Влітку росіяни різко наростили застосування реактивних ударних дронів і розтягнули атаки на всю добу, а ефективність малої ППО помітно впала порівняно з часами, коли основною загрозою були поршневі версії «Герані».
Система перебудовується просто зараз: у війська заходять реактивні перехоплювачі, змінюється тактика підрозділів, а противник уже готує ще швидші дрони-ракети.
Про економіку перехоплення, навчання екіпажів і те, що може стати відповіддю на швидкості 800 км/год, ми поговорили з Кирилом Люковим, керівником відділу безпілотних технологій Благодійного фонду Сергія Притули.
Безпілотний напрям фонду і фокус на малій ППО
Чим займається відділ безпілотних технологій фонду?
Усім, що безпосередньо пов’язано з безпілотними системами: наземними, повітряними, частково ми залучені й до морської складової. Простіше кажучи, усім, що їздить і літає без пілота. Це і тактичні засоби для ураження наземних цілей, і ударні засоби оперативного рівня, і розвідувальна компонента, зокрема літаки-розвідники. Зараз маємо актуальний збір, де разом із WOG збираємо на «Соколи» для Десантно-штурмових військ.
Велика частина роботи — протиповітряна оборона, передусім у вигляді дронів-перехоплювачів. Але не тільки: є кейси з автоматизованими турелями, з дообладнанням ПЗРК тепловізійними прицілами, системами SkyLock тощо.
Ще одна важлива частина — постійна, фактично щоденна комунікація з підрозділами. Ми отримуємо актуальну інформацію про нові засоби від виробників і про тактики застосування, і на горизонтальних зв’язках вона поширюється дуже швидко.
Яку частку роботи відділу займає протиповітряна оборона?
На 2026 рік фонд визначив своїм фокусом саме протиповітряну оборону, так звану малу ППО. Думаю, наразі це до 50% діяльності відділу.
Економіка перехоплення
Наскільки економічно виправдане збиття «шахедів» дронами-перехоплювачами?
Якщо говорити про малу ППО і дрони-перехоплювачі, то співвідношення вартості цілі та засобу ураження в рази на нашу користь. Найпростіший ворожий засіб, «Герань-2» [ред.: російська назва локалізованого ударного БпЛА Shahed-136], коштує десятки тисяч доларів, є й дорожчі платформи. У досвідчених підрозділах із вибудуваною системою, які стабільно працюють, на одну поршневу ціль витрачають до двох перехоплювачів. Навіть щодо вартості самого ворожого засобу це абсолютно виправдано, а якщо врахувати ще й шкоду, якої вдалося запобігти, доцільність зростає ще більше, хоча точно її порахувати неможливо.
Так само неможливо точно оцінити віддачу від усіх наших ППО-проєктів. Із дронами-перехоплювачами можна вести статистику: стільки-то дронів на одну уражену «Герань». А от у проєктах на кшталт навчання, дообладнання турелей чи модернізації ЗРК «Стрела-10» не всю інформацію про застосування ми маємо, і порахувати її так само не вийде. Проте навіть за кількістю відомих нам уражених цілей ефективність у грошах у кілька разів перевищує вкладене.
Окремо хочу сказати про ворожі розвідувальні дрони. Мала ППО — це не тільки ударні засоби, і ми тримаємо фокус на розвідниках, переважно в районі ЛБЗ [ред.: лінія бойового зіткнення]. Там співвідношення вартості ураженої цілі й витрачених засобів узагалі сягає десятків разів. Про це зараз мало хто говорить, тема не гучна, але робота триває постійно, і результати досить ефективні.
Реактивні «шахеди»: як змінилися атаки
Як змінився характер повітряних атак із появою реактивних «шахедів»?
Частка реактивних засобів значно зростає, і це відбулося дуже різко. Точних цифр у мене зараз під рукою немає, але пам’ятаю, що в липні застосування реактивних засобів зросло в кілька разів порівняно з червнем, одномоментно. Ми розуміли, що реактивні «шахеди» з’являться, і готувалися, але готовими, очевидно, не виявилися.
Друга зміна — атаки розмиті в часі. Раніше масовані атаки на Київ відбувалися переважно вночі, а тепер тривоги тривають упродовж усієї доби, ворожі засоби атакують і вдень, і вночі. Це суттєво навантажує систему протиповітряної оборони, і насамперед особовий склад, який має постійно перебувати в бойовій готовності.
Як підрозділи справляються з таким навантаженням?
Є два шляхи. Перший — масштабування людей: збільшення кількості розрахунків. Другий — масштабування системи віддаленого керування, тобто мережі наземних точок запуску в районі відповідальності підрозділу.
На мою думку, і це підтверджують цифри, другий шлях значно ефективніший. Він економить ресурси, аж до пального на виїзди, і зменшує потребу в особовому складі. Підвищується і якість виконання завдань: на точках запуску можуть працювати менш підготовлені військовослужбовці, чия задача — щоб дрон був заряджений, споряджений і готовий до пуску. А найдосвідченіші оператори та штурмани працюють у відносно комфортних і безпечніших умовах.
Це дає результат. На високому рівні таку систему вибудовано, наприклад, у 1020-й зенітній ракетно-артилерійській бригаді. Можна відзначити й 11-ту бригаду НГУ: у них розгалужена мережа наземних точок запуску і пункт управління, де працюють досвідчені пілоти. Вони вже другий місяць поспіль на першому місці за кількістю уражень засобів повітряного нападу, якщо говорити про «шахеди» та «гербери» [ред.: російський дрон-імітатор, що використовується для перевантаження ППО].
Наскільки реактивні цілі вплинули на ефективність малої ППО?
М’яко кажучи, ми зараз на етапі адаптації. Іде перебудова системи загалом, пошук і тестування нових засобів перехоплення. На бойові чергування заводяться нові зразки перехоплювачів із турбореактивним двигуном.
Чи вплинуло це на якість протиповітряної оборони? Очевидно, так, і поки що ситуація зберігається. Коли основною загрозою були «Герань-2» та «Гербери», відсоток уражень у масованих атаках подекуди сягав 90%, і за звітами, на які ми орієнтуємося, це плюс-мінус відповідало дійсності. Зараз заявляється близько 57%, і це теж відповідає дійсності. Розрив великий, тож сказати, що ми готові й у нас усе добре, не можна.
Адаптація йде у двох напрямах: реактивні дрони-перехоплювачі та пришвидшення звичних усім мультироторних. Фактично всі мультироторні засоби отримали схожу гвинтомоторну групу, яка дозволяє розвивати понад 400 км/год на піку. Але є очевидні обмеження: така швидкість дуже обмежена в часі, тож за наземного базування з пусками з землі ефективність під питанням.
Результати мають ті підрозділи, які використовують розгалужену систему віддаленого керування з наземними точками і розставляють їх з урахуванням історичних даних про те, де пролягали основні транзитні маршрути реактивних «шахедів». Це дозволяє підловлювати ціль на зниженій швидкості, на маневрах.
На мою думку, питання може суттєво вирішити повітряне базування мультироторних перехоплювачів, тобто пуск із носія з потрібного ешелону, умовно 2–3 км. Ми рухаємося в цьому напрямі. Були й державні напрацювання, зокрема пуски з гелікоптерів: по поршневих цілях ефективність була, по реактивних про результати я поки не чув.
І не варто відкидати велику авіацію: вона якісно працює по таких цілях, це її пряма задача. Проте тут свої обмеження.
Чи встигає за новими загрозами система виявлення?
Великі радари стратегічного та оперативного рівня заточені під ЕПР [ред.: ефективна площа розсіювання — показник помітності цілі для радара] літака чи гелікоптера. Через системи на кшталт «Віраж» ми можемо відстежувати й дрони, але з затримками й поганою фільтрацією первинних даних. Проте попередню інформацію ми переважно маємо. Далі працює розбудована мережа трикоординатних радарів, заточених під малу ЕПР. Вона постійно коригується з урахуванням аналізу історичних даних і поповнюється новими РЛС.
Реактивна ціль на радарі має значно чіткіший трек. Вона йде, умовно кажучи, як по рейках, без сильних маневрів і кружляння. У «Герані-2», а тим паче в «Гербери», треки могли бути найрізноманітнішими й постійно змінювалися. Реактивний двигун витрачає багато пального, тож противник не може дозволити собі довго кружляти, збиваючи нас із пантелику. Траєкторії, звісно, змінюються, але залишаються більш-менш прямолінійними.
Тому сильних проблем із виявленням ми не спостерігаємо. Проблема саме в швидкості засобу повітряного нападу і в швидкості реакції засобу протидії.
Чим реактивні перехоплювачі відрізняються від звичних мультироторних?
Для всіх це нова історія. Ці засоби ще освоюються підрозділами й допрацьовуються самими виробниками: щось покращується, надходять перші відгуки. Це довгий процес, і це треба розуміти.
Головна перевага звичайного мультиротора, хай то Sting чи P1-SUN, — він дуже простий у застосуванні, має просту й швидку передпольотну підготовку, а отже, високу швидкість і частоту пусків. Це дуже допомагало проти «Герань-2» та «Гербер». З реактивними перехоплювачами інакше: і навчання, і передпольотна підготовка займають у рази більше часу. Точної цифри немає, вона різна, але все це впливає на швидкість реакції. А швидкість цілі тим часом тільки зростає.
Навчальний центр фонду
Як з’явився навчальний центр і з яких курсів він починав?
Центру нещодавно виповнився рік. Починали ми виключно з курсів на дрони-перехоплювачі, такий і був задум. Тоді була гостра проблема з протиповітряною обороною, особливо в тилових зонах: противник наростив спроможності, «Герань-2» та «Гербери» у величезній кількості атакували всю країну, зокрема дуже масовано Київ.
Був запит від війська і від виробників, точніше, від добросовісних виробників, які розуміють, що мало просто передати засіб у руки, треба навчити ним користуватися. З певним колом таких виробників ми взаємодіємо.
Першим став курс на дрон-перехоплювач «Блискавка» від «Вінницьких бджіл». Засіб на той момент якраз доопрацювали, і за співвідношенням вартості та ефективності він став доволі якісним. Виробник надав нам необхідну матеріальну базу: наземні станції, самі засоби. Групи якийсь час були повністю заповнені.
Другим стартував курс на перехоплювач «Тарас-П» компанії «Технотарас». Це історія більше про ворожі розвідники. Його перевага — кастомний цифровий зв’язок: стабільно закривав відстані до 50 км, траплялося й більше. Свого часу через відсутність альтернатив це був дуже ефективний засіб. Насамперед тому, що відео неможливо було перехопити, і ворожі розвідники не могли реагувати так, як на перехоплювач з аналоговим відео, коли вони заздалегідь бачать загрозу й скасовують місію чи маневрують.
Які курси працюють зараз і що планується?
Перші два курси на паузі: підрозділи наситилися досвідченими екіпажами на ці засоби й далі передають досвід усередині. Запити лишаються, але тримати курс, коли групи не наповнюються, складно і фінансово, і операційно, тож це тимчасове рішення.
Працює курс на Sting, виробник якого теж був зацікавлений у навчанні. Групи заповнюються, попит є. Sting також отримав оновлену гвинтомоторну групу, заявлена максимальна швидкість — 380 км/год, і вже є близько десятка успішних уражень «Герань-4» та «Герань-5». Тож курс залишатиметься актуальним, поки ми не побачимо швидші версії «Герані-5» чи «Бандеролі» [ред.: російська реактивна дрон-ракета].
Ведемо перемовини щодо інших засобів. Зокрема, є трек щодо доволі популярного засобу для ураження наземних цілей, назву поки не можу сказати, але, найімовірніше, такий курс ми запустимо.
Крім того, відкриваємо два нові напрями, і це вже не домовленості, а процес реалізації: вибудовуємо методичні програми та матеріальну базу. Це загальний курс FPV на мультироторах і загальний курс на БпЛА літакового типу. Не на конкретний комплекс, а базове навчання з нуля, після якого людей можна розподіляти на спеціалізовані курси за конкретними засобами. НРК поки немає: розглядали кілька варіантів, але про запуск говорити зарано. Окремий напрям центру — тактична медицина.
Чому фонд створив власний центр, а не інвестував у державні?
Головні переваги — швидкість і адаптивність. Ми можемо оперативно ухвалити рішення і створити курс на засіб, який ще не набув широкої відомості й не вийшов на рівень масштабних державних закупівель. Такі засоби до державних навчальних центрів потрапити не можуть.
Звісно, спершу ми маємо відгуки з бойового застосування: на курс не можна брати те, що не показало ефективності на полі бою. Але якщо засіб перспективний і дає результат, ми порівняно з державними структурами доволі швидко організовуємо курс, підтверджуємо ефективність, навчаємо певну кількість підрозділів і запускаємо маховик. Далі засіб потрапляє до державних навчальних центрів, а досвід поширюється всередині підрозділів. Це корисно і війську, і виробникові.
Водночас ми співпрацюємо з військовими навчальними центрами: обмінюємося досвідом, беремо участь у проєктах з облаштування аудиторій, забезпечуємо технікою — від ноутбуків до серверів. Тобто це не замість, а паралельно.
Чи отримують випускники ВОС після навчання у вас?
Тут є певні складнощі: ВОС [ред.: військово-облікова спеціальність] ми присвоювати не можемо. Але є шлях через профільні інституції: після нашого курсу з нашим сертифікатом можна скласти іспит і отримати ВОС.
Утім, гостро це питання не стояло: на курси формувалися великі черги. На «Тараса» черга була величезна, на «Блискавку» також була, на Sting є й зараз. Командування розуміє, що результат потрібен тут і зараз. У державних навчальних центрів є свої системні обмеження, про які підрозділи знають, і часто їм простіше приїхати на двотижневий курс, отримати сертифікат, а в деяких випадках і засоби від нас.
Ми намагаємося вибудовувати замкнутий цикл: підрозділ приїхав, навчився, ми його забезпечили, і він одразу почав давати результат і вийшов на дійсно високий рівень. Таких історій успіху в нас кілька, і це приємно бачити.
Чи переймають державні центри вашу методику викладання?
На горизонтальних зв’язках комунікація відбувається постійно. У напрямі тактичної медицини взаємодія тісніша: частини наших програм були перейняті державними навчальними центрами й адаптовані в загальну програму. Щодо БпЛА випадків, коли нашу програму брали б за основу курсу, поки не було. Але якщо державні центри звернуться, ми абсолютно відкриті до того, щоб ділитися.
Що далі
Яких загроз від противника варто очікувати найближчим часом?
Ми говорили про це публічно ще кілька місяців тому. Ідеться про можливості турбореактивних двигунів, які встановлюються на «Герань-4» та «Герань-5», і на інші дрони-ракети. Їх ширший перелік, просто зараз вони не в публічному просторі, але на нас ще чекає низка доволі серйозних дрон-ракет з іншими швидкостями та технологіями, теж на турбореактивних двигунах.
Наприклад, двигун Telefly 160 має потенціал для більших швидкостей, ніж нинішні 400–600 км/год, якщо змінити аеродинаміку планера. Попередній прогноз — 600–800 км/год. За таких швидкостей мультиротори майже повністю відпадають: успіх буде радше винятком, ніж правилом.
Реактивні перехоплювачі на нинішній компонентній базі мають 450–600 км/год з невеликим запасом, один із засобів декларує 700. Для нас це буде проблемою: такі двигуни й так складно отримувати в потрібних кількостях з-за кордону чи від вітчизняних виробників, і так складно це масштабувати. По суті, у дронах-перехоплювачах ми зараз доганяємо, а не граємо на випередження. Тож проти наступного покоління дрон-ракет на кшталт «Герані-5» чи «Бандеролі» дрони-перехоплювачі, як я особисто вважаю, — тупикова гілка. Нещодавно й заступник командувача Повітряних сил полковник Черевашенко говорив, що слід очікувати швидкостей до 800 км/год. Це було зрозуміло одразу: двигун потужніший, і поставити його на інший планер з кращою аеродинамікою логічно.
Що може стати відповіддю на дрони-ракети зі швидкостями 600–800 км/год?
Очевидно, це ракети малого радіуса дії, прогнозовано від 5 до 12 км. Такі рішення є, але без конкретики. Вони оптимальніші, бо дозволяють будувати мережу: і об’єктовий захист, і рубежі, і встановлення всередині рубежів.
Основна проблема — головки самонаведення. Існують різні типи: оптичні, тепловізійні, з лазерним підсвічуванням тощо. Радіолокаційна головка — це дуже сильне рішення, умовно, радар на ракеті за принципом PAC-3 [ред.: ракета до ЗРК Patriot з активною радіолокаційною головкою самонаведення]. Напрацювання тут є, але робочих рішень — ще ні.
Ще один напрям, про який я зараз багато спілкуюся, — використання штучного інтелекту для прогнозування траєкторій на основі історичних даних. Щоб правильно розрахувати упередження для перехоплення чи ураження, математика може дуже допомогти, і тоді нам не потрібні такі швидкості. Зараз логіка проста: «шахед» летить 500 км/год, отже, перехоплювачу, щоб наздогнати, треба 600 км/год. За іншого підходу, коли перехоплення відбуватиметься на зустрічній траєкторії з прогнозуванням за допомогою ШІ, менших швидкостей буде достатньо.
Чую також про ідею дронових загороджень. У цьому теж є сенс, хоча поки я не уявляю, як це реалізувати. Але саме завдяки математичним даним можна прогнозувати проліт ворожого засобу і протидіяти йому чи то загородженням, чи то перехопленням. Теоретично це реально, тож сподіваюся, що ми до цього прийдемо.