Блокбастер “Мої друзі” з’явився українською мовою — це нова робота шведського автора Фредріка Бакмана, чиї твори перекладені на майже п’ятдесят мов і загальний тираж яких перевищив 18 мільйонів екземплярів по всьому світу.
Реклама.
Розповідаємо, як журналіст, якому колись відмовили у публікації роману через “відсутність комерційного потенціалу”, став одним із найулюбленіших нараторів планети — і чому саме ця історія про дружбу та творчість видається Бакману найбільш особистою.
Існують автори, яких обожнюють усі. Фредрік Бакман належить до цієї категорії. Уродженець Гельсінгборга, колишній блогер і колумніст чоловічого журналу, він дебютував у 2012 році з романом “Чоловік на ім’я Уве” — розповіддю про сварливого та пригніченого вдівця, який неодноразово намагається покінчити з життям і “зазнає невдачі”. Видавці довго трималися подалі від рукопису — один із листів із відмовою Бакман зберігає досі. Сьогодні його книги можна знайти на книжкових полицях у багатьох країнах, вони неодноразово перевидавались і були екранізовані за участю відомих акторів (у 2015 році вийшла екранізація роману “Чоловік на ім’я Отто”, де головну роль виконав Том Генкс).
Незначні деталі та приховані переживання
Метод Бакмана легко розпізнається, але майже неможливо відтворити. Він свідомо створює мінімалістичні світи для своїх романів — одну вулицю, одну квартиру, банк чи рибальський причал — щоб глибоко зануритися в них та дослідити глибину людських емоцій. Його найбільше цікавлять внутрішні процеси, тому замість раптових сюжетних поворотів у його творах ми бачимо несподівані порухи душі. І найважливіше, він робить те, на що нелегко наважитися письменнику: поєднує сміх і сум “в одній склянці” так, що читач переживає бурю суперечливих почуттів, перегортаючи сторінку. Його персонажі — прискіпливі сусіди, незграбні батьки, підлітки, які почуваються некомфортно у власному тілі — це звичайні люди, в яких ми легко впізнаємо себе.
Після “Уве” вийшли “Моя бабуся просить її вибачити”, “Брітт-Марі була тут”, трилогія про Бйорнстад і “Тривожні люди” — усі вони стали бестселерами, а деякі були екранізовані у фільми та серіали: згадаймо “Чоловіка на ім’я Отто” з Генксом, “Ведмеже місто” від HBO та “Тривожних людей” від Netflix. Але за популярністю та теплотою його прози можна знайти дещо похмуріше.
Майже кожна книга Бакмана так чи інакше торкається теми суїциду — і це зовсім не літературний прийом, а пряма проекція переживань автора. Письменник відкрито говорить про власну тривогу та депресію, про друга, який обірвав своє життя, коли Бакману було близько двадцяти, про давнє поранення під час пограбування та творче вигорання у 2017 році. Саме через болісний досвід Бакмана його герої майже завжди виявляються надломленими у невидимих місцях — зрештою, автор повертає їм голос і гідність. “Сучасний класик” шведської літератури пише не про те, як бути сильним і перемагати, а про те, як протидіяти біді, падати та підійматися знову.
Творчості потрібні друзі
Роман “Мої друзі” побудований на двох часових лініях, які повільно й впевнено переплітаються в одну. У сучасності ми знайомимося з вісімнадцятирічною Луїзою, сиротою та вуличною художницею, чия єдина близька людина, подруга на прізвисько Рибка, нещодавно померла. У Луїзиному рюкзаку — балончики з фарбою та стара листівка з репродукцією відомої картини “Море”, на звороті якої вона колись написала кілька слів, імітуючи лист від матері, яка давно зникла. Бакман робить голос оповіді напрочуд живим і пронизливим — він постійно повторює, що нам слід знати про Луїзу все, інакше ми не зрозуміємо, яку силу має картина над душею людини. Щоб побачити оригінал “Моря” на власні очі, дівчина проникає на мистецький аукціон у колишній церкві — і саме тут Бакман дає волю своїй уяві.
Сцена аукціону — нищівна, кумедна до болю сатира на людей, які бачать у мистецтві лише гроші. Багатії розглядають власні відображення у келихах з дорогим шампанським, говорять про “чортівню вдалі інвестиції”, а найдорожче полотно називають просто “тим, де море”. Одну літню пані, яка вдалася до численних пластичних операцій, оповідач порівнює з туго зашнурованою кросівкою. Луїзу виганяють — і в провулку за церквою вона натрапляє на виснаженого хворобою чоловіка з тремтячими руками, чия доля виявиться нерозривно пов’язаною з картиною, заради якої дівчина прийшла на аукціон.
Друга лінія переносить нас на двадцять п’ять років назад, у зовсім інше дитинство — з великим морем і нескінченним літом. Троє підлітків, які зазнавали психологічного та фізичного насильства вдома, знаходять свій притулок на занедбаному пірсі. Саме там народжується найдорожча картина сучасності — і Бакман майстерно підводить нас до того, що ж насправді зображено на ній. Більшість бачить лише мариністичний пейзаж і не звертає уваги на трьох дітей, які регочуть з банального жарту, ризикуючи впасти у воду від щирого сміху. “Будь-який дурень може намалювати море, навіть щасливий дурень, — думає Луїза, — а це картина сміху”. Хлопець, який згодом створив “Море”, навчився, за словами автора, шепотіти кольором, а поруч із підписом завжди залишав кілька крихітних черепів, які неможливо розгледіти, якщо не підійти до картини близько.
Тут варто згадати про фразу, винесену в епіграф роману. Бакман відкриває його реплікою Антона Еґо з “Рататуя”: світ часто недружній до нового, і все нове потребує друзів. Цю ж думку в тексті висловлює один із персонажів: мистецтву не потрібні критики, у нього й так достатньо ворогів; мистецтву потрібні друзі. У світі, повному обмежень, краса стає актом непокори, а здатність розсмішити нещасну дитину — порятунком. Можливо, саме тому найзворушливіше в цьому тексті — це те, як хлопці зізнаються одне одному в любові, жодного разу не вимовивши цих слів прямо. Брутальне “хто, чорт забирай, так малює?” поміж них означає “ти важливий для мене”.
Прекрасний роман з літньою атмосферою
Якщо вивчити біографію автора, “Мої друзі” постануть перед нами як найвідвертіше його послання до світу. Підліток-художник, який не вірить у себе і носить у рюкзаку таблетки; смерть, що відкриває і закриває те далеке літо; присвята на першій сторінці — “Усім молодим, які хочуть щось створити. Створюйте” — усе це ніби проростає з ран самого Бакмана, про які він говорить в інтерв’ю. Це книга про те, що мистецтво здатне зберегти найкрихкіше: не велич і розмах, а сміх; не героїзм, а спільний літній день, замалий, щоб умістити в собі почуття трьох підлітків.
Рефреном крізь роман проходить теза одного з героїв: усі кажуть, що життя коротке, але це брехня — життя довге, довге. Бакман подає це не із заспокійливою інтонацією, а з викликом: чи зможете ви прожити його не боягузливо, любити занадто сильно та співати голосніше, ніж дозволено? “Мої друзі” нагадують нам про річ, яку добре знають діти, а дорослі забувають: існує неземне відчуття споглядання краси у чотирнадцять років, яке ми втрачаємо, щойно перестаємо бути молодими. У цьому, ймовірно, криється й суть мистецтва Бакмана: він готовий повернути дорослому читачеві здатність бачити в полотні з аукціону не море, а трьох дітей на краю пірса — та впізнавати в них себе.
“Мої друзі” вийшов у видавництві #книголав