На Каннському фестивалі презентували новий кінотвір Ніколаса Віндінґ Рефна під назвою “Її особисте пекло”. Цей повільний кінопроект з майже примарним сюжетом зазнає нищівної критики з боку преси. Кінокритикиня Соня Вселюбська пояснює, чому варто зачекати на появу стрічки в українському прокаті.
Неможливо недооцінити колосальний внесок, який Ніколас Віндінґ Рефн зробив у сучасне аудіовізуальне мистецтво. Він, беззаперечний майстер неонового світла, заплутаних артхаусних оповідей та роботи з молодими обдарованими акторами, створив “Неоновий демон” — фільм, що по праву вважається сучасною кінематографічною класикою. Нещодавно, в інтерв’ю напередодні кінофестивалю, Рефн навіть іронізував, а можливо, й говорив правду, що успішна студія Neon отримала свою назву завдяки успіху його кінострічки. “Неоновий демон”, випущений у 2016 році, який розповідав про дивний світ моделей у Лос-Анджелесі, став значним кар’єрним трампліном для головної акторки Ель Феннінг. А самому режисеру це принесло фінансову довіру з боку студій, адже його фільми приваблювали молоду аудиторію синефілів, яка завжди готова до скандальних експериментів з формою. Рефн також подарував нам кілька видатних серіалів, таких як “Too Old to Die Young” чи “Copenhagen Cowboy”, і, враховуючи його тісну співпрацю та дружні стосунки з легендарним японським геймдизайнером Хідео Кодзімою, прихильники Рефна, здається, готові прийняти будь-який його новий витвір.
Однак, коли Канни анонсували основну програму, залишивши новий фільм Рефна “Її особисте пекло” поза конкурсом, це викликало певне занепокоєння серед критиків. Зазвичай такі рішення свідчать про проблеми з якістю картини, але, тим не менш, фільм все одно забезпечив високий рівень зірковості, якого цього року відчутно бракує на червоній доріжці через помітний дефіцит голлівудського кіно. Власне, після перегляду ці побоювання підтвердилися: “Її особистому пеклу” абсолютно не місце в конкурсній програмі, адже він зовсім не прагне до наративної цілісності чи серйозності своїх мотивів — він існує у власному вимірі, а отже, заслуговує на особливий розбір.
Передати сюжетні події цього майже двогодинного кінопродукту доволі складно, адже він побудований на радикальній абстракції, що покликана скоріше передавати аудіовізуальні образи, аніж щось логічно пов’язане. У найзагальніших рисах, події фільму розгортаються в невизначеному майбутньому серед мегаполіса, ніби в чистилищі антиутопічного капіталізму, де розташовані лише поодинокі готелі, оповиті темними хмарами. У певний момент увага камери прикута до головної героїні, яку втілює чудова Софі Тернер. Вона разом зі своїми подругами, акторками-моделями, бере участь у зйомках науково-фантастичного фільму свого батька, від краси та креативності якого дівчата колективно втрачають розум. Одного вечора він розповідає їм чи то байку, чи то реальну історію про підступного серійного вбивцю, який шукає свою доньку, знищуючи молодих дівчат у цих розкішних готелях. Налякані дівчата, схоже, стають мимовільними свідками такого злочину, спостерігаючи з вікна сусіднього готелю. Раптом кіно переходить у флешбек або фантазію, переносячи нас до азійської країни. У цій частині центральною фігурою є американський солдат, який пробирається крізь густий туман та стикається з підозрілими військовими. Усе, що відбувається далі, не варте переказу і залишається на розсуд відданих глядачів для інтерпретації.
Цього американського солдата зображує актор Чарльз Мелтон, який є справжньою перлиною фільму, навіть затьмарюючи своєю присутністю ту низку моделей та талановитих, хоч і ще не надто відомих, акторок, які були раді співпрацювати з Рефном. Мелтон, який минулого разу вразив Канни своєю появою у фільмі Тодда Гейнса “Травень-грудень”, схоже, переживає свій зоряний час. Нещодавно на Netflix вийшов другий сезон серіалу BEEF, де Мелтон виконує одну з провідних ролей, і виникає питання: чому ми досі не бачимо цього актора повсюд?
Реклама.
Актор корейсько-американського походження, якому ледь виповнилося тридцять, зі своїм привабливим обличчям та атлетичною статурою ідеально вписується в хтивий неоновий світ Рефна. Режисер максимально використовує потенціал його м’язистого тіла в напівтемряві під фіолетовим освітленням, даруючи чимало близьких планів його профілю та спини зі слідами від шкіряного ременя. Власне, це все, чим може потішити “Her Private Hell”: аудіовізуальна насолода від повільного потоку сновидіння, що в цілому більше нагадує модний кліп або тизер до відеогри, аніж фільм у звичному розумінні.
Критики жартують, що Рефн зняв свою версію “Мегалополіса” Френсіса Форда Копполи, який два роки тому приголомшив Канни своїм незв’язним сюжетом, величезним бюджетом і був сприйнятий снобськими критиками вкрай негативно. Але Коппола тоді створив проєкт своєї мрії, над яким працював понад три десятиліття, і присвятив його своїй покійній дружині, тому Рефн насправді теж має право на більш м’яке сприйняття. Незадовго до початку зйомок режисер пережив клінічну смерть і був відсутній у світі живих цілих 25 хвилин, і цей досвід лежить в основі його нового фільму. Власне, на прес-конференції, коли журналіст запитав його про цей досвід, режисер розплакався і зізнався, що “незадовго до цієї короткої смерті мені здавалося, що моя кар’єра вже добігла кінця, але коли мене повернули до життя, мов Франкенштейна, я зрозумів: я можу почати все знову, адже мені дали цей другий шанс, який я не міг проґавити”. Безсумнівно, це була найемоційніша і найщиріша прес-конференція поточного фестивалю.
І попри ці сентименти, преса відгукується про “Її особисте пекло” надзвичайно різко. Його критикують за недостатню несамовитість того, що відбувається на екрані, або за недостатньо вивірену естетику його форми, тобто критики хотіли б, щоб автор радикальніше рухався в одному з цих напрямків. Хоча ця критика й має право на існування, довіряти різкому негативу від критиків з Каннського фестивалю варто з обережністю: переглядаючи по кілька фільмів на день, багато авторів забувають про справжніх прихильників режисера, які дивитимуться цей фільм зі свіжим сприйняттям.
І хай що б там говорили про сюжет, усі авторські риси Рефна — краса операторської роботи, розкішні декорації, якісно підібраний звуковий супровід і, зрештою, його тонка інтуїція у виборі акторів — присутні в повній мірі. Питання лише в тому, з якою інтенсивністю та в якій загальній гармонії шанувальники режисера готові сприймати ці елементи. На щастя, український дистриб’ютор “Артхаус Трафік” вже придбав права на фільм для прокату в Україні, тож прихильникам залишається лише очікувати на реліз.