Найкращі кінокартини одного з провідних американських кінофестивалів, Tribeca Film Festival 2026 — у спеціальному огляді від експертки з комунікацій Ольги Самофалової для vogue.ua.
Реклама.
“Лабрадор: Розтин тиші” (Labrador — Autopsy of Silence)
Labrador — Autopsy of Silence, що здобув нагороди Tribeca Film Festival у категоріях “Найкращий міжнародний повнометражний фільм” та “Найкраща режисура операторської роботи”, розпочинається з приголомшливих пейзажів північної Канади та простого, але значущого питання: “Навіщо просто не говорити правду?”
Сюжет кінострічки розгортається у зворотному хронологічному порядку: від розслідування вбивства колоритного корабельного кухаря Алекса до подій, що крок за кроком наближають глядача до дня його загибелі. Кожен новий епізод не лише відтворює обставини злочину, але й поступово розкриває заплутану систему стосунків на борту судна.
У центрі цієї історії — кухар Алекс, його найближчий приятель, механік-інуїт Алупа Тулугак (інуїти — корінний народ Північної Америки, що мешкає на території Канади), та очільниця екіпажу Мішель Комо. В замкнутому просторі корабля, де неможливо уникнути сусідства, межі між особистим та професійним швидко стираються. Мішель дедалі більше втручається в особисте життя Алекса.
Пристрасть, ревнощі та прагнення домінувати поступово сплітаються в напружений клубок, перетворюючи судно на арену психологічного протистояння. І чим ближче фільм наближається до своєї кульмінації, тим очевиднішим стає: істина тут завжди складніша за будь-яку версію подій.
Найбільш захопливим у Labrador — є дослідження режисером Родрігом Жаном сутності довіри. Вислів “Тобі ніхто не повірить” стає одним із найболючіших у стрічці. Він викриває систему, де правда залежить не лише від фактів, а й від походження, статі, раси, сексуальної орієнтації та соціального статусу. Це розмова про те, наскільки легко голос людини може загубитися в системі, що вже визначила, хто має право на довіру.
Особливої уваги заслуговує Крістофер Ангатукалук, уродженець громади інуїтів з регіону Нунавік, Канада. Для актора це перша значна роль у кіно, яка принесла йому нагороду за найкращу гру в міжнародному повнометражному фільмі на Tribeca Film Festival. Додаткової ваги стрічці надає те, що її сюжет базується на реальних подіях. У 2012 році на борту вантажного судна, яке доставляло товари до громад інуїтів Нунавіка, сталося вбивство, яке досі залишається нерозкритим. Попри роки розслідувань, жодних обвинувачень у цій справі так і не було висунуто.
"На пам'ять" (In Memoriam)
In Memoriam — одна з найщиріших і водночас найзворушливіших прем’єр фестивалю. Нова робота Роба Бернетта з Марком Мароном, Шерон Стоун та Лілі Гледстоун — рідкісний приклад, коли чорна комедія про смерть виявляється напрочуд життєствердною.
В центрі уваги історії — актор Ленгстон Стенфілд (Марк Марон), особистість, яка все життя прагнула визнання. У свої шістдесят років він має за плечима п’ять розлучень, кар’єру, яка не виправдала його амбіцій, та доньку, яку він ніколи не знав. Коли Ленгстон дізнається, що йому залишилося жити лише шість місяців, його охоплює нав’язлива думка: за будь-яку ціну потрапити до традиційного сегмента In Memoriam на церемонії нагородження премією “Оскар” (це щорічна частина церемонії, що вшановує пам’ять видатних митців кіно, які покинули цей світ за минулий рік).
Ідея стрічки виникла з особистого досвіду Бернетта. Майже три десятиліття він працював на телебаченні як головний сценарист і виконавчий продюсер шоу Девіда Леттермана, здобувши п’ять премій “Еммі”. Одного дня його маленький син випадково розбив одну зі статуеток. “Він був наляканий, ніби сталося щось надзвичайно важливе. Але в той момент я зрозумів: через багато років я пам’ятатиму вираз його обличчя значно краще, ніж цю нагороду”, — згадує режисер.
Саме цей епізод став відправною точкою для оповіді про людину, яка наприкінці життя змушена переоцінити власні пріоритети. Те, що починається як сатиричний погляд на Голлівуд та культуру визнання, поступово переростає в розмову про близькість, спогади та зв’язки, які переживають нас.
"Наступне життя" (Next Life)
А що, якби одна випадкова зустріч могла кардинально змінити все? Next Life, нова стрічка за участю Емілії Кларк та Едгара Раміреса, досліджує саме цю ідею. Одна мить, один погляд – і життя раптом починає рухатися зовсім іншим руслом. А якби вони тоді не перетнулися? Вона б не пролила каву, не запросила б його в бар, і те, що згодом здається долею, так і залишилося б просто ще одним звичайним днем.
Режисер Дрейк Доремус працює з темою вразливої готовності. Тим станом, коли ти ще не усвідомлюєш, що стоїш на порозі іншої версії себе. Його власна історія життя в Мадриді, що почалася як короткострокова робоча поїздка і несподівано переросла у зустріч з майбутньою дружиною, лягла в основу фільму. Саме тоді ідея паралельних реальностей перестала бути абстракцією.
Головна героїня Айві втілює досвід багатьох молодих митців, перед якими стоїть вибір між стабільністю, палким коханням та ризиком, що може наблизити їх до мрії. Коли Айві одного ранку в потязі зустрічає джазового музиканта, її життя ніби роздвоюється на два світи. В одному вона дозволяє собі закохатися, повертається до музики та до своїх справжніх бажань. В іншому залишається в офісній рутині й намагається зберегти стосунки з колишнім, які вже тріщать по швах.
Режисер сподівається, що після перегляду фільму глядачі на мить озирнуться назад і згадають усі випадковості, збіги та незначні рішення, які, крок за кроком, привели їх саме сюди.
"Будинок критики" (House of Criticism)
Інтимний портрет двох найвпливовіших голосів сучасної арт-критики – Джеррі Сальца та Роберти Сміт, чиї тексти десятиліттями формують дискусію про мистецтво в США, представлений у документальній стрічці House of Criticism.
Режисерка Алісон Чернік, номінована на Grammy нью-йоркська документалістка, яка присвятила свої роботи знаковим постатям сучасної культури – від Джеффа Кунса до Мартіна Маржели, – цього разу зосереджує свою увагу на тих, хто визначає самі правила розмови про мистецтво.
Отримавши ексклюзивний доступ до їхнього повсякденного життя, режисерка ніби підглядає крізь щілину: розмови, паузи, сумніви, внутрішню невпевненість. Усе те, з чого складається спільне існування двох людей, які щодня аналізують мистецтво і водночас вчаться не аналізувати одне одного.
Джеррі Сальц, володар Пулітцерівської премії та старший арт-критик New York Magazine, і Роберта Сміт, одна з провідних арт-критикинь The New York Times, постають як дві різні енергії одного світу. Він – різкий, публічний, провокативний, з майже мільйонною аудиторією в соціальних мережах. Вона – стримана, точна, уважна до найдрібніших деталей. Їх об’єднує спільний шлях до мистецтва, непростий і подекуди травматичний.
Для Сальца мистецтво стало способом впоратися з втратою матері, знайти мову для досвіду, який інакше залишався б німим. “Мистецтво врятувало моє життя”, – стверджує він.
“У фільмі House of Criticism, як і в усіх моїх роботах, я застосовую метод спостереження (cinéma vérité), який дозволяє героям розкриватися через ритми їхнього життя. Замість побудови стрічки навколо формальних інтерв’ю чи жорсткої наративної структури я створюю простір для спонтанності”, – розповідає Алісон. Мій процес полягає в тому, щоб зануритися в емоційну реальність героїв, осягнути їхню природу, а потім віддалитися настільки, щоб з’явилося щось несподіване і справжнє”.
Jean-Michel
Jean-Michel — документальна стрічка про Жана-Мішеля Баскія, створена за участю та схвалення його родини. Через призму погляду сестер, Лізан Баскія та Жанін Геріво, образ художника виходить за межі міфології, яка десятиліттями оточувала його ім’я.
Режисери Квін Вітні Вілсон та Вірідіана Ліберман не стільки пояснюють феномен Баскія, скільки наближають до нього. Одна з ключових ідей фільму — зруйнувати міфи про “примітивного генія з вулиці”, які частково сформував він сам. Натомість перед нами постає справжня людина: дитина з Нью-Йорка, вундеркінд, мандрівник, зірка андеграунду, медійна фігура та художник зі складним характером. Стрічка повертає до його коренів: сім’ї в Брукліні, батька-гаїтянина, матері з пуерториканським корінням, раннього інтересу до мистецтва та поступового формування власної художньої мови. Домашні відео, фотографії, ескізи, зошити та спогади найближчих людей дозволяють побачити життя Баскія з більш інтимної перспективи.
У період найвищого успіху Баскія співпрацював з Енді Ворголом. Їхня дружба та співтворчість мали велике значення для обох: Воргол повернувся до живопису, а Баскія знайшов творчу підтримку та однодумця. Після смерті Воргола він втратив не лише друга, а й людину, яка відігравала ключову роль у його житті та розвитку.
Останні роки його життя були позначені кризами та залежністю. Але фільм не зводить художника до трагедії, залишаючи простір для його масштабу. Водночас стрічка не ідеалізує його: він постає не лише харизматичним і магнетичним, а й різким, ревнивим та подекуди жорстким.
Сьогодні Баскія часто згадується поряд із Ван Гогом і Пікассо. Важливий не лише масштаб його впливу, а й те, скільки він встиг створити до своєї смерті у 27 років. Його роботи й досі вражають енергією, свободою та здатністю поєднувати особисте з універсальним. Фільм пропонує розглянути цю постать без міфів і готових пояснень, а як художника, якого ми досі намагаємося осягнути.
На Tribeca Film Festival стрічка отримала нагороду за найкращий монтаж у документальному кіно.