У свіжому фотопроєкті, присвяченому матусям, львівська мисткиня фотографії Олена Субач переосмислює знайомий багатьом мистецький мотив в реаліях нашого часу.
Персонажі чарівної та оптимістичної серії Олени Субач – матері синів, які з’явилися на світ під час повномасштабної війни. Вони годують діток молоком, бавляться з ними в Спайдермена, насолоджуються квітучими абрикосами в саду біля дому. Більшість знімків зроблені цьогоріч влітку у Львові та Києві, проте нагадують героїнь “райського саду” – усталеного мотиву італійського ренесансного малярства. “На картинах Рафаеля, Перуджіно чи Белліні, якими я надихалася, на задньому плані можна побачити hortus conclusus (з латини – “закритий сад”) – з муром, джерелом, деревами, квітами, пташками, – розповідає Субач. – Ідеалізований краєвид відігравав роль символічного місця Богоматері. Мені захотілося, щоб персонажі також знаходилися у “місці матері””.
Реклама.
Цей проєкт 44-річна Субач втілила на запрошення Vogue як переможниця премії FUTURESPECTIVE 2025 – спільної ініціативи видання та світової платформи PhotoVogue. Авторка називає це портфоліо класичним, адже мати та дитина – наскрізний сюжет в історії культури. Однак зізнається: сучасні часи потребують нових символів. На одному зі знімків білява жінка в яскраво-синьому одязі тримає в одній руці дитя, а в іншій – блакитне пташине перо. Це перо папуги ара, який для мисткині є символом безпечного простору та допомоги. Цей кадр із 37-річною Юлею та її однорічним сином Євгеном було зроблено в центрі реабілітації диких птахів “Вільні крила” на Львівщині. Тут приймають поранених пернатих і після лікування повертають у дику природу. Героїня знімка та її чоловік Віктор – засновники організації, яка піклується переважно про птахів з прифронтових і звільнених територій.
Економістка та дизайнерка за освітою, Субач почала фотографувати у 2011 році у Львові. На формування творчого стилю вплинув дід, іконописець Петро Литвин. Наприкінці 1980-х родина жила в містечку Червоноград (тепер Шептицький) на Львівщині: тоді дід отримував багато замовлень від храмів і найчастіше малював саме Діву Марію з дитиною. “Найбільшим задоволенням для мене шестирічної було, коли дід казав: “Бери пензлик, можеш розмалювати скло позаду Богородиці””, – з усмішкою згадує вона.
Новий проєкт Олени продовжує теми, до яких вона звертається в попередніх серіях: “Сховане” (2022) про охорону українських пам’яток під час війни, “Бабусі на межі раю” (2019), де досліджує тему тендітності людського існування та розриву поколінь, і “Діва у вежі” (2018) про суспільні стереотипи, що формують образ сучасної жінки. Натхненням для нового портфоліо стала її товаришка, мисткиня Наталя Віслоцька, мати чотиримісячного Юліана. Завітавши до неї в гості, Субач побачила кількох молодих мам: “Мені захотілося передати цю ніжність і любов, що існують попри все”. Фотографка намагається досягти такого ступеня інтимності, щоб жінки “забули про моє існування, про камеру – і просто жили на світлинах”.
Персонажі Субач – близькі подруги та незнайомки, про яких вона дізнається завдяки сарафанному радіо. У світлинах мисткиня прагне передати історії, приховані за усмішками чи слізьми: більшість героїнь – дружини військових; їхні чоловіки місяцями бачать своїх дітей лише через камеру телефона. Одна з них – акторка львівського Театру імені Марії Заньковецької, зірка фільму “Памфір” Соломія Кирилова із сином Лукою. Її чоловік, знаний український хореограф, засновник колективу Apache Crew Анатолій Сачівко, зараз на фронті.
Олена називає цей проєкт міфологічним, посилаючись на явище, досліджене британським біологом Сатоші Каназавою в нульових, – “ефект солдата, що повернувся”. Статистика показує: під час воєн і незабаром після них на світ з’являється більше хлопчиків, ніж дівчат. “Я бачу в цьому містичний кругообіг життя”, – каже Субач і згадує історію своєї знайомої, чий брат-військовий зник безвісти два роки тому. У день, коли вона народила сина, родині прийшла новина від командування: знайшли тіло брата.
“Мені насамперед хотілося дослідити таємницю життєздатності, що проростає крізь важкі часи”, – каже авторка. Протягом декількох років Олена намагалася завагітніти та називає роботу над серією знімків терапевтичною й для себе – нарешті вона дозволила собі доторкнутися до забороненої теми.
