Найбільш очікувана кінострічка року, “Одіссея” Крістофера Нолана, вийшла на великі екрани та миттєво встановила новий кар’єрний рекорд режисера: 257,8 мільйона доларів за прем’єрні вихідні в глобальному прокаті. Кінокритиня Соня Вселюбська відстежує шлях Нолана — від чорно-білої дебютної роботи вартістю 6000 доларів, знятої на вихідних, до статусу, можливо, єдиного митця в Голлівуді, якому підвладне все.
Важко переоцінити внесок Крістофера Нолана в історію світового кінематографу. Про його кінотвори давно прийнято говорити в абсолютних категоріях: найдорожчий, найзоряніший, найкасовіший, найскладніший.
Реклама.
Його тринадцятий повнометражний фільм “Одіссея”, який щойно стартував у прокаті, лише посилює цю тенденцію. Це головна кінопрем’єра та найбільш обговорювана стрічка року, навколо якої точаться дискусії в найрізноманітніших форматах: від авторських колонок науковців до детальних аналізів у TikTok, де інфлюенсери перевіряють кожну деталь на точність та інклюзивність. Мало хто з сучасних режисерів здатний одним фільмом ініціювати такий широкий діалог. Навіть його актори переходять у режим шанувальників: коли Зендея дізналася, що пропозиція, яка надійшла Тому Голланду, суперечила його графіку роботи над “Людиною-павуком”, вона жартома пригрозила, що покине його, якщо він упустить можливість попрацювати з Ноланом.
Представляти Нолана сьогодні немає потреби: здається, його фільми бачили всі, а “Початок” чи “Інтерстеллар” не покидають особистих рейтингів мільйонів глядачів. Його формула успіху така ж проста, як і складні його стрічки: найризикованіші ідеї втілюються на екрані навіть краще, ніж були задумані, і жодна з них досі не підірвала його кредиту довіри — ні з боку студій, ні з боку публіки. Цікаво, що професійний шлях режисера простежується так само чітко, як і його сценарії, виважені та прораховані до найменших деталей. Протягом тринадцяти повнометражних робіт кар’єра Нолана розвивалася майже за законом геометричної прогресії, від першої спроби й без жодної павзи.
Крістофер Нолан народився у сім’ї американки та британця, провівши дитинство між Чикаго та Лондоном. Кінематографом цікавився з ранніх літ: користувався батьковою камерою для аматорських експериментів і поглинав стрічки Рідлі Скотта та Джорджа Лукаса. Проте, він вступив на факультет англійської літератури до престижного University College London — звідси й простежується певна академічність у тоні його фільмів та виразність сценаріїв. Саме в університеті, знімаючи корпоративні та навчальні ролики, він вирішив спробувати свої сили у повному метрі.
Так у 1998 році з’явилася стрічка “Стеження” — розповідь про письменника, який задля натхнення вдається до дедалі небезпечніших вчинків. Літературне підґрунтя тут відчутне так само, як і в усіх його подальших роботах. Фільм знімався чотирнадцять місяців, виключно на вихідних, використовуючи досвід та методи, засвоєні Ноланом під час комерційних зйомок. У сімдесят хвилин чорно-білого кіно він вмістив 6000 доларів та ту саму загадковість сюжету з нуарним відтінком, яка назавжди стала його візитівкою. Прем’єра на фестивалі Slamdance у 1999 році справила враження на критиків та зацікавила дистриб’юторів, а успіх виявився настільки вагомим, що режисер негайно переїхав із дружиною та продюсеркою Еммою Томас до Голлівуду.
Саме з “Мементо” можна відраховувати його авторську кар’єру. У цій стрічці він вперше реалізував свою впізнавану, неповторну особливість — гру з часом, яку нелегко не лише візуалізувати на екрані, а й навіть описати словами у сценарії, проте Нолану це під силу. Фільм, знятий за мотивами оповідання його брата Джонатана, розповідає про антигероя з амнезією і розгортається у зворотному хронологічному порядку. “Мементо” приніс номінацію на “Оскар” за найкращий оригінальний сценарій, і актори в залі церемонії ще уважніше придивилися до нового голлівудського майстра. Не дивно, що вже на третій повнометражній роботі, “Безсонні”, йому вдалося попрацювати з легендарним Аль Пачіно в ролі детектива, який розслідує справу на Алясці й страждає від містичного недосипання.
Невдовзі, у 2003 році, студія Warner Bros. запросила Нолана до роботи над новим “Бетменом” після менш успішних спроб інших режисерів. У руках Нолана ця кіновсесвіт набула похмурої та водночас реалістичної атмосфери, якої бракувало попереднім стрічкам про супергероя. Відійшовши від коміксового коріння жанру, він фактично запропонував нове бачення для кіно про супергероїв — і продовжив його через кілька років у “Темному лицарі”. І так само, як цей фільм вивів екранізації коміксів на новий рівень, він вивів і самого Нолана у сферу блокбастера, який режисер переписав за власними правилами.
Стрічки, які одночасно функціонують як глядацький атракціон та інтелектуальна головоломка — як-от “Престиж”, історія зі складною фабулою про двох ворогуючих ілюзіоністів Лондона на зламі століть — продемонстрували індустрії, що масове кіно не обов’язково означає легкий перегляд та спрощений наратив. Так він підготував і аудиторію, і фінанси студій до свого наступного, ще масштабнішого фільму — “Початок” він ретельно розробляв дев’ять років, і після цієї картини його експерименти з часом і наукою вже неможливо було зупинити.
У своєму путівнику для знайомства з режисером британський журнал Sight & Sound рекомендує починати саме з нього: ця складна історія про недалеке майбутнє, де існує технологія обміну снами, з Леонардо Ді Капріо в головній ролі, — це “квінтесенція інтелектуального блокбастера Нолана. Отримавши можливість (і бюджет) реалізувати будь-який можливий сценарій, Нолан пропонує цілий калейдоскоп креативних екшн-сцен: бійка в коридорі, що обертається; перестрілка у величезному храмі, раптово затопленому водою… Щоб зрозуміти Нолана як загадкову особистість і творця масштабних розважальних фільмів, “Початок” — найкраща відправна точка”.
І все ж фінансовий успіх ніколи не був його єдиною метою. Наскільки б складним не був механізм фільму і скільки б не коштували трюки, у центрі уваги Нолан щоразу залишає трагічну людину, яка щось безповоротно втрачає. В “Інтерстелларі”, заради якого він детально консультувався з астрофізиками, щоб візуалізувати формули гравітаційного сповільнення часу, під цією видовищністю прихована безнадійна рефлексія про скривджену планету, людську смертність та розлуку. У “Дюнкерку”, який вважається каноном воєнного кіно, діалогів мінімум, проте максимум того, з якою інтенсивністю людина чіпляється за життя на війні. Навіть “Тенет”, хоч і не найуспішніший його фільм, можливо, через надто щільний сюжет про героя, який женеться за злочинцем крізь час, теж сприймається як мелодрама, історія про кохання, яке так і не встигає статися у вирі глобалізму.
Найбільш відвертою в цьому сенсі виявилася стрічка “Оппенгеймер”. Історія творця ядерної зброї — це його найбільш камерна робота та водночас роздум про войовничу природу людини та про початок безповоротного кінця сучасності. Побудований на тривожних діалогових сценах у замкнених приміщеннях, він своєю стриманістю ніби віддає належне гостроті теми, а натурні зйомки та відмова від спецефектів відсилають до сучасності. Саме ця картина принесла Нолану “Оскар” за режисуру, а “Оппенгеймеру” — за найкращий фільм, і знову розширила його профіль, продемонструвавши, що він не лише постановник видовищ, а й режисер, здатний підтримувати тригодинну напругу виключно розмовами та близькими планами акторів.
З “Оппенгеймером” посилилася також мода на зйомки на дорогу та надзвичайно примхливу 70-міліметрову плівку, яка потребує ще й особливих умов показу. Найменші сумніви щодо такого ризику розвіялися, коли зали почали заповнюватися вщент, що й зміцнило рішення знімати “Одіссею” так само на 70 мм — нині в лондонському BFI IMAX, на найбільшому екрані Британії, квитки по сорок фунтів розкуплені мало не до кінця літа, а за першу добу продажів кінотеатр реалізував 28 тисяч квитків і встановив власний рекорд.
Дійсно, важко уявити більш доречну кандидатуру для переосмислення гомерівського канону, тому захоплені відгуки критиків і глядачів не викликають подиву. Хоча Нолан раніше не брався за античний епос, поема виявилася для нього надзвичайно відповідним матеріалом — зокрема через нелінійність оригіналу. Однак, він розпорядився нею по-своєму: прибрав рамку, в якій Одіссей сам розповідає про свої мандри феакійцям, майже усунув богів з їхніми олімпійськими інтригами (на екрані з’являється лише Афіна у виконанні Зендеї) і перетворив хитромудрого трикстера на ветерана з посттравматичним синдромом, якого не полишають спогади про спалену Трою. Звідси й похмура, гіперреалістична естетика фільму, що дозволяє відчути резонуюче з багатьма почуття втрати. “Одіссея”, врешті-решт, це вічна й універсальна історія про дім, до якого немає шляху назад, і про світ, що встиг змінитися за час війни.
Секрет цієї послідовності, найімовірніше, полягає в тому, що Нолан просто не дозволяє собі розслабитися. Працюючи над сценарієм “Одіссеї”, він прибрав свої “Оскари” з кабінету, бо дивитися на них було лячно. Коли син запитав, куди поділися статуетки, і вислухав пояснення, то відповів: “Але ж ти не отримав жодної за сценарій”. Судячи з касових зборів — 257,8 мільйона доларів за перший вікенд у світі, найкращий старт у його кар’єрі — та з невпинних похвал, статуетки в тому кабінеті цілком заслужено можуть побільшати.