У рамках проєкту "Герої" Vogue Ukraine вшановує воїнів, медиків, митців, енергетиків, параатлетів — полеглих і живих — тих, хто щоденною працею допомагає державі триматися в найскладніші часи. Першим героєм став музикант та волонтер Святослав Вакарчук, який в ексклюзивному інтерв’ю українському Vogue відверто розповів про найзворушливіші виступи свого життя, що відбулися на передовій, про власні страхи та любов.
Реклама.
Святослав Вакарчук із дитячим захватом демонструє гітару, розписану українськими військовими: автографи, теплі побажання, кумедні малюнки. Цей колекційний інструмент 1969 року музикант викупив у знайомого, який придбав його на аукціоні в Америці. Лідер гурту “Океан Ельзи” розповідає, що на ньому грали світові легенди: “Можливо, навіть Пол Маккартні”. Відтоді з цією гітарою він відвідав десятки прифронтових міст і позицій — від Авдіївки та Слов’янська до Запоріжжя. Він грав для захисників в окопах і шпиталях, у покинутих оселях та на автозаправках, а тепер імпровізує для українського Vogue, сидячи на холодній підлозі музичного клубу The Origin Stage у центрі Києва.
Це одна з двох гітар 50-річного Вакарчука. Раніше була ще третя, яка минулої зими пішла з молотка за 350 тисяч доларів: кошти були спрямовані на закупівлю дронів та РЕБів для 1-го корпусу Нацгвардії “Азов”. Я запитую, чи готовий він продати цей колекційний інструмент, який, очевидно, є для нього дуже цінним, щоб допомогти війську. Музикант робить паузу: готовий — за мільйон доларів. “Давайте про це напишемо. Можливо, хтось зацікавиться?” — жартує він.
Вже 30 років Святослав Вакарчук очолює найпопулярніший гурт країни. “Океан Ельзи” — колектив, що встановлює рекорди. Після трьох аншлагів на столичному “Олімпійському” у 2014, 2016 та 2018 роках, коли кожен виступ зібрав по 75 тисяч глядачів, у травні 2019-го концерт на ВДНГ відвідало 100 тисяч прихильників. Подолати цей рубіж поки не вдалося жодному іншому артисту. Проте, коли я запитую, який виступ став для нього найщемкішим, він згадує торішній концерт на передовій у невеликому магазині в глибині Покровського напрямку: “Військові запропонували поїхати в “тихе безпечне місце”. Під’їжджаємо — а це звичайний продуктовий магазин. Усередині купа людей, бійці — і просто серед тих прилавків із шоколадками я й заспівав”.
Ми сидимо в темній, холодній гримерці The Origin Stage, музикант кутається в пальто. Ще вчора він виступав на позиціях “Хартії” на Харківщині, а завтра вирушає до Берліна — на презентацію документального фільму, присвяченого 30-річчю гурту. “Океан Ельзи” відомий тим, що дає концерти як на головних майданчиках країни та світу, так і в місцях, зовсім для цього не пристосованих. 22 лютого 2022 року Святослав із командою — гітаристом Денисом Дудком та клавішником Мілошем Єличем — вийшли на пішохідний міст у Києві, щоб виконати “Все буде добре” та інші хіти. У дні, коли ширилися повідомлення про ймовірний повномасштабний напад Росії на Україну, вони хотіли показати: “ми тут, ми вдома”. Уже за тиждень Вакарчук був у Харкові: співав “Червону руту” в метро та на Майдані Свободи, куди напередодні влучила російська ракета, і виходив у прямі ефіри світових каналів просто з телефону, щоб показати в реальному часі, що відбувається. У бронежилеті, з запалими очима, розгублений. Він пригадує: “Я бачив, що фронт біля Харкова, і просто знав, що мушу там бути”.
Вакарчук виріс у Львові в інтелігентній родині: батько був видатним фізиком, ректором Львівського університету, згодом — міністром освіти; мати — педагогинею, нині художницею. Його виховували на музиці The Beatles і The Rolling Stones. З 1994 року він є вокалістом, лідером “Океану Ельзи” та автором більшості пісень; і хоча ніколи не мав стосунку до армії, каже, що тепер цей світ для нього так само близький, як і музичний.
Влітку 2014-го він із гуртом вперше виступив перед військовими в Миколаєві. Згодом були концерти в Пісках, Мар’їнці, Авдіївці, Слов’янську, Северодонецьку та Лисичанську, а з 2022 року його маршрути пролягли вздовж усієї лінії фронту. Без афіш і масштабних сцен — це камерні виступи для бійців та конкретна волонтерська допомога там, де вона найнеобхідніша. За чотири роки повномасштабної війни “Океан Ельзи” допоміг зібрати для війська понад 355 мільйонів гривень, зокрема для Сил оборони переважно на закупівлю дронів та РЕБів, засобів зв’язку, а також машин швидкої допомоги. Популярність гурту творить дива: п’ять ювілейних концертів у київському Палаці спорту позаторік принесли понад 10,5 мільйона гривень на потреби Сил оборони, а чотири великі шоу у Львові влітку минулого року — сім мільйонів для ГУР.
Війна зробила мене менш категоричним. Сьогодні я уникаю конфліктів і суперечок, бо розумію: українці — такі, як є, інших у мене нема
Музикант зазначає: перед військовими, які щойно повернулися з позицій і втратили побратимів, найкраще діють не слова, а музика. “Я був на позиціях одного з підрозділів 80-ї бригади зі Львова, в районі села Борова на Ізюмщині. Напередодні відбувся бій — із втратами. Ми почали спілкуватися, говорили довго, а потім хтось із бійців запитав: може, щось заспіваєте? Я взяв гітару, почав з “В той день, коли станем собою”, потім “Обійми”, потім “Я їду додому”. Наприкінці вони навіть усміхатися почали”.
За останні чотири роки “Океан Ельзи” випустили два альбоми: український “Той день” та англомовний “Lighthouse”. “Той день” Вакарчук називає “легким і справжнім”. До нього увійшли пісні “Мукачево” про рідне місто артиста, “Мамо!” про найдорожчу людину та чуттєва “Шіле” — звісно, про любов. Це видається сміливим кроком — під час повномасштабної війни писати про особисте. Для нього це не ефектний жест, а природний спосіб спілкування з слухачем: “Музика — це найбільш абстрактне мистецтво. Якщо ти письменник чи поет, ти написав про війну, і люди бачать, що це про війну. А в музиці ти маєш розкіш не вказувати людям, що відчувати, — вони самі вирішать”.
Вакарчук не прихильник створення творів на злобу дня і не прагне бути частиною кон’юнктури. Лише раз він створив пісню на замовлення — для бійців “Азову”. Йдеться про трек “Місто Марії”, що вийшов у середині квітня 2022 року, коли Маріуполь перебував в облозі. “Тоді зі мною зв’язався Калина (Святослав Паламар, заступник командира підрозділу. — Прим. ред.), який був в оточенні на “Азовсталі”, і попросив написати пісню про Маріуполь, щоб підтримати їх. Мене вразило, що в такий момент військові думають про музику. Десь у дописі одного з волонтерів я натрапив на вислів “місто Марії”. Це був такий потужний образ — місто, яке дарує життя. Я їхав до Львова, коли отримав той дзвінок. Уночі дістався готелю, взяв гітару і десь о шостій ранку, на світанку, написав рядки: “І сонце зійшло над Азовом””.
Своє 30-річчя найвідоміший гурт країни відзначив у 2024-му. До ювілею команда випустила десятий студійний альбом “Той день”, документальну стрічку та фотокнигу у видавництві Arthuss, а також відіграла дев’ять масштабних концертів у Києві та Львові та кілька десятків за кордоном — від Північної Америки до Ізраїлю. Описуючи професійний шлях, що триває понад три десятиліття, Вакарчук насамперед говорить про емоційні речі: “Ми робимо це тому, що не можемо не робити. У музиці немає кінцевої мети — ми просто творимо, це наш спосіб жити життя”.
Каже, що творчість, родина та поїздки на фронт — три опори, на яких тримається його психіка. “Усе інше — як у всіх, базові речі: друзі, якісь приємні покупки і багато спорту. Я мушу щодня щось робити з тілом: встаю о шостій і, де б не був, роблю зарядку”. До повномасштабного вторгнення він багато читав — це допомагало впорядкувати думки. Зараз — менше. “Я буквально змушую себе читати. Якщо до війни читав одну книгу на тиждень, то зараз — дай Боже одну на місяць”. З останнього прочитаного й перечитаного — “Місто” Валер’яна Підмогильного, романи Томаса Манна, Хуліо Кортасара, Габріеля Гарсії Маркеса та Йозефа Рота.
Музикант зазначає: перед військовими, які щойно повернулися з позицій і втратили побратимів, найкраще діють не слова, а музика
Чи змінила його війна? Вакарчук каже: хотів би відповісти за кілька років. “Зараз дуже багато стресу, надмір кортизолу й адреналіну. Ми не рефлексуємо, а реагуємо — у нас усе реактивне”. Зізнається, що став більш відповідальним і тривожним, але так само багато пише — музику та пісні “про любов, війну і про любов під час війни”. У 2021 році у Святослава та продюсерки Євгенії Яцути народився син Іван, а влітку 2022-го — донька Соломія.
“Війна зробила мене менш категоричним, — підсумовує музикант. — Сьогодні я уникаю конфліктів і суперечок, бо розумію: українці — такі, як є, інших у мене нема. Ми не повинні сваритися одне з одним через дрібниці. Бути людиною, чути одне одного — значно складніше, ніж грати на піаніно чи писати пісні. Ти вчишся цього все життя”.
Фото: Ira Lupu
Стиль: Sonya Soltes
Зачіска та грумінг: Daria Zhadan
Продюсерка: Mariia Nikolaienko
Освітлення: Michael Aziabin
Асистентка стилістки: Yuliia Ostapchuk
Кураторка проєкту: Alyona Ponomarenko
Подяка – Origin Stage