе, згадати дитинство, наповнитися чимось таким своїм питомим, українським. Ця книга лежить в мене біля ліжка і я часто її перечитую.
“Життя за життям” (2013) та “Руїни бога” (2015), Кейт Аткінсон
Коли я хочу відкалібрувати своє письмо, то звертаюся чи до англомовних авторів (наприклад, Ніл Гейман), чи до якісного українського перекладу. Таким є український переклад романів “Життя за життям” і “Руїни Бога” Кейт Аткінсон, зроблений Ярославою Стріхою. Дуже класна, жива, смачна мова – ці дві книги можна перечитувати безкінечно задля стилістики і насолоди класною перекладацькою роботою.
“Деокупація. Історії опору українців. 2022”, Богдан Логвиненко
“Бахмут”, Мирослав Лаюк (2023)
Зі свіжого українського нон-фікшна я хотіла би згадати саме ці книги. “Деокупація” Богдана Логвиненка — це прекрасні художні репортажі, дуже життєствердні. Щодо "Бахмута" Мирослава Лаюка, то коли поет береться писати репортажистику, це видається чимось дуже особливим.
Ірина Славінська
“Трагедії”, Евріпід
Я дуже люблю Евріпіда за те, як він працює з людськими пристрастями. Він показує своїх персонажів в моменти найбільшого потрясіння, кризи: вони сердиті, вони люті, вони шаленіють, але і радіють. Це абсолютно неконтрольовані пристрасті, які, звичайно, філософія стоїцизму могла не схвалювати. Ніби сам фатум веде цих героїв!
Мені подобається читати Евріпіда у перекладі видатного українського поета й перекладача Бориса Тена. Ці трагедії опубліковані у чудовій збірці, яку видавало “Основи” ще за часів Соломії Павличко. Власне, там є текст “Іфігенія в Тавриді” — це дуже важливий твір, який зачіпає зокрема і кримські контексти, і вписує українські сучасні терени в велику історію світу. Але це вже зовсім інша історія.
Ольга Кобилянська
Якоїсь конкретної книжки не буде — будь-який томик "Вибраного" підійде. Тексти Ольги Кобилянської — це тексти, з якими цікаво зустрічатися через декілька років і порівнювати свої враження. До прикладу, рік тому мені трапилося перечитати “Меланхолійний вальс”. Це була дуже цікава зустріч з трьома жінками, і якщо років 15-20 тому мене надихала і захоплювала одна героїня, то зараз — зовсім інша. Я думаю, якби я сьогодні прочитала цей текст, можливо, моя улюблениця була би зовсім інакша персонажка. Саме за це я ціную Ольгу Кобилянську: в своїх текстах вона пропонує цікаві дзеркала, в які можна подивитися… і навіть трохи подумати про себе.
"Катананхе", Софія Андрухович (2024)
Із надзвичайним задоволення прочитала роман “Катананхе”. Я читала його ще в рукописі, готуючись до нашого інтерв’ю з Софією Андрухович на Радіо “Культура”, але зустрітися з ним знов було неймовірно.
Роман чудовий: його можна прочитати як просто любовну історію про стосунки чоловіка, дружини і тих, хто навколо них; а можна так, як він підказує нам на початку, тобто як міфологічний текст. Ще одна причина, чому він надзвичайно цікавий — це те, що історія локалізована в реальності після війни. Це нагода подумати про те, якими ми будемо в повоєнній реальності. І по-третє, мені як киянці було дуже приємно в нього зануритися, бо це дуже київський текст. Мені сподобалася, якими закапелками Софія водить нас, читачів і читачок; мені подобається впізнавати ці вулиці, спальні райони, ці ліси та вечірки. Я думаю, це певною мірою жест любові до міста.
“Улюблені вірші”, серія у трьох томах видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” (перше видання 1996 року)
Останні два місяці я маю більше контакту з дитячими книжками, і хоча мій двомісячний син не може поки оцінити всі літературні принади, я взяла звичку читати дитячі віршики, поки ми граємося. Це було би неможливо без серії “Улюблені вірші”, які видала “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Не вся поезія мені там подобається, але є гіти. Мені приємно думати, що мій син може рости з римами, які всмоктав з молоком матері, які згадуватиме як тексти часів свого дитинства. Я думаю, круто, що існують книжки, з якими можуть себе асоціювати цілі покоління.
Євгенія Кузнєцова
“Подорож на край ночі”, Луї-Фердінан Селін (1932)
Це книга про війну та універсальний людський досвід, бридка і смішна правда про те, як воно — бути людиною у темні часи.
“Пастка 22”, Джозеф Геллер (1961)
Колись одна з моїх улюблених книжок, але зараз її читати важко — це теж чесна розмова із собою про війну, природу боягузтва і героїзму.
“Катананхе”, Софія Андрухович (2024)
Щойно прочитала — це ідеальна доза важкої, насиченої прози авторки. Історія про сучасний Київ і про те, як людина пробує жити в химерному світі, який з усіх сил прикидається нормальним, іноді оголюючи своє істинне лице.
“Рисочка”, Оксана Шаварська (2024)
Це проза, якої нам так бракувало, коли ми були юними дівчатами. Проза саме про наше покоління, з нашими переживаннями, з нашими якорями і декораціями. За відчуттями — ніби тобі знову 13 і раптом ти дивишся серіал не про далеких американських дівчат, а про себе.
Гаська Шиян
“Амадока”, Софія Андрухович (2020)
Це абсолютна розкіш кожного речення. Якби цей текст був взагалі без сюжету, якість і густина його така, що можна просто перечитувати сторінки по колу для задоволення. Гостра увага до деталей і тонка чуттєвість витворюють дуже потужну достовірність персонажів, візуалізують ландшафти і інтер‘єри, з метафоричною іронічністю вибудовують суспільні контексти.
І все це в пакеті з досконалим переплетенням сюжетів і інтригою, яка не відпускає до останнього рядка. Це дуже влучно і майстерно узагальнена картина сучасного світу і ретельний зріз останнього століття. Це дуже гуманістичне і суголосне мені світосприйняття, де навіть в центрі найбезжальніших систем і м‘ясорубок — людина.
“Нестерпна легкість буття”, Мілан Кундера (1984)
Майже ніколи не перечитую книжок. Але тут подивилася шикарний фільм із Жульєт Бінош і чоловіками, як з картинок, то вирішила перевірити, що ж краще. Що цікаво, починала з кіношними образами перед очима, а до кінця роману вони геть стерлись і замінилися моїми власними.
Ясно, що це з тих випадків, коли в 21 рік з цієї книжки не зрозуміла майже нічого, а запам'яталося лише яскраве враження від епізоду з Сабіною в капелюшку над дзеркалом. Як зараз пам'ятаю: пляж у Криму, російський переклад, розмови з подружкою про спроби недосяжних, але цікавих нам сексуальних досвідів. Тепер, рівно за 20 років, мені здається, що це до кожнісінької букви бездоганно чесний, влучний і прекрасний твір. Власне через усю неоднозначність вчинків, рішень і виборів героїв.
Половину тексту попідкреслювала на цитати:
“Вона неухильно збуджувалась й збудження було тим дужче, що наставало воно мимоволі. Її душа вже потайці погоджувалася з тим, що зараз коїлося, та вона знала: щоб це велике збудження тривало й далі, про згоду треба мовчати. Якщо вона голосно скаже “так”, якщо самохіть погодиться взяти участь у любовній грі, збудження відразу ж мине. Адже душа її збуджувалась від того, що тіло обманювало її, діючи всупереч її волі, а вона спостерігала цю зраду”.
“Серцедер”, Борис Віан (1953)
Віан сягає вершин досконалого сюру, абсолютного абсурду, де кожне слово має точний зміст і гострий сенс. Геніальний стьоб над суспільними кодами і звичками. Неймовірне проникнення у відчуття жінки одержимої материнством. Найтерапевтичніша книжка, після якої тематичний нон-фікшн здається ще більш блідим і нудним.
"Дівчина з ведмедиком", Віктор Домонтович
Книжка, яка так чітко підкреслює, що завжди були і будуть свої Зини, Лесі, Ірці, Тасі і Вери. Це трохи "Лоліта", трохи Bonjour Tristess, трохи "Аліса в Дивокраї". Вкотре проводиш столітню паралель між 20-ми роками тоді і зараз. Емансипація і вільнолюбство такі, що багато гіпстерок-поліаморок позаздрили б, вже мовчу про доступність кокаїну у романі. Так цікаво реконструювати ту епоху у тих ж самих геолокаціях, ніби фоловлячи інстаграм своїх прабабусь і їхніх подружок.
