Один із головних фільмів цьогорічного фестивалю документального кіно Docudays, який тривав з 31 травня до 9 червня — драма “Трішки чужа” Світлани Ліщинської, яка розповідає про формування національної ідентичності на прикладі трьох поколінь жінок однієї родини.
Чи може бути любов там, де немає свободи? Як формується наша ідентичність — і що вона загалом собою являє? Де межа між силою та вразливістю, особистим та публічним? Ці та інші питання порушує стрічка режисерки Світлани Ліщинської. Фільм, створений у копродукції Німеччини та Швеції, вперше був показаний на 74-му Берлінському кінофестивалі. У Києві, на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays стрічка отримала головний приз премії Андрія Матросова та викликала доволі жваве обговорення у залі після показу: думки глядачів щодо меседжів, котрі транслює “Трішки чужа”, розділились — і це не дивно.
Реклама
Режисерка Світлана Ліщинська відверто досліджує процес формування громадянської свідомості крізь чотири покоління власної сімʼї: від мами до внучки. Оповідь фільму розпочинається в лютому 2022-го року, за кілька днів до повномасштабного вторгнення Росії на територію України. На честь дня народження маленької Стефанії, внучки Світлани, до Києва з рідного для режисерки Маріуполя приїздить її мама Валентина.
Варто зауважити, що першочерговою ідеєю “Трішки чужої” було дослідження колонізованої частини нашої країни — зокрема Маріуполя, де мовне та ідентичне питання поставало особливо гостро з початку здобуття Україною незалежності. В першочергових планах режисерки було зафіксувати власний дім у Маріуполі, свою родину та інших містян, що відвідували безкоштовні курси української мови — усе, аби спробувати відрефлексувати питання тоталітарного минулого, з яким, на жаль, майже неможливо попрощатися раз і назавжди. Про це Світлана розповіла під час час світової премʼєри фільму, що відбулась на 74-му Берлінському кінофестивалі.
Але першочергові плани фільму та святковий настрій дня народження Стефанії руйнує нервова розмова: що буде, якщо почнеться “справжня” війна?
І вона розпочинається. 24 лютого знищує всі старі плани та розпочинає відлік нової історії. Епоха неминучих змін. Світлана фіксує емоційну подорож, у вирі якої раптово опиняються її мама, донька, внучка та вона сама. Маріуполь стає головною відкритою раною країни. Кадри зруйнованих будівель, зокрема рідного дому Світлани на вулиці Купріна, 5, боляче бачити. Вони, разом з новинами, демонструються безособово — ця холодна новинна відчуженість лише підтверджує трагічність того, що відбувається.
Кожна з героїнь “Трішки чужої” щиро ділиться своїми відчуттями — чи не найактивніше це робить дочка Світлани, Саша. Разом зі Стефанією через війну вона виїжджає до Великої Британії, де не може перестати слухати російську музику: дівчина видаляє пісні із музичного застосунку, але коли на душі стає зовсім нестерпно, рятують лише давно улюблені треки. Сама ж режисерка разом із мамою Валентиною залишається в Києві: Світлана багато розмовляє і з мамою, і з донькою — по відеозвʼязку. Саша ділиться власними болями щодо екзистенційної кризи, розповідає про відчуття загубленості в еміграції та неможливість повної відмови від російської мови у побуті. Паралельно події реального часу доповнюють архівні матеріали — на екрані зʼявляється і весілля Світлани (молодята повторюють пози робітника та колгоспниці, знакової в радянському просторі скульптури), і записані на початку 2000-х років фрагменти з маленькою Сашею, і святкування Нового року… Останній епізод особливо вражає: 2007-й родина зустрічає в сімейному колі — святковий стіл, радісний настрій, вітання від президента. Але не українського. З екрану промовляє Володимир Путін.
“Це було звичним для багатьох маріупольців”, — ділиться впродовж пресконференції у межах премʼєрного показу в Києві Світлана Ліщинська. У залі розгорнулась дискусія — зокрема, чи правильні меседжі транслює “Трішки чужа”? Чи коректно нас зрозуміють іноземці, які чують історію про наше бажання повністю сепаруватися від Росії, а натомість бачать на екрані протилежну картину: Сашу, яка говорить, що не може відмовитися від російської, бо це велика частина її ідентичності, та пані Валентину, котра на запитання доньки “Чи вважаєш ти себе українкою” відповідає, що вона передусім людина?
Режисерка пояснює: під час закордонних показів “Трішки чужої” глядачі не сприймали тему викривлено. На думку Світлани, проблема колоніалізму не є абсолютно сторонньою для багатьох іноземців, чималій кількості глядачів відгукнулось питання життя на зламі політичних епох, роздуми щодо власної ідентифікації та спроби зрозуміти історію своєї країни, повністю пропустивши її крізь себе. “Звичайно, коли настає повномасштабна війна, одразу хочеться позбутися всього, що повʼязує нас із ворогом, — додає Ліщинська, — Але повністю відкинути своє минуле, аби сформуватись по-новому, неможливо за один день”.
У своєму фільм Світлана ділиться думками за допомогою закадрової оповіді — вона часто звучить як сповідь. Режисерка, зокрема, не раз згадує, що її з дитинства привчали не висуватися та не виділятися, терпіти труднощі, любити Батьківщину й ненавидіти ворогів. Цю фразу Ліщинська повторює не раз: слова врізаються в мозок і наштовхують на запитання: як видозмінити прошивку, котру інтегрували у багатьох українців з самого малечку? Безліч громадян нашої держави народились в СРСР — Світлана у фільмі каже, що “дух цієї країни ніяк не знайде спокою”. Зросійщення, тоталітаризм, страх, вічна загроза й жодних проукраїнських цінностей — як знищити в собі частину, що зростала в таких жорстких умовах? Як змиритися з тим, що бачиш сни мовою ворога, який рівняє дім, в котрому ти росла, із землею? Де знайти сили, аби перепрошити себе повністю?
“Трішки чужа” не намагається дати відповіді на всі ці запитання — це, мабуть, має зробити кожен для себе сам. Довгий шлях прийняття, дослідження, пошуку, чесності з собою. Розуміння, що лише відвертість і сміливість почати будувати нову себе — навіть коли все минуле зруйноване — може стати рятувальним колом.
Одна з глядачок у залі “Жовтня”, беручи в руки мікрофон, дякує режисерці за фільм — і починає плакати. Вона ділиться: велика частина її сімʼї зараз в окупації. Вона б давно могла виїхати закордон — але обирає залишатися в Києві. “Переглянувши вашу роботу, я зрозуміла, чому: я тут вчуся любити”.
Текст: Анастасія Тимусь
