25-річна журналістка Василиса Степаненко , яка отримала Пулітцерівську премію за репортажі з обложеного Маріуполя , розмірковує про різкі контрасти свого життя, де щоденна суєта на передовій протиставляється церемонії вручення «Оскара».
Коли я дивлюся на свою фотографію трьох років тому, я бачу дитину. Вона радісна і безстрашна. Вона приймає рішення швидко і впевнено, щиро вірячи в свої дії. Вона розуміє, як любити і довіряти. Буквально за кілька днів вона опиниться в глибині пекла Маріуполя, оточеного росіянами, але ніщо її не зупинить. Розмірковуючи про все, що сталося за ці три роки, і про те, наскільки я змінився, я намагаюся повністю зрозуміти, що це справді моя реальність.
До вторгнення я працювала репортером на місцевому каналі в Харкові, і хоча, здавалося, його мало хто дивиться, я щиро вірила у свою роботу. Напередодні повномасштабного вторгнення я приєднався до команди Associated Press на запрошення військового кореспондента Мстислава Чернова, і ми почали нашу першу історію прямо в Харкові, моєму рідному місті. Серед зйомок та інтерв’ю про наближення вторгнення я прогулювався зимовим містом — у моїй пам’яті врізався той прохолодний, вогкий лютневий повітря. Було таке враження, ніби повз мчить потяг, і я був безсилий його зупинити. Поруч люди обговорювали війну. Я не міг і не хотів погоджуватися з тим, що це може стати реальністю. Потім ми їхали до Маріуполя, проїжджаючи по всій лінії фронту: тиша, ми їхали в тиші, гортали новини.
Настало 24 лютого. Вибухи пролунали на околицях міста. Був холодний темний ранок. Дні злилися в одне ціле, призвівши до кошмарної реальності. Смерті. Незліченні смерті. Після першого значного вибуху неподалік я впав на підлогу лікарні та просто молився Богу. Таке відчуття, що моє дорослішання відбулося саме тоді — ніби я був свідком того, чого люди мого віку зазвичай не повинні бачити, і чого ніхто не повинен бачити. Я заховав ці думки глибоко в собі, так глибоко, що до них довго ніхто не дотягнеться. Я поклявся залишатися сильним і не дозволяти собі плакати. Я не був певен, чи виживу в Маріуполі, але я був рішучий, що мушу продовжувати працювати, поки я живий, щоб ділитися історіями цих людей зі світом. Це не повинно бути таким; світ повинен знати, що сталося.
Ночі, проведені в підвалах, коридорах, наповнених відчаєм. Нестача зв'язку, їжі, води. У той момент я не міг уявити, що чекає попереду; це було незбагненно, що я міг витримати. Ми втекли через російські блокпости. Автомобіль офіцера Володимира Нікуліна, який нас рятував, розбитий; Через затемнені вікна я нічого не бачив. Настала ніч, і, пройшовши 15 російських блокпостів, я нарешті почув українську.
Це було 15 березня. Після цього мало статися багато чого. Драмтеатр у Маріуполі, Буча, обстріли Харкова, лінія фронту, контрнаступ, масові поховання та тортури в Ізюмі, Лимані, Донбасі та Херсоні. Сотні ударів по різних містах України. Село Гроза на Харківщині та штурм, у якому загинуло 59 життів. Розслідування військових злочинів. Численні поховання та голосіння матерів, які стали щоденною новиною. Пам'ятник на Майдані розбухне сотнями прапорів. Здається, що ця туга паралізує емоції; Я просто дивлюся в камеру і документую те, що я бачу. Я прагну донести ці історії, бути голосом українців, щоб їхній досвід мав резонанс у всьому світі. Іноді мені сниться війна, навіть коли я далеко від лінії фронту, але повертаюся знову, бо тільки там я сприймаю реальність.
Моє існування наповнене контрастами. Коли я вперше поїхав за кордон, щоб возз’єднатися зі своєю родиною, я вперше дозволив собі плакати, побачивши дітей, які граються під безтурботним небом. Мої рідні та друзі ледве впізнали мене; Я перестав посміхатися. Майже кожні два місяці в перервах між завданнями на передовій я літав до США на різні заходи: Пулітцерівську премію, Оскар. Бронежилет проміняв на халат, забруднені чоботи – на підбори. Я не міг зрозуміти, як світ може бути таким несхожим. Як такі надзвичайно різні реальності можуть співіснувати одночасно? Поки в Україні точиться жорстока і безжальна війна за виживання, на іншому кінці земної кулі святкують на вечірках.
Під час вторгнення я втратив свої мрії. Коли я сів на борт літака до Нью-Йорка — місця, де я колись прагнув побувати, — я дозволив собі одну сльозу, сльозу радості, що я живий і можу пізнати світ. Я не могла плакати
Источник
