Цього року на Берлінале дебютував документальний фільм Катерини Горностай «Шкала часу», що стало першим випадком за 25 років, коли український фільм, знятий жінкою-режисером, потрапив до основного конкурсу Берлінського кінофестивалю.
У розгорнутому інтерв'ю Vogue UA Катерина розповідає про свій особистий шлях, перешкоди, з якими вона зіткнулася, та народження сина лише за день до світової прем'єри в Берліні — вона є головною фігурою щорічного випуску Vogue Ukraine Leaders 2025.
Реклама.
Режисерка Катерина Горностай розпочала рік із визначної події – вона представила свій перший документальний фільм «Шкала часу» на Берлінале. Вперше за чверть століття фільм з України, знятий жінкою, був включений до основного конкурсу Берлінського кінофестивалю. Остання робота Горностай досліджує досвід українських шкіл під час повномасштабної війни, показуючи вчителів та дітей, які, попри найважчі обставини, наполегливо навчаються та прагнуть зберегти видимість нормального життя в умовах постійної небезпеки.
Хоча Катерина, перш за все, відома як авторка художнього фільму «Зупини Землю» (2021), її документальний дебют плавно продовжує її мистецький шлях. Її захоплення освітніми темами та відданість документальному жанру яскраво виражені в цьому фільмі, поєднуючи особисті дослідження з художнім пошуком.
Горностай народилася в Луцьку в родині психотерапевтів. З юних років вона прагнула стати фотографом, а в підлітковому віці розвинула жвавий інтерес до кіно — переглядала кіножурнали та відвідувала кожну прем'єру, яку могла. Здобуваючи ступінь магістра журналістики в Києво-Могилянській академії, вона відкрила для себе свій унікальний кінематографічний стиль: «Я швидко зрозуміла, що мене приваблюють історії, де реальність розгортається природно, а не сценарні новинні репортажі». Тема документального кіно стала центром її дисертації, під час якої вона також познайомилася з роботами російської режисерки Марини Разбежкіної. Обмірковуючи свої наступні кроки, Катерина вирішила приєднатися до студії документального кіно в Москві.
Під час навчання студентів заохочували створювати фільми з автобіографічної точки зору, оскільки це вважалося «простішим способом осягнути основи оповіді». Такий підхід призвів до створення її короткометражного документального фільму «Між нами» — розповіді про любовний трикутник, натхненної її власним досвідом першого шлюбу. Фільм був представлений на кінофестивалі «Молодість» у 2013 році, де критики схвально відзначили його як уособлення молодого українського кінематографа. Зараз, як викладач режисури в Університеті театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого в Києві, вона радить своїм студентам, що найефективніший метод розуміння реальності — це дослідити власні приховані істини.
Восени 2013 року Горностай повернулася до Києва, коли в країні почала розгортатися революція, а українське документальне кіно переживало своє відродження. Катерина стала частиною цього руху. «Я пережила кілька криз на Майдані, моменти, коли сумнівалася, що зможу продовжувати. Фізичні випробування були суворими, холод пронизував мої кістки. Я досі пам’ятаю їдкий запах сльозогінного газу, який гриз мене до глибини душі». Вона згадує метушню навколо Грушевського та кінематографістів, які були достатньо сміливими, щоб вирушити в саме серце вуличних боїв зі своїми камерами: «У той час це відчувалося як справжнє документальне кіно».
Зі своїх відзнятих матеріалів Горностай створила 40-хвилинний фільм під назвою «Скрізь Майдан» (2015), який увібрав різні особисті моменти того року: весілля друзів, сімейні свята та навчання її брата в університеті. «Життя подарувало низку контрастних переживань, на всі з яких глибоко вплинув Майдан. Так само, як зараз усе переплітається з війною». Цей фільм того ж року отримав спеціальну нагороду на міжнародному фестивалі Docudays UA.
Після Майдану режисерка тривалий час утримувалася від створення документальних фільмів, проте цей вплив помітний у її короткометражних фільмах-розповідях. Катерина називає короткометражний фільм «Бузок» (2017), що зображує пригоди п’ятьох друзів у новому будинку, своєю першою зрілою роботою, а «Крокодил» (2018) – зосереджений на проблемах підліткової дружби – пізніше перетворився на повнометражний фільм. Обидві роботи характеризуються значним ступенем імпровізації та мінімальними дублями, а також непрофесійними акторами, які, на думку Горностай, підсилюють автентичність оповідей.
