Коли Крістофер Нолан оголосив, що його першим після “Оппенгеймера” фільмом стане “Одіссея” – екранізація епосу Гомера, дехто здивувався: навіщо режисеру, який любить експериментувати з часом, фізикою та технологіями, знову звертатися до історії, що налічує майже 2700 років? І ось, посидівши з попкорном перед великим екраном на показі “Одіссеї”, ми можемо стверджувати, що побачили не просто пригодницький епос, а відображення перших спроб людства описати внутрішній світ психіки через зовнішню подорож – тобто через міф.
Реклама.
Коли міф перетворюється на психологію
Античні міфи, на перший погляд, здаються чимось середнім між релігійними притчами та світськими плітками. Можливо, кілька тисячоліть тому Афінами мандрувала якась видатна постать у яскравому вбранні, а місцеві філософи та купці жваво обговорювали її особисте життя. Як би там не було, задовго до появи психоаналізу стародавні греки помітили, що люди постійно демонструють схожі моделі поведінки: бунтар, спокусник, мандрівник, мудрець, войовниця тощо. У XX столітті Карл Юнг назвав такі образи архетипами.
Архетипи: сценарії, які ми проживаємо
Архетипічний персонаж – це не стільки конкретний герой, скільки набір усталених дій, реакцій, умінь та шаблонів поведінки. Іншими словами… це сценарій. Людина може поводитися як Нарцис на роботі, як Трикстер у соціальному житті, чи як Вічний Юнак у стосунках. Архетипи не існують в абсолютно чистій формі. Вони взаємодіють, конфліктують, виступають на передній план у різні періоди життя. Саме тому ми часто бачимо себе одночасно в декількох героях – адже в життєвих історіях та на сеансах психотерапії люди ніколи не діляться на абсолютно “добрих” і “поганих”. Юнг помітив дивну закономірність: люди з різних культур, які ніколи не контактували між собою, створювали дуже подібні історії. У них раз у раз з’являлися мудрі наставники, великі матері, герої, шахраї, міфічні істоти, занурення в “потойбічний світ” та мотиви смерті й відродження. Він припустив, що ці образи не є випадковими. Вони походять із того, що він назвав колективним несвідомим – спільного для людства шару психіки, який формувався протягом усієї історії нашого виду. Але давайте розглянемо архетипи, які представив нам Нолан.
Одіссей: Герой, що повертається зміненим
Почнемо з Одіссея. Він – класичний юнгіанський Герой, який не просто долає монстрів. Він проходить трансформацію через випробування, накопичуючи новий досвід. У фільмі Одіссей повертається додому не тим самим чоловіком, який залишив Ітаку: він травмований війною, обтяжений почуттям провини за дії під Троєю. Саме на цьому аспекті акцентують рецензії: стрічка показує героя, який не вихваляється своєю перемогою, а несе її як тягар. А який же чудовий момент його пошуку нового “Я” після років, проведених на острові з Каліпсо! Мовою Юнга, Одіссей – це людина, яка мусить інтегрувати власну Тінь (насильство, гординю, обман), перш ніж зможе досягти цілісності – символічно втіленої в домі та дружині. До речі, про дружину…
Пенелопа: Велика Мати чи майстриня контролю?
При всій повазі до любовної лінії у фільмі, Пенелопа розкривається в архетипічній ролі Великої Матері. І ні, я говорю не про Телемаха (сина Пенелопи), а, власне, про Одіссея. Вона зберігає “тиху гавань”, підтримує в ній стабільність і живе своїм життям не як окрема доросла людина, а як тепле лоно, до якого Одіссей може повернутися. І Телемах, і Одіссей зробили те, що повинен зробити кожен чоловік, аби віднайти власну самотність: сепарувалися від Пенелопи, самостійно вирушивши у великий світ, сповнений викликів та небезпек. Архетипова мати має як світлий, так і темний бік – недарма залицяльники дражнили Телемаха та вважали його “маминим синочком”. Опіка Пенелопи може спочатку здаватися вірністю Одіссею, але згодом ми бачимо, що її поведінка свідчить радше про контроль над ситуацією – та й над власним сином.
Антіной: Тінь героя і архетип Трікстера
Про архетип Антіноя не можу нічого написати… Не тому, що моєї освіти психолога для цього недостатньо, а тому, що на цю роль слід було обрати менш привабливого актора, ніж Роберт Паттінсон, аби я могла уважніше аналізувати кінострічку.
Але якщо залишити жарти, то і в нього, і в Одіссея простежується архетип Трікстера (персонажа, що вправно обходить правила та діє за допомогою хитрощів). Обидва ці персонажі готові порушити усталені правила гри, вдатися до обману та лукавства заради власної мети. Одіссей так робив не раз, нібито як протагоніст, але, як ми можемо судити з його докорів сумління, трюк із троянським конем герой не поспішає зараховувати до своїх чеснот. Він не раз називався чужим ім’ям, лукавив про свої наміри і перед Цирцеєю, і перед командою, і перед власним сином. Такий уже сценарій Трікстера. Можу припустити, що будь-хто хоча б раз у житті мав справу з людиною такого архетипу.
Афіна: Голос внутрішньої мудрості
Єдиний у фільмі чистий архетип – Афіна, вона ж Провідниця. Вона – внутрішня мудрість, яка з’являється у слушний момент, щоб підказати вихід із глухого кута. Юнг назвав би це проєкцією Аніми – тієї фемінної частини психіки, яку герой ще не навчився чути в собі, тому вона мусить з’явитися йому ззовні – у вигляді богині. І в кожного чоловіка є ця частинка, так само як у кожної жінки є Анімус – внутрішній наставник.
Чому міфи не втрачають актуальності
Окрім “Одіссеї”, ми маємо ще один показовий приклад того, як наші сучасники, окрім Крістофера Нолана, оживлюють історії, написані колись чорнилом на старому пергаменті. Минулого року Netflix представив нову інтерпретацію історії Орфея та Еврідіки. Ну, як “нову інтерпретацію”. Серіал “KAOS” переніс усіх героїв міфу, а саме Зевса, Аїда, Посейдона та інших, у сучасність, де вони можуть відвідувати психотерапевта, носити Louis Vuitton, заходити до пабів та на рок-концерти. При цьому ядро їхніх характерів залишається незмінним. Дозволю собі припустити, що людська психіка набагато стабільніша за навколишній світ. Обставини не змінюють героїв – вони лише створюють нові декорації, аби ті продовжували діяти за своїми архетипічними схемами.
Навіщо нам взагалі знати про свої архетипи?
Подивилися фільм, написали про це кілька тредів і далі живемо своїм життям. Архетипи – це своєрідні психологічні мітки, за допомогою яких мозок швидко впізнає знайомі моделі поведінки. Саме тому ми іноді вже через п’ять хвилин після знайомства можемо подумати: “О, це типовий Нарцис” або “Це ж класичний Трікстер”. Таким чином, наші очікування можуть краще відповідати реальності. Хіба можна очікувати від Пенелопи такої ж хитрості стосовно Одіссея, на яку була здатна Каліпсо? Чи зміг би Телемах не відправитися на пошуки батька, а спокійно сісти за стіл їсти-пити з залицяльниками?
Ми змінили декорації, але не сюжет
Людство вже багато тисяч років розповідає одну й ту саму історію різними мовами. Спочатку це були міфи. Потім – трагедії, релігія, казки, лицарські романи, Таро, психоаналіз, кіно та серіали. Від Гомера до Netflix та Universal Pictures минули десятки століть. Ми змінили мову, політичні системи, технології та спосіб життя. Але не змінили історії, які продовжуємо розповідати один про одного.
Зевс досі боїться втратити владу, як сотні людей, із якими ми живемо в одному місті.
Орфей досі намагається повернути кохану, як десятки чоловіків, яким сказали: “Так не роби, бо стосункам кінець”.
Одіссей досі шукає дорогу додому, як тисячі клієнтів у психотерапевтичних кабінетах, що намагаються віднайти себе заново.
Просто сьогодні вони живуть ні на Олімпі, ні в Афінах – вони живуть у серіалах, на сусідній вулиці та у наших власних внутрішніх монологах. Ми змінили форму, але не сюжет. То, можливо, ми досі повертаємося до Гомера не тому, що нас цікавить Давня Греція, а тому, що нас досі цікавить стара добра людина.