26-27 квітня у Малому театрі Києва відбулася прем'єра вистави, поставленої харків'янином Артемом Вусиком за мотивами роману харківського письменника Майка Йогансена під назвою «Подорож вченого доктора Леонардо та його майбутньої коханки, прекрасної Алчести, до Слобожанської Швейцарії».
Реклама.
Артем Вусик — актор, режисер, лауреат премії Леся Курбаса та засновник харківського театру «Нафта». Він працює не з традиційним драматичним театром, а з фізичним, а це означає, що кожен з його виконавців не просто втілює персонажа, а стає учасником, який взаємодіє з оточенням та іншими виконавцями. Йогансен був пов’язаний з театром «Березіль» Леся Курбаса, тому Вусик також сприймає стиль Курбаса. «Подорож вченого доктора Леонардо…» — це перша постановка Вусика в Києві та перша театральна адаптація роману Йогансена.
Роман «Подорож вченого доктора Леонардо…» був написаний між 1928 і 1932 роками та слугує авангардним наративом, що переплітає та пародіює, як описує літературознавець Віра Агеєва, цілий спектр художніх стилів: романтичну повість, кітчевий сучасний твір та соціально-повсякденну прозу. Спроба узагальнити його зміст є складним завданням, оскільки роман надзвичайно складний, багатогранний та абсурдний, без наміру захопити читача через саспенс. По суті, два італійці — доктор Леонардо та його майбутня кохана, чарівна Альчеста — вирушають в експедицію Слобожанською Швейцарією, перетинаючи Харківську область вздовж річки Донець та її приток, зустрічаючи місцевих жителів та захоплюючись чарівною природою.
Майк Йогансен — європейський письменник, який вільно володіє іноземними мовами, завзятий мандрівник, працює в театрі та кіно, водночас вивчає літературну теорію та вдосконалює свої письменницькі навички. Він взаємодіє із західною пресою та аналізує її, ставлячи себе безпосередньо в контекст світових подій. Це служить нагадуванням сучасній аудиторії про те, наскільки глибоко культура тієї епохи була вплетена у світові тенденції, оскільки іноземці подорожують Слобожанщиною, вивчають та розмовляють українською мовою.
Вистава також пропонує глядачам захопливу подорож: глядачі розташовуються по залі випадковим чином, а сценічна платформа, що перетворюється на річку, дорогу чи хатину, огортає їх. Персонажі вирушають у свою подорож за годинниковою стрілкою, кружляючи по залу, змушуючи глядачів рухатися разом з ними, повертаючи голови та тіла, а іноді й переставляючи стільці. Це, безсумнівно, забезпечує нетрадиційний театральний досвід для глядачів, які звикли дивитися вистави з затемненого залу, сидячи у визначених рядах та місцях, з переходами за лаштунками та між сценами; цей театральний досвід сприяє інтеграції в процес розгортання подій.
Подорож починається у фойє театру, де режисер виголошує вступну промову з газети 1928 року «Голос народу», заявляючи, що ця промова вже є складовою п’єси, її першою сценою. У другій сцені п’єси Артем Вусик пропонує глядачам обрати спосіб пересування для подорожі, по суті, стілець у залі, який вони можуть займати по-різному, навіть імітуючи коня, причому кожен стілець має свою унікальну назву.
«Ця вистава функціонує як жива інсталяція абсурду, де актори є мандрівниками, глядачі – свідками та учасниками, а сцена уособлює ландшафт гумору, божевілля та експериментів», – пояснює Вусик. У своєму романі Майк Йохансен стверджує: «чим повільніша подорож, тим більше деталей вона охоплює», тому вистава багата на деталі: складно шаруваті кітчеві, блискучі костюми, створені художником Сашею Шаєм, низка звуків, включаючи мелодії композитора Стаса Кононова, спів птахів, шум води, що тече, та аудіопідказки від акторів, які розповідають майже кожну дію – стукіт кінських копит, скрип дверей, дзижчання комара.
Источник
