5 вражаючих документальних стрічок, які варто переглянути цього року

Відзначений нагородами Каннського кінофестивалю до провідних стрічок фестивалю Docudays, що завершився в Києві 11 червня – представляємо найважливіші документальні роботи року.

"Джон Леннон. Останнє інтерв’ю"

5 вражаючих документальних стрічок, які варто переглянути цього року0

Реклама.

“Джон Леннон: Остання розмова” — це неповторний момент в історії музики, що закарбував фінальну знакову бесіду Джона Леннона. 8 грудня 1980 року Леннон та Йоко Оно відчинили двері своєї нью-йоркської оселі для невеликої радіогрупи, аби обговорити вихід платівки Double Fantasy. Діалог вийшов щирим і невимушеним: торкалися тем музики, політики, батьківства та життєвих аспектів. Лише за кілька годин по тому Леннон трагічно загинув.

Режисер Стівен Содерберг вперше представляє це інтерв’ю в повній версії, доповнюючи його спогадами свідків запису. Фільм розкриває образ Джона Леннона як митця на злеті творчих та особистих сил, який з оптимізмом дивився у майбутнє, що, на жаль, йому не судилося побачити.

"Репетиції революції"

5 вражаючих документальних стрічок, які варто переглянути цього року1

Найкращою документальною роботою цьогорічного Каннського фестивалю стала стрічка “Репетиції революції” іранської акторки та режисерки Пегах Ахангарані. Через п’ять особистих історій членів своєї родини та наставників, Пегах Ахангарані ділиться власним життєвим досвідом, який водночас відображає історію її батьківщини.

Використовуючи родинні архіви, домашні відео, кадри вуличних протестів, газетні вирізки та усні свідчення, вона відтворює понад чотири десятиліття історії Ірану. Від перших днів Революції до конфлікту, що розпочався у 2026 році, Ахангарані гармонійно поєднує індивідуальні та колективні спогади, створюючи глибокий портрет країни, яка пройшла крізь політичні утиски, але зберегла надію на краще майбутнє.

Ахангарані – відома іранська кінорежисерка та акторка, чия діяльність триває понад тридцять років. Вона здобула визнання за ролі у таких стрічках, як “Дівчина в кросівках”, і активно працює як документалістка, представивши роботи “Я намагаюся згадати” (2021), “Мій батько” (2023) та “Дитина-солдат” (2024). Її опозиційна позиція призводила до численних арештів.

"Не питайте мене, чи я вбивала"

5 вражаючих документальних стрічок, які варто переглянути цього року2

“Не питай мене, чи я вбивала” – це надзвичайно особистісна, емоційна робота, фактично у формі відеощоденника, яка розкриває досвід війни через призму однієї людини – режисерки Олени Максьом. З початком вторгнення Олена, яка займалася кінозніманням, добровільно пішла на фронт, здобула військові навички та досягла звання офіцера. Документалістка працювала над стрічкою понад 1000 днів, знімаючи її між бойовими завданнями, переважно в зоні бойових дій, фіксуючи на камеру не лише власні воєнні будні, а й своїх побратимів та близьких.

“Не питай мене, чи я вбивала” — це роздуми Олени про стійкість та моральний тягар; про те, що залишається від особистості, коли обставини змушують її боротися за найцінніше, зазначають куратори Docudays. Цей фільм, народжений із виснаження та ніжності, є свідченням збереження людяності в найтемніші часи.

"Зелене світло"

5 вражаючих документальних стрічок, які варто переглянути цього року3

“Зелене світло” розповідає про доктора Йоганна Шпіттлера, нейропсихіатра, який оцінює та надає підтримку особам, що прагнуть законно завершити своє життя в Німеччині. Ця тема, сповнена суперечностей і неоднозначностей, розкривається у фільмі з делікатністю та емпатією.

На кінофестивалі Docudays 2026 стрічка австрійського режисера Павла Кузуйока здобула головний приз міжнародного конкурсу Docu/Світ.

"Сліди"

5 вражаючих документальних стрічок, які варто переглянути цього року4

Одна з ключових документальних кіноробіт цього року, стрічка “Сліди” режисерок Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк, присвячена жінкам, які пережили насильство під час російсько-української війни. У фільмі “Сліди” зібрано шість історій українок, які з 2014 року зазнали сексуального насильства на Донбасі, Херсонщині та Київщині внаслідок російського вторгнення. Усі вони є членами організації “СЕМА Україна” (SEMA Ukraine), яка об’єднує жінок, що постраждали від сексуального та гендерно-зумовленого насильства через збройну агресію Росії проти України.

Ця історія має особистий вимір для Аліси: у 2014 році вона потрапила в російський полон і пережила насильство. Вона розповідає, що звернулася до Марисі як до подруги та колеги, коли свідчення героїнь фільму, інших жінок, “почали їй снитися”.

Джерело

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *