Українські науковиці — біологиня Тетяна Думич, хімікиня Ольга Капуш та технологиня Маргарита Скиба — відзначені нагородою L’Oréal–UNESCO “Для жінок у науці”. Вони змінюють світ своїми дослідженнями, демонструючи, що наука є сферою сміливих ідей, краси та натхнення. Для українського Vogue вони діляться своїми ключовими досягненнями — у науці та житті.
Реклама.
Тетяна Думич, доцентка Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, докторка біологічних наук
Вивчає наночастинки як передові системи доставки для протипухлинної терапії, досліджує взаємодію бактерій із клітинами та шукає шляхи подолання антибіотикорезистентності.
Хто або що надихає вас поза межами лабораторії?
Люди, перш за все моя сім’я. Вони є основою, на якій побудована моя кар’єра. Близькість до рідних допомагає мені осмислити мою діяльність. І, звісно, мої допитливі студенти. Дивлячись на них, я усвідомлюю, що наука буде продовжувати своє існування.
Яку пораду ви б дали собі на початку професійного шляху?
У моїй науковій діяльності було надзвичайно корисно пройти стажування за кордоном, здобути новий досвід та поділитися своїми знаннями. Крім того, я онлайн проходжу курс з біоетики в Університеті Лойоли в Чикаго (США); я вже здобула ступінь магістра і зараз завершую докторську програму. Біоетика стала ще одним етапом переосмислення науки — не просто як процесу досліджень, а як сфери соціальної, етичної та правової відповідальності перед людьми та суспільством. Тому моя порада — виходити із зони комфорту, розвиватися, здобувати нові знання, розширювати горизонти й завжди розуміти мету своїх дій.
Яке відкриття змусило вас знову закохатися у свою галузь?
Кожне відкриття в біології має особливе значення та вплив на життя людей. Однак для здійснення цих відкриттів необхідна значна експериментальна робота. Мене захоплює сам процес дослідження клітин — це або любов, або ні. Коли блокуєш один рецептор, вся взаємодія клітин змінюється, і в процесі дослідження усвідомлюєш, скільки всього ще не вивчено навіть у такій малій структурі.
Що у вашому гардеробі найкраще відображає вашу особистість як науковиці?
Мені подобається комфортний одяг класичного крою. Він має бути стриманим і зручним, щоб я могла займатися тим, чим бажаю. Люблю білі сорочки — вони асоціюються у мене з чимось чітким, логічним і досконалим. Віддаю перевагу високоякісним натуральним тканинам: що б ти не одягнув поверх — білий халат чи жакет — усе буде комфортно.
Який момент у житті ви б назвали своїм тріумфом?
Мій професійний шлях складається з таких моментів — захист дисертації, публікації, стажування за кордоном і, звісно, нагорода L’Oréal–UNESCO, яка вшановує жінок-науковиць. Це свідчення того, що українська наука розвивається, незважаючи на складні обставини. Не кожен, хто присвячує себе науці, готовий бути публічним — це складний внутрішній процес. Однак у нас є багато талановитої молоді та майбутніх зірок науки.
Ольга Капуш, старша наукова співробітниця Інституту фізики напівпровідників ім. В. Є. Лашкарьова НАН України (Київ), докторка хімічних наук
Досліджує фізико-хімічні процеси на поверхні твердих тіл, формування наноструктурованих матеріалів та адсорбційні явища.
Хто або що надихає вас поза межами лабораторії?
Моя родина — чоловік-військовий і двоє дітей. Молодша донька народилася на початку пандемії COVID-19, і ми з чоловіком, які тоді працювали разом, не мали кому її залишити. Тому, коли їй було чотири тижні, ми взяли її в лабораторію, як і сина. Поряд з кабінетом чоловіка знаходився актовий зал, де син навчився грати на фортепіано. Зараз, під час повітряних тривог та обстрілів, я знову беру дітей із собою. Це має одну перевагу: коли я прошу сусідку забрати доньку з дитячого садка, бо проводжу експеримент, дитина не ставить зайвих питань. Змалечку вона розуміє, наскільки важливою є моя робота, і дуже мене підтримує. Вона каже, що коли виросте, то хоче стати “як мама, хіміком”.
Яку пораду ви б дали собі на початку професійного шляху?
Відстоювати свої ідеї та довіряти своїй інтуїції. Наука — це не шкільна програма, це не знання, які потрібно вивчити та відтворити. Під час досліджень важливо фіксувати все, що відбувається: запахи, кольори, консистенцію, звуки. Якщо експеримент не вдався, потрібно щось змінити й знову описати процес. У певний момент з’являється відчуття, в якому напрямку рухатися.
Яке відкриття змусило вас знову закохатися у свою галузь?
Біонічні протези. Ми ще не повністю усвідомили, скільки людей постраждало від війни — як військових, так і цивільних. Саме напівпровідники, якими займається мій інститут, дозволяють зробити протези більш зручними. Вся інформація зберігається на сервоприводах і коригує положення. Коли мозок віддає команду руці, якої немає, щоб вона щось взяла, м’язи кукси скорочуються, біосенсори зчитують ці сигнали зі шкіри, транзистори їх посилюють, мікроконтролери обробляють і подають сигнал на сервопривод. В результаті протез допомагає відчинити двері, взяти предмет і навіть застебнути ґудзики. Це можливість повернути людям повноцінне життя.
Що у вашому гардеробі найкраще відображає вашу особистість як науковиці?
Я багато працюю з меркаптанами (синтетичний запах природного газу), які легко просочують одяг. Щоб зберегти свій гардероб, на роботі я переодягаюся в хірургічний костюм, взуваю сабо, а зверху накидаю білий халат.
Який момент у житті ви б назвали своїм тріумфом?
На початку повномасштабного вторгнення я перебувала в невеликому селі на Хмельниччині. У той період там вийшла з ладу водонапірна вежа, а необхідні деталі для її ремонту можна було придбати лише на окупованих територіях. Пів села залишилося без води. У моєї матері була законсервована свердловина, і щоб дістати воду, потрібна була відро з донним клапаном. Його знайшли, але воно було іржаве. Я згадала свою дипломну роботу про корозію сталі й завдяки речовинам, які вдалося придбати в місцевому магазині та аптеці, відновила це відро. Вся вулиця отримала доступ до води.
Маргарита Скиба, професорка Українського державного університету науки і технологій (Дніпро), докторка технічних наук
Працює над інноваційними методами в галузі хімічної технології та екологічної безпеки, зокрема над процесами переробки промислових відходів і синтезу нових матеріалів.
Хто або що надихає вас поза межами лабораторії?
Мені подобається формувати команди для участі в грантах — визначати тематику, створювати команду, коригувати процес і досягати результату. У цьому є певний азарт, і це надає мені наснаги. Іноді я запитую себе: чи зможу я зробити ще більше? Гранти — це не просто фінансування, це нове обладнання, яке покращує технічну базу інституту та умови праці моїх колег. Коли робиш щось корисне, це приносить радість. Але найголовніше джерело натхнення — моя родина. Мій 10-річний син запитує: “Мамо, якщо ти професорка, то я теж маю стати професором?” Я відповідаю, що він може обрати будь-який шлях. Він безмежно мною пишається — і це неймовірно приємно.
Яку пораду ви б дали собі на початку професійного шляху?
Не сподівайся, що стане легше. Колись я думала: закінчу аспірантуру — стане легше, напишу кандидатську, докторську — і стане легше. Але це ілюзія. Після досягнення нової вершини завжди з’являється бажання досягти більшого. Якщо навчитися не зосереджуватися на труднощах, можна жити цілком повноцінним життям. І навіть якщо не стане легше, то стане цікавіше, динамічніше, веселіше.
Яке відкриття змусило вас знову закохатися у свою галузь?
Я займаюся хімічною технологією, де теми часто передаються від наукових керівників, і залишається лише полюбити їх. Але мені пощастило з керівником, який надав можливість вибору. Я вирішила спробувати один експеримент — видобуток наночастинок золота плазмохімічним методом. Я пішла в лабораторію і провела дослідження без ретельних методологічних розрахунків — наче варила борщ, все “на око”. Яке ж було моє здивування, коли все вийшло з першого разу. Цей досвід вилився в докторську дисертацію. Відтоді я змінила три напрямки досліджень. Мені дуже імпонує, що в моїй сфері я завжди можу займатися чимось новим. Нас обмежують лише наші знання та бачення науки. А ще більше я закохалася в свою роботу, коли у мене з’явилася родина — я усвідомила, що все це чудово поєднується.
Що у вашому гардеробі найкраще відображає вашу особистість як науковиці?
Люблю жакети. Це самодостатній елемент одягу, який формує образ. Я і сама завжди прагнула самодостатності, тому це моя ідеальна пара. Багато хто не може відірватися від свого наукового керівника чи певної школи. Але я завжди йшла туди, куди прагнула, подавалася на ті програми, які вважала цікавими. Щоб почуватися впевнено в науковому світі, потрібно мати багато “чоловічих” рис — наполегливість, здатність до розрахунку, вміння налагоджувати зв’язки та делегувати. У мені є всі ці якості, тому, на щастя, мені не доводиться грати чужі ролі.
Який момент у житті ви б назвали своїм тріумфом?
Мені завжди здавалося, що щойно я здобуду черговий науковий ступінь, то відчую цей момент. Але це відчуття дають зовсім інші речі — коли я можу зробити важливий дзвінок, коли відчуваю, що моя думка на нараді має вплив. Перемога в конкурсі L’Oréal–UNESCO — це теж тріумф, адже мою роботу помітили й відзначили. Але з самого початку наука полягає не в грошах — важливо займатися у житті тим, що любиш, тоді прийдуть і фінанси, і визнання.
Текст: Anna Zolotaryova
Відео: Yaw Hinne
Video Editor: Marina Shulikina
Фото: Stephan Lisowski
Стиль: Vladyslav Askerov
Макіяж: Julia Schelkonogova
Зачіски: Diana Koval
Помічниця стиліста: Yarina Lobanova
Художнє освітлення: Oleksiy Kuzmenko
Продакшен: Marina Sandugei-Shyshkinа, Maria Nikolaenko