Артдиректор PinchukArtCentre, куратор Бйорн Гельдхоф – про те, як сучасне мистецтво допомагає людям чути одне одного.
З куратором Бйорном Гельдхофом ми зустрічаємося в кав’ярні біля PinchukArtCentre – у Києві відключення електроенергії, тож в артцентрі немає світла. Генератор, який згідно з нормами безпеки можна розмістити біля його будівлі, розташованої в історичному архітектурному ансамблі Бессарабського кварталу, ще не поставили – чекають на дозвіл від міста. Я питаю 45-річного бельгійця, як він переживає обстріли і блекаути. Бйорн буденно відповідає, що звик до умов війни. І додає: “Я живу і працюю в Києві з 2009 року, тож давно почуваюся наполовину українцем”.
Реклама.
Артдиректор найвпливовішого в Україні центру сучасного мистецтва живе на два міста: Брюссель, куди в лютому 2022 року перевіз своїх дітей з України, та Київ, де працює його команда. Сьогодні ввечері він їде в Бельгію через Польщу, аби встигнути на день народження доньки, а за два дні знов повертається в Київ, адже тут триває підготовка до щорічної зустрічі Ялтинської Європейської Стратегії (YES) – саміту, організованому бізнесменом і меценатом Віктором Пінчуком: у його межах українські та закордонні політики й дипломати обговорюють питання безпеки, економіки та майбутнього України й світу (Ми записували інтерв'ю у вересні – прим.ред).
Щорічно за кураторства Бйорна тут демонструють художні роботи, які візуально підтримують ключові теми форуму – цьогоріч це скульптура британця Демʼєна Герста “Святий Варфоломій, витончений біль” та фотопроєкт українського художника й архітектора Олександра Бурлаки “Послання боротьби, віри й пам’яті – від українців”, що фіксує стихійні написи на вулицях і площах країни, присвячені спротиву російській агресії. Куратор каже, що звик діставатися до Києва на перекладних: “Цей мій обов’язок – бути тут, надалі працювати разом із командою”. Додає, що не розглядає варіант працювати віддалено – присутність у Києві дає можливість краще відчувати контекст.
Бйорн Гельдхоф народився і виріс у старовинному бельгійському місті Кортрейк, закінчив Левенський католицький університет, один із найстаріших у Європі. До 17 років встиг заснувати власний театр, де працював режисером, проте батьки наполягали, щоб він вивчав юриспруденцію. Зрештою Бйорн обрав третій варіант – візуальне мистецтво. Його першим місцем роботи був бельгійський журнал про візуальну культуру Janus, заснований митцем Яном Фабром. Гельдхоф був там редактором, куратором і менеджером – про цей час каже як про “справжнє занурення у світ мистецтва”. З Фабром Бйорн пізніше неодноразово працював вже як куратор – у музеї Кунстхаус Брегенц в Австрії у 2008-му, а у 2014 році – над персональним проєктом в київському PinchukArtCentre, першою для Фабра виставкою в Східній Європі.
До Києва Гельдхоф вперше приїхав у 29 років, у 2008-му, – на відкриття виставки Дем’єна Герста в PinchukArtCentre, яким тоді курував німець Екхард Шнайдер. Був вражений енергією, що вирувала в українській столиці, – і модною молоддю, яка вишикувалась у величезні черги, щоб побачити роботи художника. У 2009-му Бйорн долучився до команди артцентру, а в 2015-му його очолив. За 15 років роботи Бйорн став куратором численних міжнародних проєктів, серед яких Національний павільйон України на 56-й Венеційській бієнале 2015 року, виставки премії Future Generation Art Prize у Венеції з 2011 до 2019-го, групові експозиції за участі зірок світового мистецтва Олафура Еліассона, Аніша Капура, Ай Вейвея, Дженні Гольцер, Берлінде де Брюкере, що відбувалися в PinchukArtCentre до повномасштабного вторгнення.
Тотальну закоханість у Київ Гельдхоф відчув і у червні 2022-го, коли повернувся з Бельгії після початку великої війни. Тоді в PinchukArtCentre готувалися до відкриття виставки “Коли віра зрушує гори” українських і бельгійських митців. “Я відчував щастя, перебуваючи в Києві, на околицях якого ще два місяці тому стояли російські солдати; але розумів, якою ціною далося звільнення Київщини. Думав: що я скажу на відкритті людям, які залишалися тут увесь час? Чи маю я взагалі право щось говорити?”
Та виставка – перший проєкт артцентру з початку вторгнення – стала міркуванням про роль мистецтва в часи війни. Створена в партнерстві з Музеєм сучасного мистецтва в Антверпені та урядом Фландрії, вона залучила до участі 45 українських і зарубіжних митців: у Київ, який продовжував обстрілювати ворог, привезли роботи зірок із колекції антверпенського музею – наприклад, скульпторки Берлінде де Брюкере і художниці Барбари Крюґер – як знак підтримки з боку уряду Фландрії. Згідно з ідеєю кураторів Бйорна Гельдхофа та Барта де Баре, роботи, більшість із яких осмислювали досвід Першої та Другої світових воєн, перегукувалися з “воєнним” мистецтвом українських художників. Серед них емоційне полотно з промовистою назвою “Бомбосховище” художниці Kinder Album, в якому авторка зображує дітей, людей похилого віку та тварин в укритті під час обстрілу, щоденник перших місяців вторгнення Алевтини Кахідзе та портрети військових із замальованими обличчями на полотнах Лесі Хоменко із серії “відняти/додати”.
“Коли ми відкривали виставку, між собою говорили, що мусимо бути обережними, аби не травмувати українців”, – згадує Бйорн. Делікатний, емпатичний, у розмові він часто повторює, що на початку багато міркував про доречність займатися мистецтвом у країні, охопленій війною. “Я ніколи не забуду, як влітку 2022-го, коли проводив екскурсію виставкою “Коли воля зрушує гори” для американського сенатора, один відвідувач розглядав роботу Данила Галкіна “Оптичні протези”. Хлопець стояв впритул до полотна, а коли ми повернулися за 20 хвилин, він все ще на неї дивився. Я відчув, наскільки важливим є мистецтво у складні часи”.
Потрібним українське мистецтво виявилося і за кордоном. У 2022-му в Бельгії Бйорна питали: що таке Україна? яка вона? це так далеко, тому ми мало про неї знаємо. “Що значить далеко, вона ближче, ніж Іспанія”, – обурювався Гельдхоф. У перші місяці вторгнення команда PinchukArtCentre організувала три виставки в Бельгії – у Музеї сучасного мистецтва (МHKA) в Антверпені, брюсельському артцентрі BOZAR та в будівлі Європарламенту в Брюсселі. Відповідь на запитання “Що таке Україна?” давали через фотосерію Сергія Браткова – портрети молодих українок, що навчаються у військових академіях, – аудіоінсталяцію Анни Звягінцевої зі звуками протестних демонстрацій в Україні та графіку Давида Чичкана, присвячену українському анархістському руху у 1917–1921 роках. На відкриття в BOZAR 9 травня, у День Європи, прийшли 10 тисяч відвідувачів.
У Венеційській бієнале 2022 року PinchukArtCentre взяв участь із проєктом “Це Україна: Захищаючи свободу”, реалізованим спільно з Офісом президента. В одному із залів виставкового простору, а раніше церкви Scuola Vecchia della Misericordia, були представлені роботи українських митців, створені з початку вторгнення: інсталяція Нікіти Кадана “Труднощі профанації II”, зібрана з артефактів воєнного часу з Донеччини та деокупованої Київщини, фотопроєкт “Воєнний щоденник. Лютий-квітень 2022 р. Київ” Євгенії Білорусець, який документує будні спорожнілої столиці в березні 2022-го, та cерія портретів військових-добровольців Лесі Хоменко, зокрема її чоловіка, художника Макса Роботова, що навесні 2022 року долучився до ЗСУ. В іншому залі експонували роботи міжнародних авторів: Демʼєна Герста, Марини Абрамович, Такаші Муракамі. Про виставку, в якій художники з України свідчили про війну, а іноземні – висловлювали жест підтримки, написали видання The Guardian, The New York Times, The Art Newspaper.
Проте повномасштабна війна триває, і способи говорити про неї змінюються. “Якщо раніше мої друзі в Європі питали, що таке Україна, то сьогодні цікавляться, коли закінчиться війна, – констатує куратор. – Люди продовжують жити своє життя, тож головний виклик для нас як для інституції – зробити так, аби наратив про Україну продовжував звучати”. Бйорн упевнений, що країна буде цікава світу, коли нас сприйматимуть на рівних, а для того ми мусимо бути уважні до проблем інших націй та шукати точки перетину, історії, які нас об’єднують.
Цю тезу ілюструють кілька робіт, представлені на виставці PinchukArtCentre “З України: Сміливі мріяти” під час цьогорічної бієнале у Венеції. Проєкт у палаццо Контаріні Поліньяк на Гранд-каналі курували Бйорн і його колеги Ксенія Малих та Олександра Погребняк. Поруч із роботами 15 українських митців – Ніколая Карабіновича, Анни Звягінцевої, Жанни Кадирової та інших – були розташовані експонати 7 іноземних авторів, від Венесуели до Індії, які вступають у символічний діалог щодо пережитих колективних травм.
На другому поверсі палаццо поєднали живопис Нікіти Кадана, відомого своїм соціально критичним і політичним мистецтвом, та яскраву текстильну інсталяцію художниці нігерійського походження Отобонг Нканга, яка зараз живе в Бельгії. Мисткиня складає килими в конструкцію, що нагадує алмази, які видобувалися в Конго та Нігерії, і таким чином міркує про колоніальну історію власної країни й імперське минуле Бельгії – та про взаємозв’язок культур. Кадан представляє три полотна, на яких зображує злочини російської армії на Київщині у 2022 році, а також понівечені війною пам’ятки радянської культури – ініціюючи розмову про колоніальні травми України.
Інтерв’ю з Бйорном припадає на період підготовки PinchukArtCentre до відкриття 4 жовтня виставки номінантів Премії Future Generation Art Prize. Вона об'єднує роботи 21 авторів з п’яти континентів – митці досліджують теми пам’яті, колоніалізму, пошуку ідентичності. “Дехто з художників цієї осені буде в Києві, – каже Бйорн. – Вони їдуть з Конго, Тайваню, Мексики, Монголії. Я вірю, що після цього вони стануть найпристраснішими амбасадорами України у себе вдома – а українці, зі свого боку, зможуть побачити в їхніх роботах, як тісно досвід людей з інших країн пов’язаний із нашим”.
Мистецтво вчить емпатії й водночас критично мислити. У цьому Бйорн бачить головну відповідальність художника перед суспільством – допомагати залишатися спільнотою, яка міркує й аналізує, і порушувати незручні питання. Він згадує відеоінсталяцію “Ви не маєте цього бачити” Яреми Малащука та Романа Хімея, створену для виставки “Вирішуючи твоє майбутнє” під час економічного форуму в Давосі у квітні цього року і пізніше представлену на Венеційській бієнале. Автори зафільмували українських дітей, що були депортовані в Росію, а згодом повернулись в Україну. Їх зняли уві сні, з мирними обличчями, – за колористикою ці відео нагадують фламандський живопис. Проте насправді ці гарні кадри – докази злочину ворога: наприкінці відео та в описі до нього автори нагадують, що ці діти й багато їхніх ровесників (за даними уповноваженої президента з прав дитини Дар’ї Герасимчук, ця цифра сягає 19 тисяч) – жертви протиправних дій росіян.
Міркуючи про те, яким буде мистецтво після війни, Бйорн припускає, що на багато десятиліть наперед ключовим стане осмислення воєнних травм. Наводить приклад Бельгії, де навіть через понад 100 років після Першої світової митці досі рефлексують про неї, і згадує інсталяцію Берлінде де Брюкере “В полях фламандських”, показану на виставці “Коли віра зрушує гори” в Києві: опудало коня, що застиг у неприродній позі, посилається на події Першої світової, коли військові використовували кавалерію. Нагадування, що від воєн страждають не тільки люди.
Насамкінець розмови обмінюємося власними культурними враженнями за останній час. Бйорн розповідає про прочитане – бестселер китайського письменника-фантаста Лю Цисіня “Проблема трьох тіл”, збірку статей французького соціолога Бруно Латура Reassembling the Political (“Перезбирання політичного”) та нещодавню виставку текстилю “Матерія matters” в Українському Домі в Києві. “Щоб бути живим, ти мусиш дихати, але дихання – не тільки фізіологія, а й ментальний та інтелектуальний процес, – міркує куратор. – Мистецтво дає можливість подивитися на світ ширше і хоча б трохи вийти за межі щоденних тривог. Сьогодні це важливо як ніколи”.
Фото: Lesha Berezovskiy
Стиль: Dmytro Synytsia
Грумінг: Daria Zhadan
