Одна жінка дізналася про невірність коханого. Звичайна історія: їй зателефонували з невідомого номера і все розповіли. Ймовірно, знайомі, можливо, з роботи чоловіка, або ж подруга тієї дівчини, з якою він бачився. Аби прискорити події та змусити дружину до розлучення.
Згодом дружина виявила в телефоні чоловіка листування. І з’ясувала, що кожного четверга чоловік зустрічається з іншою в невеликому готелі на краю міста.
Найважливіше, ця жінка вважала, що з нею такого ніколи не трапиться! Вона мала міцний характер, а з коханим вони жили чудово, з будь-якої точки зору. Невірно, що до невірності завжди призводять негаразди у стосунках. Часом немає жодних проблем. Просто зраджують, і все. Заради відчуттів, емоцій, насолоди… А що тут особливого?
Чоловік кохав дружину. І говорив їй про це. І сина любив, підтримував його, — син навчався в іншому місті. Завершував університет. Усе було гаразд. Дім будували. На відпочинок їздили. Розмовляли відверто. Завжди і в усьому були разом.
Дружина приїхала таємно до непоказної будівлі. Побачила авто чоловіка, потім — як він крокує з дівчиною, усміхається, про щось говорить… У дівчини квіти в руках. Теж сміється. Звично зайшли до готелю…
Дружина прагнула увійти також і застати чоловіка на місці злочину. У серці горів розпечений камінь болю, люті, смутку… В очах темніло, не вистачало повітря.
Вона не пішла нікуди.
Тому що який сенс? Він спочатку почне виправдовуватися. Згодом перейде в атаку. Потім настануть важкі та похмурі дні з постійними гнівними суперечками, вибаченнями, благаннями, обіцянками… Ще до психолога можна сходити. Щоб там з’ясувати причини того, що сталося. Нестача любові в дитинстві, криза середнього віку, потрібно вчитися пробачати, потрібно почати з чистого аркуша… У зраді винні обидва… Токсична мати та лібідо…
Так, це корисно, мабуть. Але справа в тому, що все це триватиме й поглинатиме життя. І чоловік знатиме, що вона в курсі. Знає про невірність, але все одно залишилася з ним. Скаржиться, нарікає, звинувачує, проте продовжує з ним жити. Отже, терпить. Отже, так можна. Вона нікуди не подінеться, поплаче та й заспокоїться. І навіть приділятиме більше уваги. Боятиметься, що він піде.
І доведеться з цим жити. Ось так.
Або слід негайно подавати на розлучення. Розділити майно та залишитися на самоті. Але думки перемішалися, вона не готова прийняти рішення, їй нестерпно!
Жінка поїхала додому. А ввечері прийшов чоловік, приніс квіти, почав розповідати про роботу та показувати зразки шпалер для вітальні в будинку. Усміхається. Зовсім спокійний. Вона спитала: «Ти мене кохаєш?». Він щиро відповів: «Звісно!» — і поліз обійматися. Лагідний такий. Гарний, добрий чоловік…
Вона нічого не промовила. Навіщо отруювати життя сварками, допитами, звинуваченнями — і продовжувати жити разом? Не довіряти жодному слову, перевіряти телефон, прислухатися до розмов, вимагати обіцянок, викривати у брехні й надалі жити разом? І знати, що він знає, що вона знає. І нічого, живе з ним. Отже, так можна. Це нічого страшного, лише набридли ці допити та істерики…
…Вона подала заяву на розірвання шлюбу. З юристами проконсультувалася. І через місяць спокійно все пояснила розгубленому та враженому чоловікові. Свої роздуми.
І сказала: «Не сваримося! Просто роз’їдемося. А потім колись поговоримо про все, добре?».
Вона не повернулася до чоловіка. Вона кохала його. І ніби вмерла на певний час, постаріла, посивіла, все сиділа в кріслі після роботи та мовчала, дивлячись у вікно.
А потім ожила. Поступово, не одразу. І пояснила так: вона б зникла, якби залишилася з чоловіком. Вона пробачила. Але жити разом не могла, це було б отруєне існування. А потім вона поїхала в іншу країну по роботі і там почалося нове життя. Вона змогла.
Це не настанова і не рецепт. Просто ця жінка знала себе. Розуміла себе. І вона ухвалила те рішення, яке їй пасувало. Вона зберегла себе, свою особистість та гідність. І врятувалася. Хоча пережила жахливі страждання.
Ніхто не прийме за нас рішення. Можуть підтримати. Порадити. Надати рекомендації або власною думкою поділитися. Але під час життєвої трагедії кожен рятується сам, як здатен. Адже врятуватися — це зберегти свою ідентичність. І у кожного свої методи. І особистість у кожного своя.
Головне — не діяти імпульсивно. І не робити того, що нас зруйнує. Не отруювати своє існування. Зрозуміти свою межу терпіння.
Не кожен може жити отруєним життям. Іноді якийсь період краще оминути. Пропустити гнітючий серіал, якщо несила це витримати. Це все дуже особисте, індивідуальне…
А прощати потрібно. Людина слабка, різне трапляється. Але не завжди є змога продовжувати близькі відносини. Не всі можуть… Особливо — сильні.
