Голосувати, балотуватися на виборах, керувати автомобілем та нести військову службу, обіймати державні посади та здобувати якісну освіту — значна частина цих можливостей сприймається сучасною жінкою як само собою зрозуміла, але за кожним із цих здобутків стоять десятиліття та століття наполегливої боротьби наших попередниць та колежанок. Розглянемо, що насправді означає 8 березня.
Реклама.
З чого все почалося
Перші жіночі демонстрації, що виступали за рівні з чоловіками умови праці, відбувалися ще в середині 19 століття і проходили від Лондона до Нью-Йорка. У них брали участь переважно робітниці фабрик та заводів, а також суфражистки, головною метою яких на той час було здобуття виборчих прав для жінок усього світу.
Вирішальною передумовою для сучасного свята став мітинг 1908 року в Нью-Йорку: це була хода соціал-демократок, які вийшли на вулиці, аби домогтися права голосу, скорочення робочого дня — з 16 до 10 годин, та рівних умов праці з чоловіками. Вже наступного року у Сполучених Штатах з’явився власний національний Міжнародний жіночий день.
Лондон, 1857. Арешт учасниці демонстрації суфражисток
1910 року в Копенгагені відбулася Міжнародна соціалістична конференція, яка суттєво посприяла популяризації 8 березня. Саме тоді німецька соціалістка Клара Цеткін запропонувала колегам заснувати 8 березня як Міжнародний день солідарності жінок, щоб у цей день жінки в усьому світі могли вийти на вулиці та нагадати про необхідність боротьби за власні права. Це свято було започатковано за аналогією до Міжнародного дня солідарності трудящих 1 травня.
Ідея Клари Цеткін швидко принесла свої плоди. Вже 1911 року Міжнародний жіночий день відзначався у багатьох європейських державах, а 1917 року жінки здобули виборчі права в Австралії, Новій Зеландії, Данії та Норвегії.
В історії Радянського Союзу цей день завжди асоціювався з подіями Лютневої революції. Адже 23 лютого за старим стилем жінки вийшли на вулиці тодішнього Петрограда з плакатами, що закликали “Хліба та миру”. Жінки Російської імперії вимагали виборчих прав, рівної оплати праці та миру. Чим завершилися ці мітинги, відомо всьому світу — цар зрікся престолу, до влади прийшли комуністи, жінки отримали виборчі права.
Однак пропагандистська машина Радянського Союзу грубо спотворила зміст цього дня, поступово зводячи його до примітивного святкування жіночності, невід’ємними атрибутами якого на довгі роки стали листівки, тюльпани та “увага за розкладом”. Про справжні сенси та боротьбу за права Радянський Союз волів мовчати, тому в пострадянських країнах на довгий час закріпилося викривлене сприйняття 8 березня. Проте для сучасного цивілізованого світу такий підхід абсолютно чужий, тому пропонуємо звернутися до основоположних принципів цього дня, викладених ООН.
Позиція ООН щодо 8 березня
Справжнього значення 1975 року цьому дню надала ООН: вона запропонувала всім країнам обрати будь-який день року та оголосити його Днем боротьби за права жінок. Цим днем стало 8 березня. Більше того, щороку ООН визначає тему, якій присвячується 8 березня, — зазвичай це питання, яке на даний момент потребує особливої уваги. Зокрема, у 2002 році головним питанням була доля афганських жінок, у 2017 році — “Жінки у світі праці, що змінюється”, а у 2021 — “Жіноче лідерство: рух до рівноправного майбутнього у світі в умовах пандемії”.
Від скептично налаштованих щодо цього свята людей часом можна почути запитання: як саме обмежуються права жінок, адже ось ви, наприклад (звертаючись до співрозмовниці), можете голосувати, вступати до університету та загалом робити те, що вважаєте за потрібне. Це — хибна думка, зумовлена браком інформації.
Ось що з цього приводу зазначає Офіс ООН в Україні:
“Незважаючи на досягнутий прогрес, все ще існує багато невирішених проблем. Через дискримінаційні суспільні норми, що визначають, що жінки мають або не мають робити, жінки по всьому світу продовжують потерпати від насильства та дискримінації лише тому, що вони жінки. Загальносвітова статистика свідчить, що вони витрачають утричі більше часу на неоплачувану опіку та домашні справи, ніж чоловіки, та отримують на 16 відсотків меншу заробітну плату за ту саму роботу, що й чоловіки. У світі лише 1 з 4 керівників — жінки. Жінки все ще недостатньо представлені в політичному керівництві (наприклад, в Україні лише 20,8 відсотка жінок у парламенті), і їхня роль у науці також недооцінена”.
Продовжити цей список, на жаль, може кожна жінка у світі, яка так чи інакше, частіше чи рідше, але стикається з дискримінацією чи обмеженнями, або, що ще гірше, з проявами морального чи фізичного насильства.
Стисла історія феміністичного руху в Україні
Феміністичний рух розвивався в Україні паралельно зі світовим, його активність припала на кінець 19-20 століть. Серед активісток емансипації в Україні завжди були письменниці-інтелектуалки. Зокрема, початок руху асоціюється з ім’ям письменниці та громадської діячки Наталії Кобринської, яка у 1884 році заснувала у Станіславові (нині Івано-Франківськ) жіноче товариство та займалася просвітницькою діяльністю. Кобринська разом з Оленою Пчілкою видавали перший жіночий літературний альманах, а ключовим напрямком роботи була передусім жіноча освіта.
Наталія Кобринська
Говорячи про розвиток емансипації в Україні, неможливо не згадати колежанку Кобринської – письменницю і матір видатну поетеси Лесі Українки, Ольгу Косач, відому під псевдонімом Олена Пчілка. Олена Пчілка виступала за свободу жінок, за право мати власний голос та доступ до вищої освіти. Вона стала першою членкинею-кореспонденткою Всеукраїнської академії наук. А також очолювала часопис “Рідний край”. Коли у 1907 році полтавська влада закрила видання, Олена Пчілка перевезла редакцію до Києва. І Кобринська, і Пчілка, а пізніше Леся Українка та Ольга Кобилянська стали авторами багатьох основоположних статей про жіночі права та український фемінізм, хоча варто усвідомлювати, що на той час багато сучасниць цих видатних жінок вважали їхні погляди надто радикальними.
У 2005 році в Україні було ухвалено закон “Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок”. Він містить чимало важливих положень — наприклад, про те, що під час співбесіди в Україні заборонено запитувати дівчину про плани щодо заміжжя чи про народження дитини найближчим часом. Водночас трудове законодавство глобально залишається дуже консервативним: в Україні існує перелік професій, заборонених для жінок.
Катерина Приймак, співзасновниця Жіночого ветеранського руху
Війна, що триває з 2014 року, лише загострила це питання, адже довгий час жінки не мали права займати бойові посади у Збройних силах. Відомі випадки в період з 2014 по 2018 роки, коли жінки, будучи штурмовиками та звільняючи міста на українському Сході, за документами значилися швачками.
Значну роль у зрушеннях зіграли активістки “Невидимого батальйону” — адвокаційного проєкту, що зародився як дослідження соціологів Києво-Могилянської академії щодо участі жінок у війні й згодом набув національних масштабів. Його головними рушійними силами були Марія Берлінська (сьогодні Марія керує “Центром підтримки аеророзвідки“), Катерина Приймак та Андріана Арехта (нині — співзасновниці “Жіночого ветеранського руху”, військовослужбовиці). Роки праці “Невидимого батальйону” увінчалися історичною для країни подією: Верховна Рада ухвалила низку змін до законів щодо рівних прав чоловіків і жінок під час служби в ЗСУ, а українська жінка отримала можливість мати військову спеціалізацію.
Сьогодні у лавах Збройних сил служить приблизно 50 тисяч жінок, виборюючи найважливіше і омріяне право всіх українців — жити у вільній та незалежній державі.
Чому варто брати участь у Маршах жінок
Останнє десятиліття у світі спостерігається справжній бум Маршів жінок, які стали для сучасних жінок можливістю вкотре підкреслити проблеми насильства, дискримінації та поширення образливих стереотипів. В Україні організацією Маршу займалася ГО “Марш Жінок”, яку очолює правозахисниця Олена Шевченко, чия робота у 2023 році була відзначена світом — Олена потрапила до списку жінок року за версією журналу Time.
Правозахисниця Олена Шевченко, фото Time
“Щороку 8 березня в різних містах України ми проводимо ходу для привернення уваги до викликів, з якими стикаються різні жінки в Україні, — розповідає команда “Маршу жінок”. — Останніми роками команда Маршу Жінок багато уваги приділяла ратифікації Стамбульської конвенції про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбі з цими явищами. З початком вторгнення Росії в Україну ми започаткували гуманітарний хаб, аби допомагати жінкам, які опинилися в кризових ситуаціях через війну”.
Джессіка Честейн та Хлоя Грейс Моріц на Жіночому марші
Навіщо конкретно відвідувати Марші? Відповідь знову ж таки знаходимо в коментарях ООН в Україні.
“Суспільство все ще “диктує” жінкам в Україні, що робити і ким бути, за допомогою неявних очікувань або навіть відверто. Тільки згадайте, коли востаннє вам чи вашій подрузі або колезі радили вийти заміж, народити дітей, або пропонували “вдягатися як жінка” тощо. Жінки не повинні стикатися з сексизмом, дискримінацією та насильством через те, що вони народилися жінками. Згідно з дослідженням ОБСЄ у 2019 році, дві третини (67 відсотків) жінок повідомили про психологічне, фізичне або сексуальне насильство з боку партнера/партнерки чи іншої людини. Половина постраждалих жінок нікому не розповіла про найсерйозніший інцидент сексуального насильства проти них після того, як це сталося”.
У матеріалі використано дані з сайту Організації Об’єднаних Націй в Україні.