Виходить українською книга “Звідси до Великого Невідомого” — спогади Лізи Марі Преслі та Райлі Кіо, доньки та онуки Елвіса Преслі, що побачили світ у Штатах 2024 року й одразу стали бестселером за версією The New York Times.
Деякі твори ми читаємо заради життєписів інших, інші — заради власних. “Звідси до Великого Невідомого” — мемуари Лізи Марі Преслі, завершені її донькою Райлі Кіо, – спершу обіцяють розповідь про велич Ґрейсленду, Майкла Джексона й невтомних папараці на деревах. Проте зрештою вони дають нам дещо більше. Українською книжку випускає #книголав, і найцікавіше в ній — не факти, давно вивчені на молекули документальними фільмами й таблоїдами, а питання, на яке непросто знайти відповідь: як стати собою, коли все навколо тебе пов’язане з чужим, хоч і рідним, ім’ям?
Реклама.
Дозрівання у зірковій тіні
Дитинство Лізи Марі минало ніби в “королівстві маєтку”. “Щойно зачинялися ворота, Ґрейсленд ставав ніби окремим містом, окремою державою”, — згадує вона. Якось Елвіс подарував їй гольф-кар з її ім’ям на борту: діти їздили ним, псуючи газон і зносячи садові огорожі, проте наступного ранку, немов за чарами, вони знову стояли неушкоджені. За воротами цілодобово чекали прихильники — дівчинка навчилася брати з них по двадцять доларів за обіцянку сфотографувати батька, але натомість повертала камери з розмитими зображеннями підлоги. Вона обожнювала батькову славу, доки могла триматися осторонь, але погано переносила моменти, коли потрібно було виступати перед натовпом.
Дослідники ідентичності називають юність періодом відтермінування — часом, коли нам дозволено пробувати ролі, робити помилки й перетворювати себе наново без зайвих свідків. Донька “короля рок-н-ролу” не мала цього блага, не могла мати за визначенням. У Європі, куди її відвезли після смерті батька, вона нудьгувала біля Букінгемського палацу й не розуміла, навіщо стояти в черзі, “коли люди можуть просто прийти до Ґрейсленду”.
Далі були елітні навчальні заклади, уроки французької, інтернат і нескінченні спроби матері відправити доньку якомога далі — аж до кібуцу в Ізраїлі. Ліза Марі відповідала на це по-своєму: провалювала вступні іспити й переводила годинник на час Мемфіса. Підлітком вона знайшла собі точнішу біографію, ніж власна: альбом Pink Floyd “The Wall” став, за її словами, “моєю біблією та моєю біографією”. А на аудіозаписах, з яких зрештою постала книжка, вона формулює висновок без будь-якого захисту: “Не знаю, хто я – у мене ніколи не було нагоди розкрити свою особистість”.
Ми хочемо бачити синього птаха
Книжка починається віршем Чарльза Буковскі про синього птаха, якого ліричний герой ховає у серці, щоб той не зіпсував йому продажів і репутації. Ця метафора влучно описує вплив і механіку слави: усе живе доводиться тримати всередині, тоді як назовні виходить лише відшліфована версія зірки. Одна з найпоказовіших сцен — кухонний стіл у домі Лізи Марі, щоранку завалений угодами про нерозголошення та таблоїдами, які асистентки розкладали, щоб господиня могла прочитати про себе. Райлі описує наслідок одним реченням: “У певному сенсі вона була принцесою Америки, але не хотіла нею бути”. Ціна такого статусу — повна недовіра. Навіть у шлюбі з Майклом Джексоном Лізу переслідував страх, що він поруч лише тому, що вона — “дочка Елвіса, сенсація”.
Читачі сьогодення добре знають, де і як створюються публічні образи, і тому все менше ними цікавляться. Колись зоряна автобіографія була піар-активом, ще однією нагодою вкоренитися в публічному просторі й заробити трохи грошей. Мемуари нової хвилі складніші, і їхня цінність тим більша, чим більше “непричесаних”, живих, і, найголовніше, людських історій у них розкрито. У часи, коли будь-яку біографію можна відполірувати до статусу фантазії, вагу має тільки те, що свідомо відмовилися полірувати. “Звідси до Великого Невідомого” не обробляє свою героїню до зручного розміру — тут є залежність, гнів, саєнтологія, ненормативна лексика й інші принади категорії 16+. Райлі говорить про речі прямо, називаючи найсильнішою рисою книжки одну з найбільших вад її матері: “вона була фізично нездатна нічого від мене приховати”.
Новий погляд на спадщину родини Преслі
Формально Райлі Кіо успадкувала Ґрейсленд — як маєток, музей і машину для створення міфів. Фактично на її руках залишився обов’язок розповідати. Мати попросила про допомогу за місяць до смерті, залишивши по собі години аудіозаписів. Донька зберегла в них паузи й інтонацію живого мовлення, а там, де в розповіді були прогалини, додала власний голос.
Вона усвідомлює цінність такого спадку: зазвичай від близької людини залишається кілька збережених голосових повідомлень, коротке відео й улюблені світлини. Це рідкісний випадок, коли редакторка мемуарів любить свою авторку й саме тому не пом’якшує її слів, не намагається “полірувати”. Власну мету Райлі формулює майже скульптурно: вона хоче, щоб мати “перетворилася на тривимірну постать”, на жінку, яку рідні знали й любили, — а не на силует із документального фільму.
Писання “в чотири руки” з родинною турботою перетворює приватну трагедію на щось значно більше за архів. Ліза Марі нарешті отримує те, чого не мала за життя: право бути розказаною цілісно, а не через зв’язок з батьком. Райлі отримує мову для власного горя — вона поховала брата за два з половиною роки до матері. А читачі отримують портрет, у якому міф програє людині: “Моя мама була єдиною людиною, яка б сказала Богу “ні””.
Після цієї книжки залишається дивне відчуття: ми не стільки дізнаємося про Преслі більше, скільки знайомимося з ними по-новому. Замість королівської династії — дві жінки, які по черзі беруть слово, щоб пояснити одна одну. І, здається, саме це сьогодні означає вижити всередині чужого міфу: не спростовувати його й не втікати від нього, а перебити власним голосом. Ліза Марі не встигла зробити це сама — тож зробила єдине можливе: передала ініціативу тій, хто знав її найкраще.