На Венеційському кінофестивалі показали психологічний триллер “Дівчинка” (“Babygirl”) з Ніколь Кідман та Гаррісом Дікінсоном у головних ролях. Кінокритикиня Соня Вселюбська розповідає, чому це один із найбільш новаторських фільмів про сексуальність від жінки-режисерки.
Галина Рейн — режисерка нідерландського походження, кар'єра якої стрімко розвивається. Її дебютний артхаусний фільм “Інстинкт” (2019) отримав нагороду на кінофестивалі в Локарно, а потім вона зняла сатиричний трилер “Тіло, Тіло, Тіло” (2022). Для свого третього повнометражного фільму Рейн відійшла від європейських наративів і вирушила на підкорення Голлівуда. “Дівчинка” — це проєкт студії A24, яка сьогодні є негласним знаком якості, адже А24 відомі своїм високоякісним продакшеном та інтересом до експериментального кіно від молодих режисерів (в їхньому портфоліо — фільм “Ex Machina” та оскарівський лауреат “Все завжди і водночас”).
Реклама
“Дівчинка” позиціонує себе як еротичний трилер і починається з оргазму просто на початкових титрах — подружня пара займається сексом. Промовивши невиразне “я люблю тебе”, жінка тікає в іншу кімнату, щоб довести себе до справжнього екстазу під доволі жорстку порнографію. Ця жінка — Ромі (Ніколь Кідман). Вона є СЕО успішної компанії, матір'ю двох дочок і зразковою дружиною. Її чоловік Джейкоб (Антоніо Бандерас) — успішний театральний режисер, який прожив у шлюбі з Ромі майже 20 років і зараз просто прагне передбачуваного життя без жодних небезпечних ігор.
Наполегливий початок демонструє, що справжні бажання Ромі відрізняються від класичних та приховані в закритій кімнаті й на захищеному паролем комп'ютері. Хоча її сексуальна енергія переповнена нереалізованими фантазіями, вона навчилася пригнічувати ці пориви заради родини. Аж поки одного ранку вона не приходить на роботу і не зустрічає Самюеля (Гарріс Дікінсон) — молодого стажера в її компанії, з яким у них стався невербальний контакт буквально з першого погляду.
Ситуація, описана у фільмі “Дівчинка”, стара як світ і дещо анекдотична: сильна жінка, яка має велику владу й повагу в роботі та сімейних стосунках, хоче підкорятися в ліжку й бути приниженою. Але якщо це справді те, чого хоче Ромі, поза залежності від її соціальних статусів?
Про Самюеля ми майже нічого не дізнаємося взагалі. Це просто стриманий молодий хлопець і ідеальний кандидат для ігор у підкорення. В її очах він просто об'єкт, здатний зайняти позицію радикального домінанта. Ромі хоче стати його собакою, і ця метафора у фільмі є провідною і доволі буквальною. Щоразу, коли Самюель і Ромі залишаються наодинці, кадр переповнений напруженням, яке підкреслюється великими планами їхньої мови тіла і поглядів.
Професійна органічність між Кідман і Дікінсоном захоплює. Варто зазначити, що молодий актор та одна з найталановитіших і найсміливіших актрис сучасності чудово спрацювалися. Дікінсону всього 28 років, і його кар'єра вже наповнена сміливими проектами (Каннський переможець 2022 року “Трикутник смутку”, “Залізний кіготь”). У “Крихітці” він вкотре демонструє свій талант, зокрема тим, як ефектно йому вдалося мати рівнозначний вигляд поруч із Ніколь Кідман.
Що стосується Ніколь Кідман, її робота в цьому фільмі є по-справжньому видатною, і дійсно складно уявити когось, хто б зміг краще впоратися з цією роллю. Не секрет, що Кідман немає рівних у психологічних і експериментальних ролях — дивлячись стрічку “Дівчинка”, насамперед хочеться порівняти цю роль з канонічною грою Кідман у фільмі “З широко заплющеними очима” ще на початку її кар'єри. Проте, якщо у Кубрика її сексуальні фантазії були другорядними порівняно з тими, які мав її чоловік, і виникали на екрані лише у вигляді фантазійних спалахів, у “Дівчинці” все інакше, адже саме її бажання керують фільмом. Зіграти Ромі не було б можливим без глибокої довіри до режисерки й впевненості у мотивах фільму. Кідман не боїться перебувати перед камерою у довгих близьких планах, демонструючи широкий спектр катарсичних емоцій, як в одязі, так і без. Оскільки фільм представлений виключно через “female gaze” (жіночий погляд) і акцент історії робиться на її дилемі сексуальних стосунків, вона не видається принизливою. Натомість її прагнення до підпорядкування у сексуальному досвіді має великий шарм. Адже Ромі — жінка, яка знає своє тіло, не боїться власних прихованих бажань і готова зайти на небезпечну територію, щоб отримати своє, беручи на себе відповідальність за вчинки.
Фільм до того ж є своєрідним екскурсом у БДСМ-практики, оскільки на прикладі героїв він показує, що це не обов’язково має бути пов’язано з безпосередньо статевим актом або завданням болю. Натомість потенціал деяких ігор лежить саме в акті психологічного підпорядкування, що базується на взаємній пристрасті та міцній довірі. Розвиваючи свій контакт, Ромі та Самюель поступово прямують до території, відомої як Subspace. Це особливий тип стану, що використовується в БДСМ-практиках, коли психосексуальна гра між домінантною та підкореною стороною призводить до певного трансового стану екстазу. Власне, кіномова фільму така ж небезпечно-сексуальна і суголосно цьому стану і має велику частку ніжності, яка межує з істеричною пристрастю.
Чудова і робота операторів, які змогли знайти правильні кути так, щоб не перенасичувати кадр інтимними сценами. Замість цього еротичність посилюється кольоровою палітрою фільму, яка грає на контрасті пастельних тонів на тлі сірих офісних інтер’єрів, а також ритмічним монтажем і чергуванням техно-музики з романтичними хітами 90-х.
Цікаво, що до кінця фінальних титрів думки на преспоказі розділилися — один кінокритик прокричав на весь зал, що цей фільм ганебний. Для багатьох фільм Галини Рейн став тригером на тему того, як змінюється сексуальна дозволеність між різними поколіннями, і те, що уявлення чоловіків про жіночі фантазії є іноді обмеженими. У категорії розлючених чоловіків виступає чоловік Ромі, який не може прийняти факт, що жінка хоче такого сексуального досвіду, на який він не готовий. Цим і цікава “Дівчинка” — своїм потенційно продуктивним діалогом між віками та гендерами, який здатен переосмислити жіночу сексуальність.
Режисерка тут не цікавиться темою кохання і не пропонує надій чи фаталістичного фіналу. Її цікавить риторичне питання — чи реально взагалі мати еталонний шлюб протягом десятків років і при цьому мати розкутий секс, де можна відкрити будь-які свої бажання? Цю дилему, яка цікавить безліч пар, ймовірно, непросто вирішити, і Галина Рейн так і закінчує свій фільм — на роздоріжжі гіркої іронії.
