Інгмара Бергмана з повним правом уважають одним з найвидатніших режисерів, які коли-небудь тримали в руках камеру й за допомогою неї вдивлялися в людські душі.
Інгмар Бергман
За майже шість десятиліть роботи режисером Бергман написав і зняв понад 60 фільмів. Водночас кожна його робота має характерний авторський почерк. Бергман активно використовував кіно як спосіб екзорцизму особистих демонів. Повторювані теми суворого виховання, зради, смерті, приниження й віри були постійними проблемами в його житті. Можливо, саме тому він став таким експертом з дослідження психіки на екрані.
Реклама
“Сьома печатка”, 1957
Бенгт Екерот і Макс фон Сюдов у фільмі “Сьома печатка”, 1957
“Сьома печатка” — фільм, яким Бергман зарекомендував себе як авторитетний режисер. Шедевр Бергмана, події якого розгортаються за часів Хрестових походів, містить одну з тепер знакових його сцен: лицар, який грає в шахи зі Смертю. Отримавши приз у Каннах і статус класики артхаусу, стрічка стала справжнім гітом. У картині Бергман майстерно працює з блискучими ідеями та філософією, створює апокаліптичний сюжет і епічні пропорції, а також досліджує одну з головних своїх проблематик — чим живиться віра перед лицем зла і людських страждань.
“Сунична галявина”, 1957
Бібі Андерссон і Віктор Шестрем у фільмі “Сунична галявина”, 1957
З огляду на розмір, масштаб і якість творінь Бергмана, неможливо виділити якусь одну роботу, але “Сунична галявина”, безумовно, може претендувати на такі почесті. Ця стрічка — своєрідний вступ до багатьох з ключових мотивів і оповідних прийомів Бергмана. Тут, як і всюди, режисер використовує фізичну подорож — Ісак Борг, старий професор, їде через всю Швецію, щоб отримати почесний ступінь, — і представляє внутрішню подорож душі, у якій самовладання веде до самопізнання. Насправді це найтепліший і найностальгійніший фільм режисера, який відсилає глядача в подорож крізь мрії й час.
“Персона”, 1956
Бібі Андерссон і Лів Ульман у фільмі “Персона”, 1956
Дві жінки, 84 хвилини майже постійних великих планів і морфінг їхніх облич, — із цією загадковою драмою, події якої розгортається в ізольованому котеджі, Бергман перейшов на новий рівень майстерності психологічної напруги. Вивчаючи відносини між актрисою, яка стала німою, і її медсестрою, прекрасно знятий фільм Бергмана досліджував нестабільні основи ідентичності.
“Шепіт і крик”, 1972
Кадр з фільму “Шепіт і крик”, 1972
Ймовірно, найвідоміший фільм Бергмана з погляду критичного успіху приніс йому багато головних світових нагород. Головне надбання стрічки — віртуозне знімання кінематографіста Свена Нюквіста й естетика кольору Бергмана з використанням малинового червоного як метафори для душі й, безумовно, історії пошуку любові навіть з потойбіччя. Режисер створює драму в усіх її можливих проявах, знімаючи клаустрофобні взаємодії між жінками, які опиняються в місці, сповненому історії й брехні. Будьте певні, це один з найвизначальніших фільмів кар’єри Бергмана.
“Фанні й Александр”, 1982
Пернілла Алльвін, Ева Фрелінг і Бертіль Гуве у фільмі “Фанні й Александр”, 1982
Стрічку “Фанні й Александр” багато хто сприймає як великий опус Бергмана через її розмір та епічний масштаб самого сюжету. У картині Бергман переглянув всі етапи життя людини — від дитинства до шлюбу й старості — через призму історії брата й сестри, у якій ясно простежується сильний автобіографічний підтекст. Також фільм вважається своєрідним гідом деякими з найяскравіших і найпохмуріших моментів роботи Бергмана, які можуть бути легко визнані одними з найкращих в його кар’єрі.
