17 жовтня 1936 року в Теліжинцях на Київщині народився автор “Балади про соняшник”, “Думи про вчителя” і “Чорнобильської Мадонни”.
Іван Драч (фото UNIAN)
Свій перший вірш Іван Драч опублікував у Тетіївській районній газеті ще 15-річним хлопцем, а перший серйозний його твір — “феєрична трагедія у двох частинах „Ніж у сонці”” — вийшов друком у “Літературній газеті” 1961 року. За рік з’явилася збірка “Соняшник”, де яскравою метафорою було задекларовано взаємини поета й поезії: “Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником” (“Балада про соняшник”).
Реклама.
Поетові не відразу вдалося дістати диплом про закінчення навчання на філологічному факультеті КНУ: через політичні погляди третьокурсника Драча відрахували з вишу, а поновився він дещо пізніше й уже на заочну форму. Далі вчився на Вищих сценарних курсах у москві (1963—1964). Ще з початку 1960-х Іван Драч підтримував зв’язки з дисидентами, а 1964 року був одним з підписантів заяви з вимогою пояснити причини арештів української інтелігенції. Цікаво, що сам Іван Драч не вважав себе дисидентом і не стидався слова “конформіст” — вважав, що йдеться про людину, яка знається на ситуації й робить те, що вважає за потрібне, аби отримати шанс діяти щодня. Коли йому закидали кон’юнктурність віршів на кшталт “Віра — це праця. Все інше — тля. Дихаю Леніним до останнього подиху” (1965) — щиро відповідав: “Це було моє життя, тому я від них не відмовляюся”.
Іван Драч та В’ячеслав Чорновіл
У 1986 році на з’їзді письменників Іван Драч першим поставив питання про голод 1932—1933 років в Україні. На I з’їзді Народного Руху України за перебудову в 1989 став його головою, а в 1992 році — співголовою разом з В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем. Тоді ж, у 1990-му, ще за союзу, мав мужність вийти з лав КПРС. Стверджував, що “дуже мало досяг” через політичні справи, які “мало дають поживної людської радості”. І водночас — шкодував за нездійсненним у політиці: “коли я був головою Руху, треба було міцно триматися на тому всьому й політично воювати за Україну. Але я втомився від головування, остобісіла мені політика — і я повернувся знову в літературу й кіно”. Іван Драч — автор 13 збірок поезії, кілька його творів покладено на музику. Перекладав вірші Поля Елюара, Гарсія Лорки, Назима Хікмета. У 1964—1974 роках працював на кіностудії Довженка — саме тоді написав сценарії до фільмів, які ввійшли до скарбниці українського кінематографа: “Криниця для спраглих” (1965), “Камінний хрест” (1968), “Іду до тебе” (1971), “Пропала грамота” (1972). Серед нагород поета — Шевченківська премія (1976, за збірку “Корінь і крона”), Державна премія срср (1983, за перекладену збірку “Зелена брама”). Його двічі номінували на Нобелівську премію з літератури (1967, 2018). Мав звання Герой України (2006).
Іван Драч повсякчас бачив непересічне в буденному й озвичайнював непересічне. Тільки він міг так оспівати абсолютно побутові речі: хліб, цибулину, випрані штани — чи розкрити “анатомію змійки”. Його метафори вражають дотепер: “у соняшника були руки й ноги”, “протуберанці сторч головою”, “вийшов з радіо чорний лев”. Незвичність форми, складність поетичної мови Драча направду видаються коштовним камінням, яке не дає простувати поетичною стежкою абияк, а привертає увагу до буденних явищ, зупиняє, аби краще їх роздивитися. Деякі ж із його віршів сьогодні видаються щонайменше пророцтвом…
