Напередодні прем’єри стрічки “Диявол носить Прада 2”, редакція Vogue Ukraine розповідає про улюблені кінокартини з легендарною Меріл Стріп: від пронизливої драми “Крамер проти Крамера” 70-х років до “Залізної леді” 2011 року.
“З Африки”
Фільм “З Африки” — це справжній витвір мистецтва кінематографа 20 століття, що захоплює своєю медитативною атмосферою та історією кохання на тлі колоніальної Кенії. Його головна сила полягає у візуальній складовій: кожен кадр виглядає як жива картина, а панорамні зйомки африканських саван з висоти пташиного польоту захоплюють дух. Особливої уваги заслуговує бездоганний стиль стрічки, де витончені костюми Меріл Стріп у стилі “сафарі-шик” ідеально підкреслюють характер її сильної та незалежної героїні. Гра акторів, зокрема хімія між Стріп та Редфордом, додає сюжету глибини, роблячи драму щирою та зворушливою. Музичний супровід Джона Баррі довершує цей естетичний досвід, перетворюючи перегляд на справжню мандрівку у часі та просторі.
Реклама.
Федорова Віолетта, шеф-редакторка vogue.ua
“Крамер проти Крамера”
“Крамер проти Крамера” (1979) режисера Роберта Бентона — одна з найтонших драм про розлучення. Джоанна у виконанні Меріл Стріп іде з дому, залишаючи чоловіка Теда, якого грає Дастін Гоффман, із маленьким сином Біллі. З цього рішення розгортається історія про любов, провину, втому, батьківство і право жінки обирати, як жити. Гоффман блискуче проводить свого героя шляхом від самовпевненого трудоголіка до батька, який вчиться готувати сніданок, чути свою дитину, боятися за неї та ставити її вище за власні амбіції. Героїня Стріп з’являється не так часто, проте кожна сцена з нею тримає напругу. Вона точно передає сором, виснаження, ніжність і відчай жінки, яка намагається зрозуміти, ким вона є поза роллю матері й дружини. “Крамер проти Крамера” варто дивитися заради чудової акторської гри Стріп і Гоффмана, сцени з французькими тостами, маленького Джастіна Генрі в ролі Біллі та чесного й відвертого сюжету, який показує розлучення як складний і болісний досвід.
Марина Шулікіна, редакторка
“Смерть їй личить”
Фільм “Смерть їй личить” Роберта Земекіса часто помилково відносять до розряду легковажних чорних комедій — поруч із глянцевими фантазіями 1990-х про вічну молодість. Насправді це одна з найточніших і найжорстокіших сатир на культ зовнішності, знята ще до епохи фільтрів і ін’єкцій, але так, ніби вона її передбачила.
У центрі — дві жінки, акторка Медлін і письменниця Гелен, які воюють не лише одна з одною, а й зі власним відображенням у дзеркалі. Боротьба за молодість і чоловіка — пластичного хірурга, що сам виглядає втомленішим за своїх пацієнток, швидко виходить за межі здорового глузду й переходить у площину майже готичної фантастики.
Земекіс працює на межі жанрів: фарс, боді-горор і мелодрама, що сама себе висміює. Але головне тут — безжальна логіка казки: якщо ти прагнеш вічної молодості, ти її отримаєш. Просто ціна виявиться тілесною.
Меріл Стріп і Голді Гоун грають радше архетипи — дві версії жіночої тривоги, доведеної до абсурду. І саме Стріп стає центром цієї історії — холодна, нарцисична, майже карикатурна у своїй досконалості, вона грає саму ідею страху старіння. Поруч Голді Гоун — її викривлене дзеркало, травмоване й одержиме реваншем.
Світлана Манукян, редакторка соцмереж
“Флоренс Фостер Дженкінс”, 2016
Блискучий комічний талант, акторську пластичність та самоіронію демонструє Меріл Стріп у трагікомедії “Флоренс Фостер Дженкінс”. Фільм згадують значно рідше, ніж її популярні стрічки “Мамма Мія!” чи “Залізну леді”, але картина безумовно варта уваги. Стріп грає реальну жінку Флоренс Фостер Дженкінс — нью-йоркську світську даму, яка, хоч і має жахливий голос, з дитинства мріє стати всесвітньо відомою оперною співачкою. Дженкінс, яка мешкала в Нью-Йорку на початку 20 століття, увійшла в історію як представниця “маргінальної музики”, яка стала відомою завдяки повній відсутності музикального слуху, почуття ритму і співочого таланту. В її образі Стріп викликає роздратування та співчуття водночас.
Блискучий дует у картині Меріл Стріп складає Г’ю Грант, сліпо відданий їй чоловік Сент-Клер, який робить усе можливе, щоб Флоренс ніколи не дізналася, наскільки потворно вона співає. Але це доти, доки вона не оголосить про свої плани виступити з концертом у Карнегі-голі — одному з найпрестижніших у світі майданчиків для виконання класичної музики. У 2017 році стрічку було номіновано на BAFTA та “Золотий Глобус”.
Дарія Слободяник, редакторка відділу культури
“Джулі та Джулія”, 2009
Цей фільм трапився мені в період захоплення кулінарією. Я переглянула “Прянощі та пристрасті” й “Шеф Адам Джонс” і взялася за “Джулі та Джулія”. Важливо, що цей фільм розповідає історію реальної шефині Джулії Чайлд, яка познайомила американців з французькою кухнею та переконала мільйони жінок (і не тільки), що страви ресторанного рівня можна приготувати і в умовах домашньої кухні. Звісно, якби не Меріл Стріп грала культову шефиню, невідомо, чи стала би її постать відомою у поп-культурі. Все ж, природний магнетизм Стріп та її здатність ніби фліртувати з глядачем — те, завдяки чому її героїні надихають робити своє життя яскравішим.
Валентина Анохіна, редакторка сайту
“Залізна леді”, 2011
Зазвичай перевтілення голлівудських зірок в історичних особистостей задля отримання нагороди кіноакадемії виглядає карикатурно та вимушено. Але не в цьому випадку — Меріл Стріп прекрасна у ролі Маргарет Тетчер.
Сергій Ковальов, артдиректор