27 вересня у світовий прокат вийшов фільм “Лі”, де Кейт Вінслет втілила роль Лі Міллер — моделі з обкладинки Vogue, яка стала військовою фотокореспонденткою. Але стрічка не тільки розповідає історію Міллер, а й показує, яким було видання Vogue у часи Другої світової війни.
Коли в 1945 році, після шести довгих років, закінчилася Друга світова війна і нарешті настав мир, британський Vogue дуже змінився й набув неочікуваної серйозності. Це сталося головним чином завдяки двом жінкам із дуже різним походженням і темпераментами, британці й американці, які знайшли достатньо спільної мови, щоб просунути Vogue у нову епоху — Лі Міллер та редакторці Одрі Візерс.
Саме їхня історія розповідається у фільмі “Лі”. На перший погляд, це історія Лі Міллер, яку грає Кейт Вінслет: енергійна, красива й амбітна модель, яка стала фотографкою. З 1940 по 1944 роки журнал Vogue майже не виходив без кадрів, знятих Лі Міллер. Вона була невтомною в ролі головної модної фотографки — часто єдиного фотографа журналу, оскільки визнані особи, такі як Сесіл Бітон і Норман Паркінсон, тепер були залучені до життєво важливої військової роботи.
Реклама.
Але "Лі" також досліджує становлення Міллер як військової репортерки та її стосунки з наполегливою головною редакторкою британського Vogue Одрі Візерс, яку грає Андреа Райзборо. Саме завдяки підтримці Візерс в 1944 році Міллер отримала акредитацію як військовий фотограф в армії США і стежила за просуванням союзників через Францію та Німеччину, де вона стала загартованим в боях воїном у бойовій формі, з незмінною фотокамерою Rolleiflex та пошарпаною друкарською машинкою, на якій друкувала статті для журналу.
Там, де Міллер була рвучкою, відвертою і розкутою, Візерс — малоймовірний вибір на посаду редакторки Vogue, яка мало цікавилася модою, — була рішучою і мала сталеву волю. Одна доповнювала іншу, і незабаром вони зробили Vogue ключовим виданням, яке висвітлювало війну в Британії. Фотографії, надіслані Лі ‘Міллер Візерсу, дали читачам місце біля рингу на театрі військових дій, якого вони ніколи не очікували зустріти у Vogue.
Ліберальна соціалістка за своїми поглядами, Візерс була пов'язана з політичним керівництвом країни. За лаштунками Брендан Брекен з Міністерства інформації швидко визнав, яку роль жіночі журнали — і насамперед журнал, яким опікується ця жінка, — можуть відігравати в моральному стані тилу, і почав співпрацю з Візерс. Натомість Візерс забезпечили додаткову кількість паперу, що дозволило британському Vogue вижити, коли інші журнали закрилися. Його наклади злетіли до неба. У той час побутувала історія, яка ніколи не була спростована, що новий передплатник міг підписатися тільки після смерті когось з наявних передплатників.
Наскільки корисним інструментом може бути Vogue, показує план, розроблений Ернестом Бевіном, міністром праці та національної служби. Він був шокований статистикою нещасних випадків, спричинених довгим волоссям жінок, які тільки почали працювати на заводі. Урядові циркуляри не мали ефекту, тому Бевін доручив Візерсу видати постанову про те, що довге волосся стало немодним. Справедлива редакторка вважала накладення цього табу сумнівним — не в останню чергу тому, що Vogue пропагував довгі зачіски, схожі на ту, що носила Вероніка Лейк, — але вона, звичайно, підкорилася. Лі Міллер зробила знімки моделей з коротким волоссям. За кілька днів газети наслідували її приклад, жінки почали обрізати волосся, і кількість нещасних випадків різко скоротилася. Тепер Vogue не просто повідомляв про моду, але мав силу, якщо забажав, змінити її.
Повідомлення Лі Міллер з лінії фронту, у словах і світлинах, вразили Візерс та її колег. Фотографка публікувала те, що відчувала, що мусила. Багато з цього було безкомпромісно похмурим, і, у свою чергу, читачі були вражені прочитаним. Вона була свідком облоги Сен-Мало (де вперше було використано напалм), пережила жахливу зиму Ельзасської кампанії та бачила, як альпійську фортецю Гітлера охопило полум’я, коли до неї підійшов 3-й піхотний полк США. Коли репортерка пройшла через ворота концтабору Дахау, то на власні очі побачила жахіття нацистської жорстокості та показала все це у фотографії.
Одного вечора Міллер поселили на безіменній віллі на обсадженій деревами мюнхенській вулиці. Виявилося, що це будинок Гітлера. Тут разом із фотографом Life Девідом Е. Шерманом вона створила автопортрет, лютий і зухвалий, у власній ванні фюрера, де відмивала пил і попіл Дахау. Її забризкані брудом польові черевики псують незайманий килимок. Це, можливо, залишається її найвідомішою фотографією.
Війна виявилася професійним випробуванням редакторки Одрі Візерс. Після кількох важких років незвичайна редакторка тріумфувала, адже її журнал став потужною, хоча й непередбачуваною, силою добра — і це чудово показано у фільмі. Але Міллер зламалася, коли все закінчилося. Вона почала писати для Vogue про спроби Європи відновитися, Візерс благала її повернутися у фотографію. “Їдьте додому”, — написала вона у їхньому листуванні. Зрештою Міллер це зробила, але вже нічого не було, як раніше. Лі Міллер більше ніколи не розповідала про війну.
За матеріалами Vogue.com
