12 лютого на українські екрани виходить “Буремний перевал” — чи не найочікуваніша кінострічка року. Це, безумовно, сміливе та сучасне переосмислення однієї з найвідоміших любовних історій в історії літератури з Марго Роббі та Джейкобом Елорді у головних ролях.
Кінокритикиня британського Vogue Радіка Сет однією з перших оцінила “Буремний перевал” і розповідає, чому ця захоплива та прекрасна картина заслуговує на увагу.
Останні півтора року світ буквально затамував подих, обговорюючи та дискутуючи довкола “Буремного перевалу” режисерки Емеральд Феннелл. І ось, після нескінченного марафону прем’єр, інтерв’ю та “методичного перевтілення” акторів Марго Роббі та Джейкоба Елорді, фільм нарешті виходить у прокат. Після такого ажіотажу виникає логічне запитання: чи зможе він виправдати очікування? І найприємніше — так, зможе. Як би ви не ставилися до цього грандіозного, зухвалого та неоднозначного мелодраматичного твору, він щонайменше такий же амбітний, як і його маркетингова кампанія.
Стрічка розпочинається прискореним диханням, що звучить майже вульгарно, але насправді це — задихання. Молода Кеті Ерншо (Шарлотта Меллінгтон) разом із трохи старшою покоївкою Неллі (Ві Нгуєн) спостерігають за публічною стратою: чоловік хапає ротом повітря. Навколо — глузливий натовп, крики. Усе це більше нагадує викривлену казку, ніж історичну драму. Саме ця сцена шокувала глядачів під час тестових переглядів і стає своєрідним маркером: якщо вона вам сподобається — попереду на вас чекає чимало задоволення; якщо ні — наступні дві години можуть стати справжнім випробуванням.
Шанувальникам роману “Буремний перевал” Емілі Бронте краще одразу залишити свої очікування за дверима. Це дуже вільна інтерпретація класики: змінено структуру, важливі персонажі зникли або трансформувалися, а з центральними стосунками Кеті та Гіткліфа авторка поводиться доволі сміливо. Феннелл і не приховує цього — вона зазначає, що знімала фільм радше за спогадами про підліткове читання, ніж за текстом роману. Але якщо прийняти ці правила гри — на вас чекає захоплива подорож.
Після запаморочливого вступу Кеті та Неллі біжать додому повз криваву річку до свого похмурого, майже неземного маєтку. Там з’являється Гіткліф (Овен Купер) — хлопчик, якого батько Кеті приводить у дім. Він швидко створює напругу між дівчатами: Кеті зачарована новим другом. Вони дорослішають разом, майже як брат і сестра, а згодом раптом перетворюються на Марго Роббі та Джейкоба Елорді.
Ситуація ускладнюється з появою заможних сусідів — Едгара Лінтона (Шазад Латіф) та Ізабелли (Елісон Олівер). Засліплена їхнім блиском, Кеті входить до їхнього світу, а повертається вже з новими манерами та претензіями, що дратують Гіткліфа. Між ними відчувається первісний, майже стихійний зв’язок, але Кеті водночас розуміє: щоб забезпечити собі майбутнє, доведеться зробити інший вибір.
Далі — розлука, повернення Гіткліфа вже заможним і новий спалах почуттів, який зрештою веде обох до саморуйнування.
Перші півтори години фільм балансує на межі тональності: подекуди це боляче кумедно, подекуди — майже пантомімна гротескна вистава. Роббі блискуче грає легковажну, марнославну, імпульсивну Кеті без жодної крихти самоаналізу. Елорді, попри суперечки щодо вибору акторів, додає Гіткліфу тихої, вразливої людяності.
Є й інші яскраві ролі: гротескно огидний містер Ерншо, дивакувата й зворушлива Ізабелла. А маєток Трашкросс-Ґрейндж — справжнє свято для очей: розкішний, тривожний, майже сюрреалістичний простір, продуманий до найдрібніших деталей.
Реклама.
Костюми — окрема історія: екстравагантні, химерні, але надзвичайно витончені. Додайте до цього розкішну операторську роботу, прикраси, макіяж, треки Charli XCX та театральну, майже штучну атмосферу декорацій — і постає справжній візуальний феєрверк. Десь посередині я вже була готова назвати фільм шедевром.
Та фінал, на жаль, не зовсім тримає задану висоту. Після тривалого очікування кульмінація сприймається дещо стриманіше, ніж обіцяє напруга попередніх сцен, а інтимні епізоди — менш провокаційними. Темп сповільнюється, гротеск поступається місцем сльозливій трагедії. Для когось це стане емоційним підсиленням, для інших — ознакою затягнутості та певної розхитаності ритму.
У підсумку “Буремний перевал” — річ суперечлива. Фільм, що спровокує і шквал критики, і щире захоплення. Водночас це кіно, яке надовго осідає в пам’яті — своєю надмірністю, зухвалістю, масштабом і розмахом фантазії. Дивитися його варто на найбільшому екрані й у компанії друзів — аби потім годинами сперечатися про побачене.