У своїй свіжій колонці автор та культурний оглядач Рейвен Сміт ділиться приватною оповіддю про те, як батьківство переплітається з цифровою відкритістю. Чи варто виставляти обличчя своєї дитини в мережу і що насправді ховається за прагненням демонструвати найдорожче? Сміт щиро розповідає про вагання, осуд сторонніх і втіху, яка прагне бути оприлюдненою.
У спекотний літній день, коли я відпочивав на пляжі, мені в Instagram надійшло повідомлення від жінки з закритим профілем. Воно було настільки нелогічне, що в мене між брів пролягла зморшка, глибока як паз у гральному автоматі. Вона звинуватила мене в тому, що я використовую свою новонароджену дитину як декорацію, ніби розкішний клатч на вечері. Слід визнати: на тому фото, про яке вона говорила, ми з донькою виглядали справді ефектно. Її ніжно-рудуватий колір шкіри робив її майже русалонькою Арієль поруч зі мною. У моїх шортах і її підгузку ми були схожі на рекламу Calvin Klein, якби вони раптом почали шити для малюків і знімати в кадрі недоспаних, трохи виснажених татусів-початківців. Я відповів їй лаконічним “Влучно сказано” і заблокував, бо я взагалі можу бути злопам’ятним. Хотів би сказати, що швидко про це забув. Але ні, якщо я переказую це зараз, то очевидно, що зачепило. Бо питання, чи потрібно показувати обличчя своєї дитини в мережі, — тема з категорії “батьківські складнощі”.
Реклама.
View this post on Instagram
Нещодавно на Subway Takes колишня редакторка Grub Street Сьєрра Тішгарт критикувала “візуально огидне” застосування емодзі на обличчях дітей в Instagram. Загальний висновок: ти або конфіденційний (надсилаєш фото малечі у WhatsApp друзям), або публічний. А тоді обличчя відкриті. Надмірна стурбованість щодо “педофілів, які можуть підписатися” робить ці напівміри з замальованими смайлами обличчями іноді навіть більш моторошними, ніж проста відсутність публікацій.
Не знаю, наскільки прийнятно взагалі обговорювати обличчя моєї доньки, яку я постійно фотографую і викладаю. Деякі (більшість!) немовлят народжуються схожими на прибульців, з тонкими кінцівками та голівками “кулька в панчосі”. Але моя дівчинка з’явилась на світ ідеальною “аль денте”: пухкі щічки, губи, носик, що ледь-ледь дивиться вгору. Моя бабуся назвала б її “красунечкою”, якби вона була жива. Я кажу друзям, що вона — моя персональна HBO-драма, створена саме для мене: заворожує, сяє. Звісно ж, я роблю купу фото.
View this post on Instagram
Коли ти новоспечений батько, хочеться не тільки розповідати, як це дивовижно, а й показувати. Демонструвати всім цю красу, виводити немовля у “цифрове місто”, де збиратимуться люди подивитися на маленьке диво. Життя різко переміщується до тебе і дитини. Я, звичайно, сумую за днями, коли на обід мав лише жувальний мультивітамін і два негроні, але постійна присутність та ясність — не покарання, яким я їх уявляв. Моє ціле життя — ця нова людина, і, як більшість, я звик ділитися великими частинами свого життя онлайн.
View this post on Instagram
Звісно, інколи думаю: чи не штовхаю я її на шлях “культури зовнішнього вигляду”? Ніхто ж не обурювався, коли я постив фото кота. Але та анонімна жінка змусила мене замислитись над власним потягом до публікації. Чи продовжую я загальне нарцисичне покоління в наступному? Чи має той самий Instagram бачити й темний бік батьківства — наприклад, п’ятигодинні поїздки у травмпункт після того, як вона стрибнула зі столу? (Все гаразд.) Чи стане вона фізиком-ядерником, якщо я показуватиму її обличчя? Чи зможе бути астронавткою, якщо не буде інкогніто? Чи буде прем’єр-міністеркою, якщо ми не будемо зациклюватися на зовнішності?
Вона — трохи диво-дитина: у генетичній лотереї випала надзвичайно спокійна, врівноважена. Спить всю ніч, а це нечувано у чотири місяці. Рідко плаче довше ніж шість хвилин. Можливо, саме це мені й треба показувати? Публікації з дитиною — це не лайфстайл-вихваляння і не хизування, а природне продовження розмови, яку я веду зі своїми підписниками роками. Вони бачили мене знудженого в офісі; бачили роки соло в Берліні, коли я писав свої книги, шкрябав обличчя і надмірно розмірковував; бачили час, коли я почувався чужим у “вищих” колах. Як дитина робітничого класу, я завжди хотів простого: щоб не чекати зарплати заради нових шкільних черевиків, щоб матрац стояв на каркасі, а не на підлозі. Але вже шість-сім років моя єдина мрія — мати дитину.
Тепер, коли вона тут, я хочу насолоджуватися її присутністю. Я ніколи не був тим, хто просто показує гарне життя, щоб інші заздрили. Я виріс на редакційному сторітелінгу: контексті, особистому погляді, вмінні вплітати власний голос у публічний простір. Так, візуальна частина важлива, але мої пости — це насамперед продовження мого характеру, мого бачення, відчуття абсурду й кумедності світу (тепер ще й з дитиною всередині цього світу).
Коли я дивлюся на свою дитину, я не думаю про вартість сурогатного материнства. Я не думаю про “гей-батьківство” як естетичну демонстрацію. Я не думаю про можливість. Я не думаю про контент. Є щось важливе у тому, щоб показувати життя темношкірого гей-чоловіка, який процвітає без виправдань. Вірите чи ні, але досі є багато людей, які не хочуть бачити щасливих, успішних Black & gay. Щодня я зважую це питання: я хвалько чи представник того, чого можуть досягти маргіналізовані групи? Відповіді не знаю — можливо, ніколи й не знатиму. А поки… просто подивіться на мою чудову дівчинку.
За матеріалом vogue.com
