Як “Диявол носить Prada” закохав ціле покоління в моду та гламур

Напередодні прем’єри другої частини історії "Диявол носить Prada" шеф-редакторка vogue.ua Віолетта Федорова пригадує, як двадцять років тому саме цей кінотвір вплинув на її професійний шлях.

"Диявол носить Prada", 2006

Жовтень 2006 року. Я — студентка другого курсу економічного факультету, яка переживає розрив із першим коханням і взагалі не розуміє, що робити з цим життям. Якось після занять в університеті подруги запрошують мене розвіятися — піти в кіно й подивитися новий фільм “Диявол носить Prada”, де грає моя улюблена Енн Гетевей. Я обожнювала цю акторку ще з часів “Щоденників принцеси”, а її фотографії — кароокої брюнетки з білосніжною шкірою — нерідко зберігала як б’юті-референси.

Фільм тоді дивилася з відкритим ротом, запам’ятовувала деталі й просто надихалася життям героїв — водночас прекрасним і абсолютно недосяжним. У доінстаграмну епоху ця стрічка стала чи не єдиним способом зазирнути за лаштунки: як проходять наради в редакціях, як готуються знімання та що відбувається на Тижнях моди. Для людей з усього світу це справді був путівник у світ мрії.

Реклама.

Не можу сказати, що вже тоді вирішила: точно хочу працювати в глянці. “Диявол носить Prada” радше відкрив для мене моду як індустрію — я почала купувати журнали й книги, багато читати на цю тему, а моє захоплення історією переросло у вивчення історії моди. За кілька років я переїхала до Києва, стажувалась у Верховній Раді України й почала писати перші модні замітки в шухляду. Це вже був 2010-й, і подруга порадила нарешті їх опублікувати, а не переповідати їй. Так з’явилася моя сторінка на платформі Blogspot, і світ моди почав ставати частиною мого життя.

За два роки історія з “Диявол носить Prada” стала ще ближчою — мене покликали працювати у Vogue Ukraine, який тоді набирав команду. Паралельно головна редакторка Маша Цуканова на одному з фешн-курсів узяла мій текст для розбору перед великою аудиторією. Я тоді теж була в залі (Маша цього не знала), червоніла від сорому під час цього критичного аналізу, дивилася на головну редакторку й весь час згадувала Міранду Прістлі з її крижаним образом і неприступною елегантністю. Думка про те, що фільм таки показує правду, лише зміцнювалася. Того дня мені вже не хотілося ні моди, ні глянцю — тільки провалитися крізь землю… Але контракт із Vogue уже був підписаний і відступати не було куди — тільки вчитися й рухатися далі, чим я і займаюся останні 13 років разом із нашою командою.

Озираючись назад, розумію, що “Диявол носить Prada” справді відкрив світ моди для мільйонів дівчат-міленіалок. Фільм зробив моду зрозумілішою для мас, прибравши бар’єр елітарності, але зберігши повагу до ремесла. Для багатьох він став своєрідними рожевими окулярами, які згодом змінювалися зіткненням із жорстокою реальністю. З одного боку, моє покоління мріяло працювати в редакції Vogue (Runway). З іншого — фільм чесно показав ціну успіху: відсутність особистого життя, емоційне вигорання та необхідність обирати: сьогодні ти вечеряєш з друзями, йдеш на день народження до племінниці — або залишаєшся в офісі, щоб підготуватися до ранкового знімання. Здається, саме тоді ми вперше поставили собі питання про work-life balance. Стрічка змусила глядачів замислитися: чи варта робота, за яку “мільйони дівчат готові вбити”, втрати власного “я”?

Ще важливий для мене момент у фільмі — ставлення до моди не як до гри в перевдягання, а як до великого бізнесу. Варто згадати хоча б монолог Міранди Прістлі про той самий небесно-блакитний колір. Це, мабуть, один із найважливіших епізодів у кіно про моду. Героїня Меріл Стріп блискуче пояснює, як висока мода спускається з подіумів у кошики розпродажів масмаркету. Це навчило глядачів розуміти циклічність трендів і економічний вплив індустрії. Також стрічка подарувала нам мову, якою ми користуємося й досі, а фраза That’s all стала універсальним мемом для позначення беззаперечного авторитету та завершення дискусії.

“Диявол носить Prada” — без перебільшення культурний феномен, який зафіксував зміну епох у моді та медіа. Його вплив на попкультуру та соціальні мережі відчувається й досі — від естетики Office Siren, яка циклічно повертається в тренди TikTok і Pinterest, до нескінченних перевдягань під саундтрек Suddenly I See шотландської співачки KT Tunstall. Коли передивляєшся стрічку сьогодні, до неї виникає багато етичних питань, але в ній є щось, що змусило мене колись повірити: мода — це світ, вартий того, щоб у ньому залишитися.

Джерело