Перша головна редакторка Vogue Ukraine Маша Цуканова— про досвід дауншифтингу та життя з чистого аркуша.
Нещодавно моя клієнтка запитала: якби я мала можливість повернутися в минуле і щось змінити, чому б віддала перевагу — залишитися журналісткою чи все ж таки податися в психологію? Я не на жарт замислилась. Залишитися в журналістиці — жити майже механічно, нічого вповні не усвідомлюючи, грати на автоматі в добре відрепетирувану гру “напиши текст” або “склади журнал” — утім, робити це завзято, з відчуттям того, що я в цьому житті точно перебуваю на своєму місці та пробуду тут до останнього дня. Пройти шлях психолога — розібрати свою автоматичну особистість до запчастин, перезібрати її заново в людину, яка вміє відчувати, бачить ціну власних виборів; яка, трясця, гадки не має, до чого це все приведе, але продовжує йти, бо на сьогодні це найкраще рішення. Чесно? Я віддала б перевагу бездумному, але безтурботному шляху. Проте є лише те, що є: я була журналісткою, вигоріла на роботі — і тепер я психотерапевтка.
Реклама
У журналістику я прийшла в 19 років і якось швидко досягла успіху. Вже на четвертому місяці роботи стала редакторкою відділу в газеті, а в 23 керувала щотижневим журналом. У мене були сильні вчителі, та, напевно, задатки до професії, але робити кар’єру тоді взагалі було нескладно: у нульові голод на тямущу журналістику в Україні був колосальний, сучасних професіоналів катастрофічно не вистачало, тому багато молодих журналістів, фактично ще діти, робили феноменальні кар’єри (от хоча б колеги з газети “КоммерсантЪ” Мустафа Найєм та Дарія Шаповалова). Так я зрештою опинилася на посаді головної редакторки українського Vogue.
Видавництву було потрібно, щоб на світ з’явився журнал, якого досі не існувало. І це була халепа. Фокус у тому, що Vogue — це не формальне видання. Не можна під кальку взяти французький чи британський Vogue — і зробити так само з позначкою “Україна”. Так не працює. Кожен журнал буквально створюється наново під конкретну країну: у нього має бути своя манера висловлювання, стилістика знімань, код обкладинок. Чисто з наївності, як я вважаю, ми з фешн-директором Пилипом Власовим ухвалили низку амбітних рішень. Що абсолютно всі обкладинки та 90 % знімань ми робитимемо самі та що не розмінюватимемось на просто “нормальних” фотографів, стилістів і моделей, — усі, з ким ми працюватимемо, будуть зірками, начебто ми не новонароджений журнал у пострадянській країні, а справжній жирний Vogue; що ми створюватимемо українську школу глянцевої журналістики, шукатимемо свій голос.
У журналістиці я працювала на виріст: спочатку отримувала посаду, а потім до неї дотягувалася. У психотерапії я хотіла чинити навпаки: робити наступний крок, тільки коли відчую, що мені тісно
За всі ці пафосні вигадки нам довелося відповідати власною шкурою. Пилип до третьої ночі висів на телефонах, вигадуючи аргументи, чому фотографи світового рівня повинні захотіти знімати для нас. А я до перших півнів сиділа в редакції, переписуючи кожен текст, щоб створити для читачів видимість тієї самої “школи журналістики”. Про перших півнів — не фігура мови. Наша редакція розташовувалася на вулиці Володимирській, і я пішки поверталася додому на Поділ Андріївським узвозом: тоді й з’ясувалося, що на Андріївському співають на світанку півні.
На мене дико тиснула моя недосвідченість і поставлена собі планка. Але крім тиску зсередини було ще й зовнішнє. По-перше, були читачки, журналістська та фешн-спільнота. Тут кожен мав свою думку стосовно того, як мені працювати і який вигляд мати. Я пам’ятаю листа до редакції, де юна передплатниця повідомляла, що в мене немає ні кругозору, ні фантазії, і нормальна людина на моєму місці додумалася хоча б покликати Карла Лагерфельда як запрошеного редактора (того Карла Лагерфельда, у якого взагалі була квота: два інтерв'ю на рік). Звичайно ж, мені роз’яснили, що я надто товста для цієї посади і “маю вигляд на доглянуті 40, але ніяк не на 29”. Розмови про мою сивину (а я почала сивіти у 20) — це взагалі була пісня без початку й кінця, і щоб її припинити, я таки змушена була пофарбувати волосся. Реагувати на коментарі філософськи я не вміла, тож припинила читати інтернет.
По-друге, навколо нас вирувало реальне життя. Євромайдан. Донбас. Крим. Рекламні бюджети обвалилися. За кілька місяців напруженої роботи у мене стався нервовий зрив, і я написала заяву про звільнення. Кажуть, я виявилася першою головною редакторкою в історії Vogue, яка сама захотіла залишити крісло.
Я опинилася в точці, де в мене була сила-силенна вільного часу і нуль ідей, як жити далі. На той момент я вже чималий час працювала з психологом, отже знала, як діє терапія, і подумала: якщо так, чому б ці знання не поглибити, настав час розбиратися, як я дійшла до такого життя і що тепер із собою робити. Я доєдналася до програми підготовки гештальт-терапевтів. Тоді це був просто спосіб зрозуміти себе, я точно не мала наміру працювати психологинею.
Я потихеньку розбиралася, як влаштована, і цього вистачало з головою. Але згодом помітила, що в наших тренувальних вправах мені дедалі цікавіше брати участь у ролі не клієнтки, а терапевтки. А якраз цього нас у програмі і вчили: звертати увагу на власні почуття та надавати їм значення. Отже, попри ідею-установку “я ніколи не стану психологинею”, я відчувала зацікавленість і задоволення. Я ризикнула, довірилася почуттям — і вирішила, що працюватиму. Це означало, що за навчання треба братися серйозно.
Щоб вважатися психотерапевтом за мірками професійної спільноти, потрібно вивчити один із методів психотерапії: це приблизно 5–6 років безперервної підготовки у профільній організації (я, наприклад, вивчала гештальт-терапію в Академії Ігоря Погодіна в Києві). Ми проходили теорію і паралельно зразу ж відпрацьовували навички на практиці: вправлялися одне на одному на заняттях та між ними. Крім того, кожен мав опанувати хоча б одну спеціалізацію — це вузькопрофільне тематичне навчання ще на півтора року життя. І на додачу — щонайменше 100 годин особистої терапії, особиста супервізія, письмові роботи в промисловій кількості, обов’язкова участь у терапевтичних і супервізійних групах, конференціях, а також у трьох або чотирьох інтенсивах (це щось середнє між дитячим і концентраційним табором, куди терапевти виїжджають щороку на два тижні, щоб працювати з десятої ранку до дев’ятої вечора з годинною перервою на обід).
Тільки здійснивши все це, я отримала право вийти на сертифікацію: провести справжню терапевтичну сесію на очах у незнайомого тренера, а потім узяти в нього супервізію — пояснити, що і навіщо я робила. Свою роботу я виконала успішно, у супервізії аргументувала, що діяла не навмання, — і отримала диплом психотерапевта.
П’ять років я просто ретельно навчалася, ходила на заняття, поверталася додому — і продовжувала читати, писати та тренуватися. Все. Жодного куражу. Кураж відбувався на рівні особистісних усвідомлень, але точно не на рівні процесу. Стати справжньою терапевткою — зовсім не те що психологинею з інстаграму: це довго, важко, дорого та нудно.
Чесно кажучи, саме цій тихій рутині я була рада найбільше. Після Vogue мені потрібно було сховатися, зализати рани, відгородитися від будь-яких сюрпризів та публічності — і заняття стали для мене цією тихою гаванню. Приблизно так після великих потрясінь ми зачиняємося вдома й механічно сортуємо речі на полицях.
І ще мені дуже хотілося зменшити швидкість. У журналістиці я повсякчас працювала ніби на виріст: спочатку отримувала посаду — редакторки чи головної редакторки, — а потім до неї дотягувалася. Тут я хотіла чинити навпаки: робити наступний крок тільки тоді, коли відчую, що мені вже тісно, що я виросла зі старих штанців. Я довго не брала першого клієнта: чекала, коли збагну, що достатньо розумію й відчуваю професію. І повільно-повільно розширювала практику, додавала клієнтів по одному з чималими інтервалами.
Пройти шлях психолога — розібрати свою автоматичну особистість до запчастин, перезібрати її заново в людину, яка вміє відчувати та бачить ціну власних виборів
Середовище цьому сприяло. Психологію називають професією другої половини життя. Абсолютна більшість студентів у програмах підготовки психотерапевтів — дорослі люди, котрі, як і я, прийшли сюди після якоїсь кризи. У цьому сенсі тут, як ніде, легко починати спочатку: майже всі довкола такі самі.
Нова професія неодноразово змушувала мене переглянути власні ідеї. Наприклад, я була впевнена, що вправно спекулюватиму на колишній популярності: “Поспішайте! Перша головна редакторка Vogue Ukraine запрошує в терапію!” Виявилося, це не підмога, а перешкода. Мені соромно кликати клієнтів на велике ім'я та пропонувати невелику послугу. Отже, нікому зі своїх клієнтів я не кажу, ким саме я працювала раніше.
Ще одна спростована досвідом ідея — що я розумна і в мене все легко вийде. Ха-ха, чорта з два. Виявилося, що в’їхати в гештальт-терапію в тисячу разів складніше, ніж стати тямущою журналісткою. І якщо я була таким вундеркіндом і так швидко робила кар'єру там, то це аж ніяк не гарантує мені аналогічних успіхів тут. Два роки навчання в мене пішло лише на те, щоб мінімально зрозуміти, що до чого, — після цього з’явилася моя перша клієнтка. Наступні три роки з хаосу суперечливих гештальт-теорій я вибудовувала власну візію — ну, принаймні її основи (і бачить бог, я думала, у мене вибухне мозок). Останні два роки я розширюю, поглиблюю, полірую і прикрашаю цей кістяк — і реально пишатимусь собою, якщо виявиться, що до семирічного рубежу я дійсно прийду з повним порядком у голові.
Навчання — це найбільша пристрасть і біль психотерапевта. Ми вчимося все життя: до кінця своїх днів їздимо на інтенсиви й опановуємо все нові й нові спеціалізації: сексологія, екзистенційні кризи, травми розвитку, співзалежні стосунки, тілесна терапія і так далі, і знов, і знов. Я нагадую собі дитину в кондитерській крамниці, яка хоче схопити все й одразу. Тільки гіркий досвід навчив мене стримувати свої пориви: я помітила, що коли проходжу дві спеціалізації одночасно, виснажуюсь фізично та матеріально. Тож довелося створити собі штучні обмеження, я просто заборонила собі записуватися на нове навчання, доки не закінчу попереднє.
Мою приватну практику окреслюю так: я ЛГБТ-френдлі, працюю тільки з дорослими, проводжу особисту й парну терапію, іноді читаю лекції для приватних компаній та освітніх проєктів. У мене від 15 до 20 клієнтів на тиждень. Зазвичай жінок більше. Я люблю працювати наживо, але через ковід і війну це нині розкіш: мої клієнти живуть від Китаю до США, тому 80 % роботи проходить онлайн. Останній рік мучуся питаннями, а чи не відкрити мені інстаграм або принаймні створити сайт, щоб клієнтів ставало більше, а ціни можна було піднімати вище. Але поки й далі працюю виключно за принципом черезтинного радіо.
Психологію називають професією другої половини життя. Більшість студентів у програмах підготовки психотерапевтів — дорослі люди, котрі, як і я, прийшли сюди після кризи
Торік я вирішила працювати з військовими: багато цього навчалася, долучилася до ГО “Військова школа “Боривітер””, де бійці можуть отримати профільні та психологічні знання. Навіть з'їздила на фронт, провела тиждень під Куп'янськом, де допомагала налагодити комунікацію всередині одного підрозділу. Але основним моїм заняттям це так і не стало. Я не змогла позбутися думки, що хоч би скільки теорії я пройшла, все одно почуваюся дурною наївною ошуканкою, якщо в мене самої немає військового досвіду. Дуже важко жити з відчуттям власної недоречності, тож я повернулася до цивільних запитів. Соромно, що відступила, але є тільки те, що є.
Мене запитують, чи важко було наважитися на дауншифтинг, перескочити з такої великої роботи на таку маленьку. І так, і ні.
Щодо добробуту — так, дуже важко. Зараз про жодні польоти бізнес-класом, сумки Prada та особистого водія не йдеться. Не те щоб мені потрібна була розкіш — я цілком наїлася нею в молодості, а світського життя був такий надлишок, що мене від нього досі нудить. Але я сумую за легкістю, коли можна жити спонтанно, думати про те, на що мені хочеться витратити гроші, а не про те, чи доцільні зараз ці витрати. Якби не нескінченне навчання, вже зараз я могла б частину цієї легкості собі повернути, але поки мені важливіше інвестувати у професіоналізм, а не в забаганки. Хочеться вірити, що з роками виправлю цей крен.
Утім, стосовно статусу — відчуваю величезне полегшення. У мене затишне дрібнобуржуазне життя. Я більше не в центрі уваги, ніхто не чекає від мене на феєрверки, ніхто не обговорює мене в мережі, я можу знову носити сиве волосся, важити свої 57 кілограмів і вважатися стрункою, а не товстою. У мене є вихідні дні. Я проводжу час тільки з тими людьми, з якими хочу. У мене немає дзвінків о третій ночі в дусі: “Модель не прийшла на знімання, у нас злетіла обкладинка, все пропало. Що робити?” На цьому тлі реально не так вже й важливо, що я не можу дозволити собі лакшері-споживання.
Мені здається, колись я могла б стати викладачкою психотерапії, здобути популярність вже в цій іпостасі. Їздити різними містами, вести групи. Може бути. Мабуть. Але це ще одна ідея, а ідеї, як показує досвід, — штука непевна.
Фото: Stephan Lisowski
Стиль: Anastasiia Yatsenko
Зачіски: Dmytro Grushkivskiy
Макіяж: Svitlana Rymakova
Освітлення: Oleksiy Kuzmenko
Асистентка стилістки: Apolinariia Honcharuk
