Новий випуск Бальзака, оповідь про перипетії молодої українки, химерний роман, що отримав відзнаку “Книга року BBC – 2025”: спеціально для Vogue Ukraine письменниця та журналістка Анастасія Левкова рекомендує добірку літератури, яка пасуватиме цій весні.
Реклама.
“Летиція Кур’ята і всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька”, Віра Курико
Талановита репортажистка, головна редакторка видавництва й справді видатна молода особистість, з якою могли б статися всі ці події, створила свій дебютний роман.
Якщо не знати року виходу цієї книги й розгорнути її навмання, може здатися, що це твір із 90-х років – хаотичні романтичні зв’язки, різні ліжка й нескінченні бесіди. Розгортаєш на іншій сторінці – і розумієш: це книга про родину, поза конкретним часом, про те, як протягом усього життя ми тягнемо за собою шафи зі скелетами своїх батьків і дідів – а якщо хтось із них ще й дивак? Розгортаєш ще – і сумнівів не залишається: це наш час, воєнний. І ця книга – не про чоловіків, які трапляються на шляху, а про того, хто цей шлях започаткував, – про батька.
Батько – військовий ще з часів АТО, тож цей роман і про війну. Водночас він не травмує описами обстрілів, катувань чи полону. Такий стиль письма про війну, мабуть, і є єдино можливим сьогодні – щоб не ретравмувати: значна частина подій зумовлена війною, але саме воювання тут лише окреслене штрихами, деталями, згадками. Те, що дія відбувається на Чернігівщині (частково – в Ужгороді), не є визначальним: ця книга існує поза простором і часом.
Тут багато іронії й тонкої самоіронії, дотепні діалоги й гумор – попри драму. Це робить роман легким – його можна прочитати за вихідні. І водночас він багатошаровий: біблійні образи (старозавітні, апокрифічні), власна інтерпретація “Одіссеї” Гомера, переплетена з історією батька, алюзії на міфи та світові шедеври. У цих моментах текст ніби затягує – і стає зрозуміло, що осягнути його повністю з першого читання неможливо: він розкривається в перечитуваннях і розмовах.
“Лабораторія”
“Мій прапор запісяв котик”, Лєна Лягушонкова
Дівчинка зростає в луганському селищі міського типу наприкінці 80-х – 90-х років. Дорослішає у двотисячних, вступає до університету в Луганську. Мати народила її пізно (у тридцять два), тож постійно знаходить у доньки якісь недуги й водить до шарлатанів і психіатрів. Батько губить її в громадському місці – ймовірно, щоб більше не мусити доглядати за донькою. Дід – єврей-ловелас. Баба – лежала в психіатричній лікарні. Сусідка носить по всьому місту відра з лайном, і це – частина її заробітку.
На відміну від попередньої, ця оповідь не іронічна, а саркастична. Сарказм – у кожному реченні, чорний гумор – через сторінку, неполіткоректність – як авторський хід, цілком виправданий у цьому стилі. “Мій прапор…” міг би бути стендап-розповіддю, якби не такий обсяг. Авторка – драматургиня, чиї п’єси отримують премії, їх ставлять в Україні, Польщі, Німеччині; зрештою, цей роман теж постав на основі п’єси.
Ця книжка фактично безсюжетна (окрім містичних переказів з уст випадкових знайомих): тут оповідь розгортається за часом дорослішання героїні. І на певному етапі сарказм уже приїдається; у розповіді про молодість дідуся читач починає плутатися, хто кому хто, а попереду – ще триста сторінок. Втім, далі читати спонукає надія побачити в описах людей і місць причини того, у що наша країна, а точніше, окремі її регіони, зайшли у 2014 році. Адже, як у Бальзака, тут особисте відбувається на тлі суспільного або ж одразу ним і є. Політичні (й воєнні) мотиви тут простягнуті тонкою, ненав’язливою ниткою. Наприклад, у згадках про те, що в певній лікарні у 2015 році розмістився батальйон “Торнадо”. Чи коли героїню-підлітку питають, ким вона буде, коли виросте, і вона відповідає, що поїде в Чечню різати голови федералам. Чи коли вона дивиться у Венеції на російських дітей і уявляє, як вони платитимуть репарації.
Втім, надія знайти причини тут – пастка. Вони не тут. Щоб їх знайти, слід читати книжки про Росію, а не про Україну: хіба таке, як на нашому сході чи півдні, не могло трапитися будь-де? Попри те, що книжка про Луганщину і хронотоп тут важливий, численні відгуки свідчать: багато читачок упізнали в ній своє дитинство, свою ненависть і свій край, його норми та звичаї тих часів. А отже, ця книжка – про покоління. Мабуть, тому вона й отримала премію “Книга року BBC 2025”.
“Урбіно”
“Радіо Афродіта”, Олег Криштопа
Про війну найкраще писати після війни. Олег Криштопа – журналіст, письменник і телеведучий, автор кількох передач, зокрема “Історія для дорослих”, – саме це й робить. Він не винен, що за той час, поки тривав його дослідницький процес, почалася нова війна.
Багато років Криштопа досліджував життя Альберта Газенбрукса – бельгійця, який служив в УПА радійником і трьома мовами – англійською, німецькою та французькою – розповідав світові про боротьбу українців проти нацистського й комуністичного режимів. Що привело його в Україну? Чому він долучився до підпільної армії, що воювала і проти німців, і проти росіян? Чи було тут кохання? Кого згадував, кутаючись у кожуха в холодній криївці? Як потрапив у ГУЛАГ і що допомогло йому вижити? Відповіді Криштопа знаходить у документах, розмовах з онучками Газенбрукса, свідченнях сучасників і його мемуарах – тих, що частково збереглися, попри те що вдова їх спалила.
До радіомережі були залучені й інші люди, зокрема жінки – навіть ті, що в ці буремні часи народжували дітей. Про цих людей і загалом про УПА йдеться в книжці, написаній у захопливому репортажному стилі. Вона створює виразні образи – хочеться доповнювати їх деталями, фотографіями, історіями, шукати більше. Та про багатьох із цих людей інформації у відкритому доступі немає – і це лише підсилює цінність роботи автора.
Водночас це не лише історія. Криштопа вільно працює з жанром: поруч із минулим постає сьогодення. У тексті з’являються фрагменти його власного досвіду – епізоди нинішньої війни: вибух неподалік від дому, розмова з чеченським командиром батальйону, що воює на українському боці, поїздка до табору для російських військовополонених.
Усе це – одна нитка: УПА – лише один її відрізок, а нинішня боротьба проти Росії – інший. Цьогоріч у березні “Радіо Афродіта” принесла авторові Шевченківську премію.
“Вавилонська бібліотека”, 2025
“Подвійне життя”, Ален Клод Зульцер
Едмон і Жуль Гонкури — французькі письменники ХІХ століття, ровесники Флобера. Найпрестижніша французька літературна премія — Гонкурівська: її заснували вже після смерті братів, відповідно до заповіту одного з них.
Швейцарський німецькомовний автор Ален Клод Зульцер написав роман про братів. Точніше — про братів, відомих митців, і їхню хатню робітницю Розу, яка могла б залишитися геть невідомою, а проте…
Що побачить читач у цьому романі? Замкнений світ братів, майже подружжя, зосередженого одне на одному й на письмі. Детально прописану хворобу Жуля — сифіліс, що призвів до втрати мовлення, а згодом і розуму. Приховане життя служниці — непримітної, але незамінної: зґвалтування в юності, тиха віддана праця, алкоголізм, закоханість, дитина від емоційно недоступного чоловіка й коротке відчуття щастя, за яким — падіння.
Зульцер — швейцарський письменник, але перекладає з французької, ця культура йому близька. Як і в багатьох французьких текстах, він відкриває приватне життя — залежне і від соціального тла, і від внутрішніх пристрастей та проваль душі. Бальзак, Золя, Флобер, самі Гонкури, пізніше — Саган — усі писали про це. Із сучасних авторів — Мюріель Барбері, Давид Фоенкінос. У зображенні суспільного життя український читач знайде в Зульцера щось дуже близьке — лаконічно поданий початок Першої світової: переїзди з верхніх поверхів на нижні, втечі від бомбардувань, пошук їжі.
Письмо Зульцера нерівне: розділи про служницю плавніші, стилістично вишуканіші й захопливіші. Натомість частини про митців трохи натягнуті — досвідчений читач помітить шви. Втім, смерть Рози й викриття її другого життя подано надто прямолінійно й стисло, без належної емоційної глибини. Натомість опис останніх місяців Жуля — точніше, відчуттів Едмона, який поступово й болісно втрачає найближчу людину, — справді сильний. Можливо, тому, що написаний на основі його щоденника?
Ця книжка спонукає звернутися до самих Гонкурів: їхнього щоденника, який за життя Жуля вели разом, і їхньої художньої прози. Адже історія Рози — жінки, яка справді працювала в братів, — також побудована за мотивами одного з їхніх романів, найскандальнішого.
“Лабораторія”
“Лілея долини. Турський священник”, Оноре де Бальзак
Сучасність може викликати бажання зануритися в минуле – але не те буремне, що призвело до сьогодення, а віддалене і в часі, і в просторі. Ескапізм через літературу – либонь, найкраща його форма.
Звернімося, отже, до зарубіжної класики. Два романи Бальзака в одній книжці – “Лілея долини” і “Турський священник” – це вишукане письмо про людські болі та пристрасті, ті, що не змінюються віками. Байдужі, скупі батьки й самотня дитина, що зростає серед чужих людей. Становлення. Закоханість. Неможливість бути разом через шлюб обраниці. Вибір не на користь почуттів, а обов’язку. Страждання героя й героїні. Трагічний фінал. Усе це – на тлі соціальних ієрархій того часу.
“Лілея долини” мала широкий діапазон оцінок – від нищівної критики до захоплення. Бальзак наполягав, що це не автобіографічний роман, утім якщо знати його життя змалку, можна зрозуміти: у цьому твердженні він частково лукавив.
Це ж видання містить іще один твір – повість про духовницьке середовище французької провінції початку ХІХ століття, де болі та прагнення героїв розгортаються переважно довкола майна. Когось це може дратувати, когось – навпаки, захоплювати: неквапливість письма, розлогі пейзажі та інтер’єри, розгорнуті портрети в куртуазному стилі. Хтось зітхне: тепер так не пишуть. Та й не розмовляють, як у цих діалогах. Утіха в тому, що це все ще можна читати.
Бонус книжки – переклад видатного Анатоля Перепаді. Якщо хочете насолодитися багатою, вишуканою українською – вам сюди. Якщо хочете поповнити словниковий запас – теж. Кожна сторінка рясніє лексичними перлами.
“Лабораторія”