## Олена Зарецька: як спадщина видатних митців надихає нове покоління творити
Олена Зарецька – це багатогранна особистість: художниця, ілюстраторка, дизайнерка, кураторка мистецьких заходів та, що найголовніше, засновниця родинного «Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького». Саме діяльність фонду поглинає її час і сили, але приносить глибоке відчуття власної значущості та допомагає долати комплекси, що часто властиві нащадкам видатних постатей. «Моя місія – бути мостом, що поєднує покоління», – зізнається Олена.
Активно займатися спадщиною своєї родини вона почала після відходу з життя батька у 2018 році. До того цим займався він, збираючи матеріали та спілкуючись з мистецьким середовищем. «Разом з квартирою та колекцією мені дісталася й ця відповідальність», – розповідає Олена.
Попри початкову розгубленість, повернення в Україну після року проживання в Португалії надало їй нового імпульсу. Вона відчула, наскільки важливою є ця робота тут і зараз, та почала активно розповідати про спадщину бабусі й дідуся, маючи амбіцію представити їхню творчість і за кордоном.
Наша розмова з Оленою, що відбулася в теплій та невимушеній атмосфері, немов свідчила про давнє знайомство. Хоча познайомилися ми нещодавно – на камерній виставці графіки Зарецького-Горської, а згодом зустрілися на масштабній експозиції до 100-річчя Віктора Зарецького у Музеї Тараса Шевченка.
Олена, успадкувавши сміливість та талант своїх предків, водночас вражає скромністю. Вона не вважає себе обдарованою, попри значний внесок у збереження родинної пам’яті та розвиток української культури.
Олено, коли ви вперше усвідомили себе спадкоємицею значного родинного надбання? Як це – рости з таким усвідомленням? Чи це було більше стимулом, чи тягарем? Яким загалом було ваше дитинство?
Усвідомлення було поступовим, розтягнутим у часі. Дитинство минуло в атмосфері мистецтва, де картини прикрашали стіни, а меблі були заляпані фарбою, що дісталася від дідуся моїм батькам.
З ранніх років я була залучена до творчого світу, відвідувала гуртки, і це здавалося природним. Батьки, можливо, підсвідомо спрямовували мене: «Оленка має стати художницею, продовжувати династію». У підлітковому віці я відчувала певний супротив, навіть після навчання в художньому інституті бажала відмовитися від цієї ролі, але зрештою повернулася до неї.
Які ваші спогади про дідуся, Віктора Зарецького? І що ви знаєте про бабусю, Аллу Горську?
Дідуся я застала, мені було 5 років, коли його не стало. Збереглися окремі спогади, наприклад, як він робив ескізи мого портрета. Після його смерті я продовжувала відвідувати дім його другої дружини, Майї Зарецької, де він жив.
Про те, що я онука Віктора Зарецького, я знала з дитинства, і прізвище своє не змінювала. Але усвідомити, що моя бабуся – Алла Горська, вдалося значно пізніше. Вона загинула, коли батькові було 16, і моя мама, його дружина, її не бачила. Я сприймала її як когось, про кого говорять, чиїм роботам влаштовують вечори пам’яті. Знала, що її мозаїки є в музеях, але тоді ще не усвідомлювала особистого зв’язку.
Хоча про них мені багато розповідали, я не одразу пов’язувала це з власним життям. Значення їхніх особистостей почало усвідомлюватися лише останні 10 років.
Яким був ваш батько і які у вас склалися стосунки?
Батько мав складну долю. Після вбивства Алли Горської, її творчість була під забороною, а Віктор Зарецький вважався персоною нон грата. Він став публічною фігурою лише у 80-х. Після здобуття Україною незалежності, батько активно працював над відновленням пам’яті про Горську та збереженням спадщини Зарецького. Ймовірно, все життя його переслідувала травма втрати матері та необхідність пристосовуватися до радянської системи.
Наші стосунки з дитинства не були близькими. Після розлучення батьків я жила з мамою. Ми зблизилися лише в останній рік його життя, коли я взяла на себе турботу про нього. Цей період був емоційно насиченим, батько поділився багатьма спогадами. Його відповідь на запитання про Горську чи Зарецького: «Я все вже написав, читай книги» – спочатку здавалася емоційною відстороненістю. Однак, з часом, я зрозуміла, що це, можливо, було проявом його власного горя та травми.
Робота фонду базується на його напрацюваннях. Я намагаюся не просто переповідати чужі думки, а спиратися на тексти батька, сприймаючи їх як незавершену розмову. Він методично описував свій досвід, створюючи простір для мого особистого осмислення. У своїх розповідях про Зарецького-Горську я додаю власні враження та рефлексії.
Ви маєте на увазі книгу «Художник Віктор Зарецький. Пошуки коріння», написану вашим батьком?
Так, ця книга – збірка листів, нарисів, статей. Особливо цінно, що батько ще за життя дідуся записував його розповіді. Щодо Алли Горської, батько у 1996 році видав книгу «Червона тінь калини», а за мого сприяння у 2023 році вийшла книга «Алла Горська. Мисткиня у просторі тоталітаризму». Це глибоке біографічне дослідження, що охоплює час, оточення та усі процеси з 1929 по 1970 рік.
Батько також є автором численних статей та вступів до альбомів, які я також використовую у своїй роботі.
Також батько є автором численних статей або вступів до альбомів і каталогів. Там інший фокус уваги, і я на це теж спираюся в своїй роботі.
Чи плануєте ви продовжити цю письменницьку традицію?
Так, я вже обмірковую це.
На кого з ваших предків ви, на вашу думку, схожі? І що найцінніше вам дала ваша родина?
Зовні я дуже схожа на Аллу Горську. Але приємно бачити в собі риси як Віктора Зарецького, так і мого батька. Щодо особистісних якостей, з роками проявляються різні риси. Найцінніше, що передала родина – це потенціал. Я прагну бути сміливою, як казав дідусь у своїх останніх словах: «Я ж не такий був, я ж сміливий, говорив, що думав». Мені важливо не боятися висловлювати свою думку. Після трагічних подій у родині, виник патерн обережності, необхідності виживати. Але останні роки я відчуваю, як ці поколіннєві обмеження зникають.
Але останні роки зривають з мене пута цих вироблених поколіннями гратів, емоційних і поведінкових. Так би мені хотілося думати.
З 2023 року ви очолюєте родинний фонд. Які проєкти вважаєте найважливішими?
Створення фонду було для мене неочікуваним, але інтуїтивно я знаходила своє місце. Особливо цінною є команда, яка щиро захоплена справою. Ми вже реалізували кілька проєктів, якими пишаємося.
- Виставка «Боривітер»: Створення сувенірної продукції, зокрема, футболки «Боривітер», що користується незмінним попитом.
- Авторські екскурсії: Це для мене новий досвід, який допоміг подолати комплекси неповноцінності та усвідомити власну цінність.
- Ювілейні святкування: Ми прагнемо проводити заходи з позитивним настроєм, залучаючи нові аудиторії.
- Відзняття інтерв’ю: Записано багато бесід зі свідками епохи, шістдесятниками, які доступні на YouTube.
- Фестиваль «Свято осіннього борщу»: Поєднання мистецтва шістдесятників з дитячими конкурсами та народними мотивами.
- Стенд про Аллу Горську: Присвячений радіодиктанту, підкреслює актуальність її творчості.
- Виставки до 100-річчя Зарецького: Масштабні експозиції в Музеї книги і друкарства, Музеї Шевченка, а також підготовка до виставки у Львові.
- Відтворення мозаїки «Боривітер»: Проєкт, що дозволив зібрати кошти на реставрацію мозаїки «Вітер» у Києві.
Як фонд ми можемо долучатися до багатьох ініціатив і практично необмежені в ідеях.
Масштабна виставка Віктора Зарецького у Музеї Тараса Шевченка вражає. Розкажіть про роботу над нею та очікування.
Відвідуваність першого вікенду виставки перевершила наші очікування, досягнувши показників місячної норми музею. Ми плануємо кураторські екскурсії та різноманітні події, щоб залучити ще більше відвідувачів.
Виставка представляє ретроспективу творчого шляху Зарецького: від соцреалізму до неосецесії. Особливу увагу приділено осмисленню трагічних подій 1970-го року, коли загинула Алла Горська. Друга частина експозиції демонструє його духовне відродження. Центральний атріум присвячений монументальній спадщині Зарецького, який, поряд з Горською, був ключовою фігурою шістдесятництва.
Це ретроспективна виставка, тобто ми показуємо від початку до кінця творчий шлях Зарецького.
Ви також художниця. Яким був ваш творчий шлях?
Маючи класичну художню освіту, я відчувала розчарування в мистецтві та боролася з комплексами меншовартості, порівнюючи себе з предками. Це призвело до тривалого періоду творчої паузи. Лише нещодавно, у 2024 році, я провела свою першу виставку робіт, створених за останні 8 років – переважно акварелі та колажі, що відображають красу природи, пейзажі, портрети дітей. Робота з фондом допомагає мені долати ці бар’єри.
Остання моя робота – це рефлексія на рік життя за кордоном, передана через португальський пейзаж. Приємний збіг, що моя виставка також проходила у Музеї Шевченка, перед експозицією Зарецького.
Кажуть, материнство відкрило у вас нові творчі грані. Розкажіть про це.
З материнством прийшло усвідомлення власної цінності та здатності ставити адекватні ціни за свою роботу. Дитина змінила моє сприйняття часу та змусила дивитися на світ більш матеріально. Я розчинилася в першій вагітності, але це був час натхнення, коли я малювала, поки син спав. Друга дитина навчила мене бути більш практичною. Повернення в Україну після року життя за кордоном з п’ятьма дітьми зміцнило моє відчуття дорослості та відповідальності, надавши наснаги для активної роботи у фонді.
Якось наче разом з дітьми народилася моя творчість.
З другою дитиною трансформації були подібними?
Якщо з першою дитиною я розчинилася, то з другою стала більш практичною. Період локдауну через COVID-19, коли весь світ перейшов в онлайн, я згадую як позитивний час. Повномасштабне вторгнення та рік життя за кордоном з п’ятьма дітьми навчили мене самостійності та відповідальності. Це дало поштовх до створення фонду та активної роботи зі спадщиною.
Чому ви повернулися до України?
Чоловік, батько дітей, залишився в Києві. Я хотіла, щоб діти росли з ним. Зараз вони проводять час порівну з обома батьками.
Розкажіть про ваших дітей. Чи проявляють вони творчі здібності? Чи бачите в них риси предків?
Мої діти дуже різні. 9-річний Андрій – спокійний, 6-річна Надійка – енергійна та емоційна. Це дивно, адже ми з батьком дітей – спокійні люди. Я створила для них умови для малювання, де фарби та інструменти завжди доступні. Це також психологічна практика для дітей, щоб виражати емоції. Вони малюють по-різному: Андрій раніше захоплювався деталями, зараз перейшов до мінімалізму. Надійка також малює. Ми започаткували домашній клуб, де діти з друзями вивчають творчість українських та світових художників, починаючи з Зарецького-Горської. Це допомагає розвивати їхню наснагу до творчості.
Поки що перші зустрічі дуже вдалі, і я сподіваюся, мені вистачить сил, знань і часу продовжувати це.
Ви раніше вели блог про культурне життя Києва. Чи плануєте продовжувати?
Я завжди прагнула бути публічною, вела блог та активно дописувала в соцмережах. Зараз, через втому від менеджменту фонду, бракує часу. Але якби я могла займатися тим, чого душа бажає, я б ходила на виставки і писала про них.
Що вас наповнює поза роботою?
Люблю подорожувати. На жаль, через завантаженість у фонді, на дозвілля майже не залишається часу. Велосипед, вишивання, творчі задуми – все чекає. Але я налаштована оптимістично, адже зараз важливий етап становлення фонду. Я роблю те, що потрібно, і вірю, що велосипед та вишивання колись отримають свою чергу.
Як ви бачите себе через 5-10 років і про що мрієте найбільше?
Мрію про незалежну, сильну Україну без війни. Хочу продовжувати робити все можливе для збереження та відродження української культури. А ще – бути щасливою, навчитися відпочивати, а не вигорати. Сподіваюся, це вдасться.
Порада від Українка новини: Ця розповідь – натхнення для всіх, хто відчуває вагу родинної історії. Вона показує, як можна перетворити тягар відповідальності на джерело сили, відновити зв’язок поколінь та зробити вагомий внесок у збереження української культури, навіть долаючи власні сумніви та комплекси.
Оригінал статті: ukrainky.com.ua