В основному конкурсі Берлінського кінофестивалю представили драму “Роуз” австрійського режисера Маркуса Шляйнцера. Сандра Гюллер втілила образ ветеранки Тридцятилітньої війни, яка заради волі приховує свою жіночу сутність. Кінокритикиня Соня Вселюбська розповідає, як ця стрічка виходить за рамки квір-драми, стаючи монументом жінкам зі схожою долею.
Австрієць Маркус Шляйнцер здобув визнання в європейському кінематографі ще до свого режисерського дебюту. Працюючи як кастинг-директор над стрічкою Міхаеля Ганеке “Біла стрічка”, він, очевидно, не марнував часу, черпаючи натхнення від маестро європейського артхаусу. У своїх творах він досліджує темні сторони людської натури: “Міхаель” розповідає про педофіла, який викрадає десятирічну дитину, а “Анджело” — про работоргівлю XVII століття в Європі. Ці роботи також відзначаються суворістю форми та емоційною відстороненістю персонажів. Його найновіша стрічка, представлена в головній програмі Берлінського фестивалю, вперше ставить у центр оповіді жінку. Шляйнцер переносить глядачів у жорстокий соціальний контекст англосаксонських земель наприкінці Тридцятилітньої війни, розповідаючи незвичайну історію про історичну ціну жіночої свободи.
Реклама.
Головна героїня, Роуз, є ветеранкою війни, яка протягом років приховує свою жіночу ідентичність. Її права частина обличчя спотворена раною: куля, що пройшла крізь щоку під час одного з боїв, залишила нерухому гримасу, далекого від жіночності, напівусмішку. Цю кулю вона носить на шиї як кулон, звикнувши до її присутності в роті, що стало однією з механічних адаптацій маскулінних манер.
Після служби вона знаходить притулок у невеликій протестантській громаді в селі. Маючи кошти та навіть документ, що надає їй право на ділянку землі, вона залишається там, доки один із місцевих жителів не пропонує їй одружитися з однією зі своїх дочок. Так у стрічці з’являється Сюзанна — юна дівчина, яку лякає грізний образ Роуз як потенційного чоловіка. Вона звикає до незвичайної постаті Роуз з не меншим подивом, ніж інші мешканці. Жінки в церкві з цікавістю спостерігають за Роуз, ніби відчуваючи її жіночу енергію, поєднану з таким нетиповим статусом — вона ніби притягує. Холодна стриманість у ставленні до дружини, яка через відсутність вагітності після одруження ризикує втратити свій і без того низький соціальний статус, стає центральною драматургічною зав’язкою картини. Розвиток їхніх дивних стосунків невпинно веде оповідь до очікуваного фіналу, наголошуючи на кожному необережному рішенні, яке спрацьовує як ефект доміно.
Шляйнцер, який також виступив сценаристом, черпав натхнення з реальних архівних матеріалів та мистецьких образів жінок, подібних до Роуз, — постатей, яких історія знає безліч у найрізноманітніших куточках світу, починаючи ще з часів Троянської війни. “У штанях більше свободи”, — пояснює Роуз у певний момент фільму, і ця репліка слугує показовою для зображення цієї сільської громади як алегорії становища жінки в тогочасній Європі. Чоловіки не стикалися з примусовими шлюбами, рабством та насильством у тому ж обсязі; натомість вони мали можливість навчатися, працювати та володіти свободою вибору — про що жінки не могли навіть мріяти.
Дослідження гендерних привілеїв крізь історичну перспективу естетичного кіно не є рідкістю на фестивальних екранах, проте часто воно обмежується сучасними квір-історіями кохання. “Роуз” виходить значно далі за ці межі, демонструючи, що прийняття іншої гендерної ролі було не лише проявом лібідо, а й відчайдушною спробою здобути свободу — ціною війни, бинтування грудей і, як наслідок, самотності. На початку фільму є сцена, де Роуз створює якусь конструкцію в лісі, і з кущів з’являється ведмідь. Вона завмирає, мов кам’яна статуя, пригнічуючи страх завдяки суворій впевненості — і таким чином виживає. Ймовірно, саме так почувалися жінки, борючись із долею за привілеї чоловічої автономії, від Мулан до Жанни д’Арк. У цьому сенсі “Роуз” переконливо функціонує як політична драма — як історія нонконформізму, відкрита до різноманітних інтерпретацій.
Ненав’язливий голос закадрової оповідачки створює ефект трагічної притчі, підносячи історію Роуз до рівня колективного портрета, присвяченого багатьом іншим долям, подібним до її. Поля мальовничих ландшафтів австрійської природи, зняті в чорно-білій гамі, нагадують реалістичні полотна, які, як і сама героїня, випереджають свій час. Навіть коли драматургія фільму набирає обертів, його повільний, споглядальний ритм залишається незмінним.
Німецька зірка Сандра Гюллер продовжує дивувати. Лише кілька років тому, зігравши моторошну роль дружини нациста у “Зоні інтересу” та отримавши номінацію на “Оскар” за сімейну драму “Анатомія падіння”, вона одержує дедалі більше захопливих пропозицій. В інтерв’ю для Hollywood Reporter вона зізнається, що її привабив у “Роуз” незвичайний сценарій, в якому вона побачила можливість створити своєрідний пам’ятник таким жінкам: “Для мене було справді складно зіграти людину, яка так маскується і має таку непросту життєву історію. Раніше я такого не робила”.
І все ж здається, що Гюллер під силу будь-яка роль; виконавши роль Роуз, вона лише розширила свій акторський діапазон, продемонструвавши захопливе володіння мовою міміки та тіла, що перевершує діалоги. Гюллер переконана, що такі фільми створюються не без причини, адже сьогодні свобода людей, які не вписуються в певні рамки, знову перебуває під загрозою: “Я цього не бажаю — ні для себе, ні для будь-кого на цій планеті. Кожна людина має своє місце в цьому світі, і це універсальне право людини. Тому ми зняли цей фільм”.
Хоча акторка віддає перевагу європейському незалежному кіно, незабаром ми побачимо її в міжнародних проєктах — зокрема з Томом Крузом у новому фільмі Іньярріту “Digger” та в науково-фантастичній стрічці “Project Hail Mary” з Раяном Ґослінґом.