Що робити, якщо людина, навіть якщо вона близька, буквально отруює вам існування? Можна відповідати тією ж «токсичністю» і сваритися, можна спробувати порозумітися з нею, можна просто перервати спілкування. Проте, це непросто. І все це залишає відбиток на вашій психіці, моральному добробуті та подальшому житті.
У мене є яскравий приклад токсичної людини — бабуся. Я усвідомлюю, що багато літніх людей починають бурчати, стають вередливими, як діти. І все це зумовлено віком. Звичайно, над цим варто працювати, не можна просто ігнорувати людину. Адже якими ми будемо в похилому віці? Можливо, ще гіршими.
Але у моєї бабусі це не лише старість. Вік лише дещо загострив проблему. Мама стверджує, що вона все життя була такою, з юності. Адже вона з нею виросла, і хто, як не вона, це знає. І інші родичі підтверджують. Основним методом виховання дітей для бабусі завжди був покарання. У найгіршому значенні цього слова. А головним способом спілкування з людьми — маніпулювання, докори, нарікання на те, що всі негідники. Ну а з роками це все збільшилося вдвічі, а може й втричі.
Так склалося, що мені довелося прожити з бабусею майже всі роки навчання в університеті. Знаю, ви зараз подумаєте: вона не давала мені розважатися в молодості, тому я злюся. Але це не так. Особливого бажання розважатися не було. Я інтроверт до глибини душі. Мені дуже до вподоби усамітнення і творчість. З дитинства я обожнював читати, малювати та навчатися. У той час, як мої одногрупники раділи успішному складанню сесії, я засмучувався через оцінку “добре” і просив перездачу, щоб отримати “відмінно”.
Поселити мене з бабусею було рішенням мами. Вона не хотіла, щоб я жив у гуртожитку в іншому місті. Тим паче наш гуртожиток не славився ні чистотою, ні зручностями. Орендувати житло не було фінансової можливості, навіть навпіл з кимось. А оскільки бабуся живе в місті, куди я вступив — вибір був зроблений. Крім того, бабуся не молода, а я — додаткова допомога їй у домашніх справах і візитах до лікарів.
Квартира однокімнатна, тому готувати реферати ввечері доводилося на кухні. Екзамени готувати теж, адже до сесій я готувався безперервно, приділяючи сну лише кілька годин. Бабусі заважало навіть слабке світло від настільної лампи, вона не йшла на поступки навіть двічі на рік, під час сесії. А на кухні не було зручного місця, кидав собі ковдру і сидів на підлозі, оточивши себе книгами. Будь-який шерех, будь-який звук викликав у неї щиру злість: ти що, мені спати не даєш? Ось не засну зараз, і що я тоді робитиму? Хоча вставати вранці нікуди не було потрібно, як ви розумієте. При цьому рівно о 6 ранку вона прокидалася, вмикала телевізор на повну гучність.
Я розумів, що це я приїхав до неї, порушив її звичний ритм життя і повинен постаратися не заважати. Але з іншого боку, вона сама наполегливо кликала мене. Постійно говорила мамі, щоб ніяких гуртожитків. Категорично не хотіла жити одна, навіть влаштовувала істерики з цього приводу.
Бабуся — дуже конфліктна особистість. Сварку може розпочати буквально з нічого. Хоча я взагалі не люблю з’ясовувати стосунки — це не для мене.
Приніс з магазину сир, термін придатності якого закінчувався через два дні — сварка. Пішов в університет і залишив свої книги та конспекти на ліжку — сварка, що за безлад! Не можеш повісити тюль, бо терміново потрібно бігти на заняття — сварка. Причому зовсім не було потреби сваритися, адже завжди можна спокійно сказати. Чому деякі так обожнюють скандали? Просто не уявляють без цього свого життя, ніби це їхня енергетична підтримка.
Чим далі — тим гірше. В якийсь момент почалися докори за харчування. І я розумію, пенсії мізерні. Старався якомога частіше купувати собі їжу на стипендію. І мама постійно допомагала, привозила багато продуктів. Але, мені здається, дорікати рідним за їжу — це вже занадто, тим більше їм я майже нічого не їв.
За будь-якої нагоди починалася сварка, та не просто сварка, а скандал. З образами, нападками на особистість, приниженнями. Бабуся в мене знатний скандаліст, знає багато різних неприємних слів.
В якийсь момент їй встановили лічильники на воду, сказали, що це вигідніше й економніше. І тут почалося найцікавіше! Вона контролювала, як саме я мию посуд, щоб зайва крапля не впала. Змушувала мити холодною водою, бо вона дешевша. Якщо я йду приймати душ — це взагалі скандали, аж до того, що занадто часто миюся.
Звичайно, критикувалося все. Будь-які мої малюнки, будь-які спроби виразити себе у творчості. А якщо почнеш щось малювати і підеш на заняття, залишивши картину на столі, потім можеш її просто не знайти.
На гітарі теж не можна було грати, то заважаєш телевізор дивитися, то просто болить голова. Беру гітару, йду на кухню пограти, щоб не заважати — вона обов’язково бере і за кілька хвилин приходить на кухню. Навіть якщо там нічого не потрібно, ніби навмисно, перекладає якісь ганчірки з місця на місце.
Критикувався і мій зовнішній вигляд. Нібито, всі хлопці як хлопці, а я ось ходжу в чорному, сірому, фу який жах. Будь-яких моїх друзів завжди хвалила за зовнішність, а мене принижувала. Зачіска моя теж завжди не подобалася, та й взагалі весь я неправильний, не такий. Дивишся — в інших бабусі пишаються своїми онуками та онучками, а тут завжди все не так.
Можна подумати, що це якісь дрібниці, неприємності, а я перебільшую. Але проблема в тому, що це відбувалося щодня. Кожен день — це новий привід для сварки, образи, приниження, несправедливості на порожньому місці.
Та ще й маніпуляції: як каже мама, бабуся ще років у 30 почала постійно говорити, як сильно вона хворіє. Нікуди не виходила без великої сумки з ліками, які часто сама собі призначала, читаючи великий медичний довідник. З кожним роком ситуація ускладнювалася, хоча жодних видимих ознак хвороб не було. То вона твердо переконана, що у неї рак печінки, хоча лікарі кажуть, що це не так. То ще щось… Таким ставленням до себе вона просто загнала себе в стан, коли навіть нічого не болить, але вона постійно відчувала себе хворою.
А скільки разів я бачив таку картину: по дому при мені бабуся ледве пересувається, я підстрибую, щоб допомогти їй дійти до кухні. Потім вона одягається, щоб піти в магазин, і йде. Каже, що допомога не потрібна, вона сама повільно прогуляється з палицею. Дивлюся у вікно, щоб перевірити, чи все добре. І бачу, як бабуся йде впевненою ходою здорової людини, швидко, як молода. Палиця під пахвою за непотрібністю. І це повторювалося постійно. Виходить, це все були маніпуляції, щоб вкотре показати, наскільки вона тяжко хвора і потребує допомоги. Ще б пак, це було б щось старече, але починати говорити всім, що ти вся в хронічних хворобах, з 30 років… Це вже занадто.
Одного разу мені довелося просто піти з дому. Це був останній курс університету, і бабуся влаштувала скандал через воду в мій день народження. Знову на рівному місці. Мама сказала, що все їй відшкодує (і завжди відшкодовувала). Але справа була не в грошах, і навіть не в якихось принципах. Своїм скандалом у моє свято та образами вона знову мене довела, у мене навіть почали тремтіти руки. Того ж дня я поїхав у гуртожиток і записався на заселення. Оплатив проживання, заповнив усі документи. Заселили в кімнату з двома незнайомими хлопцями і купою тарганів. Мені здається, таргани танцювали на мені танго, поки я спав.
Так і минув останній рік навчання. І знаєте що? Стосунки з бабусею стали кращими, ніж будь-коли. Гуртожиток був на іншому кінці міста, але практику я проходив неподалік від бабусі. Після занять купував якісь солодощі і заходив до неї. Припинилися докори у зовнішньому вигляді, в характері, у всьому.
Зараз я живу в іншому місті, додому приїжджаю рідко, раз на рік. Іноді телефоную, але я не дуже люблю спілкуватися по телефону. Тим більше бабуся погано чує, доводиться прямо кричати на всю квартиру.
З того часу, як я пішов з дому, ми більше жодного разу не сварилися. Можливо, тому що я проявив характер, а можливо, просто з такими людьми не варто разом жити. І це було найкраще рішення, я вважаю. Якщо людина не може ні з ким порозумітися (зараз вона так само тероризує маму), то краще трохи віддалитися від неї. Звичайно, допомагати, не кидати. Але разом не жити.
