Жінки, які втратили рідних людей на війні, під час спеціальних ретритів на Закарпатті вчаться горювати та відроджуватися з попелу
Зелена садиба в Подобовці, навколо пасторальна бойківська природа, над головою – Боржавські полонини під чистим небом, повітря, наповнене запахом трав, сюрчать коники, дзвенять тронки корів, що пасуться поруч… За столом на терасі – жінки, що зібралися тут на ретрит за програмою горювання. Вони саме закінчують снідати. Коли я підходжу, учасниці акурат згадують моменти вчорашнього дня і щиро регочуть. Ще і ще раз передивляються коротке відео на телефоні – і знову й знову вибухають сміхом.
ЖІНКИ, ЯКІ НАРОДИЛИ ЗАХИСНИКІВ
Не всі, звісно, бо кожен по-різному переживає свою втрату.
Дорогою сюди кураторки проєкту розповідали про цих жінок. Більшість – дружини та матері «азовців». Вони втратили чоловіків, синів, братів… Дехто протягом року – одразу двох рідних людей. Хтось не зміг їх навіть поховати, бо немає тіла, а лише офіційне повідомлення «пропав безвісти». У когось діти два роки в російському полоні: «У її сина вчора якраз був день народження»… Дехто не приймає втрати і роками вірить, що рідні досі живі.
Тому те, що півтора десятка жінок голосно сміються за столом, мене вражає. Це свідчить про їхню надзвичайну внутрішню силу і про те, що вони шукають її, щоб триматися далі.
Протягом дня, який провела з ними, ця сила проявлятиметься несподівано й по-різному, як і їхній біль. Але такі моменти щоразу змушують захоплюватися. А головне – розуміти: перед тобою люди, які народили й любили тих самих захисників, що поклали свої життя за наше на рідній землі. І до них, як і до військових, має бути особливе ставлення у суспільстві.
БАЖАЄМО ПУТІНУ ВСІХ «ЗЕМНИХ БЛАГ»
Уранці за столом ми навіть не встигаємо перезнайомитися, адже біля садиби уже чекає популярний місцевий транспорт для туристів. Це гримуча (у прямому сенсі слова, бо гримить) суміш уазика та джипа, що гірською дорогою має довезти нас на водоспад Шипіт. Жінки вантажаться у кузов верховинського «туктука». Хтось сідає на лавку, хтось стає і розгортає прапори – за якусь мить сірий джип майорить стягами «Азова», 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», синьо-жовтими з надписом «Маріуполь-2022», канадським біло-червоним з кленовим листком (кошти на п’ятиденний ретрит «Джерело Сили» для 14 жінок, які втратили на війні рідних, надав канадський фонд Maple Hope Foundation).
– Дівчатка, ану щось покричімо! – волонтерка Оксана Гурська, організаторка та водночас учасниця програми (у неї під час війни в окупації на Запоріжжі померла мама, а в полоні перебуває друг «азовець», за якого вона бореться вже два роки), підбиває жіноцтво на «двіж», тільки-но джип рушає.
Дівчатка одразу відгукуються на пропозицію і з кузова на всі тутешні гори лунає: «Слава Україні! – Героям слава!», «Слава нації! – Смерть ворогам!», «Україна – понад усе!».
Ну а закінчують кричалкою харківських ультрасів: «Путін – х@йло! – Ла-ла-ла-ла-ла-ла!» з побажаннями російському диктатору скоріше здохнути та всяких інших «земних благ», на які він цілком заслуговує.
Хто-хто, а ці жінки мають на це повне право, адже війна, яку він розв’язав, забрала в них найдорожчих людей і змусила жити з вічною діркою в серці. Когось – нещодавно, інших – торік, ще когось – понад два роки тому. Але час майже не має значення. Болить усім… І всі вони тут для того, щоб цю дірку трохи залатати й могти далі жити, а не існувати.
Вони приїхали сюди з фотографіями своїх рідних, у них брендовані футболки з назвами й гаслами підрозділів, де служили їхні чоловіки та сини, вони носять кулони із спільними фотографіями із загиблими рідними або ж з їхніми армійськими жетонами… Ці жінки – наче равлики, завжди зі своїм будиночком на спині. І, мабуть, не варто зайвий раз казати, що ноша в них дуже важка.
СЕСТРИНСТВО ЗА СПІЛЬНИМ БОЛЕМ
Це вже четвертий їхній день разом, жінки встигли здружитися та згуртуватися. Їх об’єднує спільний досвід – тому, окрім психологині Світлани Комінко, яка курує групу на цьому ретриті й щодня працює з жінками в колі, вони кожна одна для одної є одночасно і психологом, і тою, яка потребує допомоги. Це таке сестринство – адже твій біль найкраще зрозуміє той, хто через нього сам пройшов.
– У тебе такий класний манікюр, – мимоволі стаю свідком такого сеансу самотерапії, – де ти його робила?
– О, це наша місцева майстриня на Черкащині. У неї син воює, теж «азовець», як і мій був, ну й вона робить манікюри за донати на підрозділ сина. У нас серед матерів та дружин «азовців» добре розвинена така комунікація: всі усім є підтримкою та водночас корисні для ЗСУ.
ДОЗВОЛЬТЕ Я ВАС ОБІЙМУ
І собі намагаюся долучитися до створення цієї нестерпної легкості буття, тягар якого, як казав класик, людина витримує або не витримує, падає під його вагою, бореться з ним, програє або перемагає. Пробую робити це в амплуа місцевого гіда. Розказую жінкам про Шипіт, до якого ми їдемо: що він тепер найменш повноводний, бо мало води, про фестиваль хіпі, який тут щороку проводиться, – він акурат щойно відгомонів. Раджу щодо місцевих сувенірів: сири тут можна брати, а от різнокольорові наливки та вино краще ні, підказую контакти виноробів на Берегівщині, в яких дійсно варто купити добре закарпатське вино. Розповідаю, чому тут всі корови рябі та маленькі. У горах справді корови – невеликі і з міцними ногами, щоб могли пастися на тутешніх схилах, бо типові українські «корови-комбайни» (так закарпатці кажуть на породи української чорно- або червоно-рябої, які незрівнянно крупніші за місцевих), звиклі до рівної поверхні, тут «не працюють». Про те, як подолати страх і не вмерти на крісельному витягові на полонину, – в однієї з учасниць страх висоти. Про те, де в кафешці під вершиною Гимби зробити найкраще інстаграмне фото з чашкою кави на фоні гір. Про те, як у мене зламався телефон і разом з ним пропали два записи інтерв’ю. Одне з них – із легендарним командиром Олегом Куцином (Кумом), і про нього ми говоримо з дружиною загиблого «свободівця»: вони з чоловіком також знали й любили Куцина.
Мої старання оцінює жінка, яка зранку просила мене ні в якому разі її не знімати і не питати коментарів. Було очевидно, що присутність журналіста її дратує: не всі хочуть та готові розказувати про свій біль на публіку. Але згодом у черзі за кавою вона каже:
– Дозвольте я вас обійму, ви видаєтеся дуже доброю людиною.
Відповідаю щирістю на щирість і кажу, що в 2022 році мене дивом оминула її доля: мій чоловік вижив на «передку» попри важке поранення та завдяки щасливому збігу кількох обставин, який інакше, як чудом Божим, не назвеш. Плачемо обидві, а тоді обіймаємось ще раз, міцніше.
ДИВЛЮСЯ НА СВІТ ЙОГО ОЧИМА
Біля водоспаду Шипіт розгортає прапор із фотографією сина учасниця ретриту Наталя Ходаківська. На її чорному прапорі зі символікою «Азова» – фото молодого бороданя в пікселі Володимира Ходаківського (Ходора). Він загинув на Азовсталі. Тіло сина матері не привезли. Трагедія сталася 8 травня, тоді росіяни завдали авіаудару по бункерах, де перебували українські військові.
У Наталі багато нагадувань про сина. Підвіска на шиї з руною, яку носять «азовці», шеврон на сумочці, прапор, який вона час від часу розгортає, брелок… «Він всюди зі мною», – каже.
Згодом на горі Гимба Наталя розгортає свій чорний прапор ще раз. Фотографується на тлі гір. У неї одночасно широка щира усмішка і сльози на очах. Жінка, відійшовши убік, каже:
– Я тепер дивлюсь на світ його очима. Син дуже хотів побачити Карпати, але так до них і не доїхав – ми живемо на Черкащині, далеченько звідси. Я роблю це за нього. Тут неймовірно гарно, він би дуже зрадів, якби побачив ці гори, йому би дуже сподобалося. Тому я тут. Аби він подивився на ці гори моїми очима.
МАМО, ВІТАЮ З ТВОЇМ ДНЕМ! ВИБАЧ ЗА ВСЕ
Її син хотів долучитися до «Азова» одразу після 11 класу.
– Я вмовила його вступити до вишу, розраховувала на студентське кохання, що він перемкнеться й забуде про намір стати військовим. Але після другого курсу син перевівся на заочний і поїхав у Маріуполь, де пройшов курс базової підготовки і за кілька місяців уже підписав контракт з «Азовом». Йому було тоді 19. Володя мав спеціальність гранатометника, а пізніше співпрацював зі снайперською групою спецпризначення, якою керував воїн на псевдо Хват. Той воював на протезах, не мав ступень. Це вразило сина настільки, що він перевівся в його підрозділ. Вони загинули з Хватом в один день – 8 травня. Це дуже страшна дата, там полягло більше ніж 70 людей. Тіла не можна було евакуювати, та там і тіл не було…
Наталин син поїхав на війну в Маріуполь 23 лютого, напередодні вторгнення.
– Сказав: мамо, мені не дзвони й не пиши, я буду писати і дзвонити сам, коли матиму змогу. Писав протягом цього часу переважно два слова: «Живий. Цілий». Коли їм дали старлінки, ми більше спілкувалися, син питав, чим може нам допомогти, – якби було треба, це би зробили його знайомі в Черкасах. Він дуже переймався, бо в нас ще двоє менших дітей, Володя був найстаршим.
Згодом, уже у травні, каже Наталя, спілкування було важким.
– Це вже був, по суті, відчай. І 8 травня зранку я отримала від сина останнє повідомлення. Це був День матері. Він написав: «Мамо, вітаю тебе з твоїм днем! Вибач за все». Відповіла, що люблю безмежно. І на цьому все…
Поки Наталя переповідає найважчу історію зі свого життя, обидві ледве стримуємо сльози. Згодом запитую в неї, чи вона вперше на такому ретриті та що це дає.
– Я відважилася, тому що не розрахувала власні сили. Думала, що справлюсь, витягну, але від загибелі сина минуло понад два роки, а мені щодня стає все важче й важче. Тому, коли побачила в фейсбуці допис про цей ретрит, без вагань заповнила заявку, – розказує Наталя.
Жінка каже, що найбільше їй допомагає спілкування з людьми, які переживають таке саме горе. Також відзначає психолога, яка вміє знайти підхід до кожної з учасниць.
– Узагалі атмосфера дуже розслабляє. Це все дає змогу знову відчути себе живою. Мені хочеться, щоби більше жінок відгукувалися на такі тренінги, та щоб ретритів було достатньо, щоби всі, хто хоче, змогли поїхати та навчитися справлятися зі своїм горем. І ще ж важливо, щоб таке було не тільки для жінок. Якщо до матерів та дружин у суспільстві ще є певна увага, то чоловіки, які втратили синів, братів на війні, узагалі поза фокусом. А це неправильно, бо вони теж продовжують жити тут, у цій країні, поховавши синів чи рідних людей. Я по своєму чоловіку дивлюся і знаю, як йому важко, – зауважує Наталя Ходаківська.
ВИТРИМАТИ ПЕРСОНАЛЬНЕ ПЕКЛО
Своя причина перебувати на цьому ретриті у його співорганізаторки Оксани Гурської. Вона розповідає, що разом із психологинею Світланою Комінко знайшли на нього кошти в Канаді. До цього вже фінансували схожі тури для жінок, що пережили втрати на війні, які організовує на Одещині громадська діячка Оксана Левкова.
– Але тут, крім туристичного складника, додали дуже важливу психологічну роботу зі спеціалістом. Учасниць шукали по тематичних групах, також кадрова група «Азова» допомогла. Ми хотіли витягнути сюди насамперед людей не з великих міст, а з містечок та сіл, де мало психологів або люди не можуть собі їх дозволити. Навіть не через гроші, а тому що є діти, городи, обов’язки, нема часу… І вони в цьому своєму горі закриваються і повільно помирають кожного дня, – розповідає Оксана Гурська.
Вона також ділиться, що для неї цей тренінг – не тільки волонтерство, нагода допомогти не лише іншим, а й самій собі.
– Моя втрата теж пов’язана з війною. Маму паралізувало одразу після вторгнення, вони з батьком залишилися в окупації на Запоріжжі: я не змогла їх одразу вивезти, а тоді мама була вже нетранспортабельна. Батько її доглядав. Мама прожила майже два роки знерухомленою. Померла нещодавно. Я не змогла ані доглянути її, ані провести в останню путь… Це моє особисте пекло. Єдине, що відрізняє мене від цих жінок, – це те, що моя мама відійшла в 70 років унаслідок хвороби, хай і спричиненої війною, а вони втратили молодих синів та чоловіків.
Оксана зазначає, що терапевтичний ефект мають і робота на сеансах із психологом, і просто перебування разом з людьми, у яких та сама біда, що в тебе.
– Ці сенси – як операція: ми відкриваємо свою рану, вичищаємо з неї гній, а тоді зашиваємо й далі живемо зі своїм болем, бо він нікуди не зникає, але це вже легше. Я дуже вдячна, що можу тут плакати. Багато хто не може просто поплакати й вилити біль. Ми самі не дозволяємо собі пройти цей процес горювання, коли ти дозволяєш собі плакати, кричати, бити посуд… Я бачу жінок, які закрилися, – вони мов чайник, де всередині все закипає, а пара назовні не виходить, бо кришка закрита наглухо. І їх просто розриває ізсередини.
Також я дуже рада, коли можу бачити емоції жінок. Коли ми співаємо, кричимо, коли їмо сир на полонині, купаємося в чанах, а тоді наші тіла на росяній траві парують… Коли вони сміються, кричать від емоцій, що їх переповнюють! Це говорить про те, що ми недарма це організували. Що вони тут щось роблять для свого тіла, для своїх емоцій. Що вони знову дозволяють собі жити життя – адже багато хто з жінок, сказавши «я померла разом із ним», насправді «помирають».
РОЗСТУПІТЬСЯ, ТУТ ТАТО СТОЇТЬ
З етичних міркувань я не присутня на сеансах Світлани Комінко з жінками. Утім, психологиня та учасниці дозволяють зробити кілька фото на початку, коли вони надають оцінки попередньо прожитому дню за шкалою від 1 до 10.
Вражає відповідь однієї з учасниць. Жінка каже: у неї зараз чітке фізичне відчуття, що схудла. Що вона приїхала сюди з горбом за плечима, а зараз не відчуває його і стало фізично легше. Вона завершує оцінювання попереднього дня фразою, що їй хочеться, аби це відчуття затрималося на довше.
Я опісля питаю Світлану Комінко, що відбувається на сеансах і що це узагалі таке – терапія горювання. Спеціалістка пояснює, що вони з жінками в колі вчаться проживати своє горе – не ховати його, не придушувати, а саме проживати. Без цього, каже вона, у людини, яка пережила втрату, немає руху вперед.
– Ми вчимося жити з діркою в серці. Я даю теорію, розуміння процесу, робимо багато вправ. Пояснюю людям, що з ними відбувається та як втрата впливає на наш мозок і тіло. Говоримо про стадії, про час. Про те, що бувають випадки, коли ти маєш горювати не тільки за себе, а й за дітей… У нас є жінка, яка втратила протягом року і чоловіка, і рідного брата. І вона є частиною сім’ї, у неї двоє дітей. Тобто вона горює не тільки за себе, а ще й за них, бо діти залишились без батька. Вона розповідала, як після втрати син прийшов на Перший дзвоник до школи. Хлопчику було 5, коли тата не стало. І на лінійці він почав розштовхувати всіх навколо себе. Сказав: «Розступіться, тут тато стоїть!».
ГОРЮВАННЯ – ВНУТРІШНІЙ ПРОЦЕС, СКОРБОТА – ЗОВНІШНІЙ
Світлана Комінко наголошує, що горювання – внутрішній процес, відмінний від скорботи, яку ми показуємо назовні відповідно до усталених традицій горювання в суспільстві, як-от носіння трауру, обряди за християнськими традиціями на 9 та 40 дні після смерті, фото зі свічкою в кімнаті… Виявляючи скорботу, ми несемо на цвинтар свячене на Великдень чи ставимо зайву тарілку на Святвечір і ложечку куті на неї. Відкриваємо меморіальні дошки на школах чи бібліотеках. Це все – скорбота, вшанування пам’яті. А те, що відбувається всередині, – це і є горювання. Весь шквал емоцій, які людина переживає і які для більшості невидимі.
– У нас є учасниці, – каже психологиня, – які навіть плачуть тихо, бо вдома звикли приховувати це від дітей. Деякі замість співчуття отримують поради, як «правильно» горювати. Жінки діляться, що чули від знайомих: «О, вона собі вже на ті гроші машину купила!». Чи: «А чом ти ще пам’ятник не поставила?».
Такого, застерігає психолог, ніколи не треба собі дозволяти, бо кожен шлях у горюванні – унікальний.
ПІДТРИМКА ДІЯМИ
Тепер, каже Світлана, до людей із втратами прикута увага суспільства. І психологиня сподівається, що завдяки медіа вдасться розбити міфи стосовно того, як треба горювати.
– Перший міф: не плач, ти сильна. Ну а як же ж не плакати, якщо нас так природа створила, що сльози – це рефлекторна реакція тіла на біль. Тому треба плакати. Зі слізьми біль виходить. Ще один: плач наодинці, щоб діти не бачили. Або «ти ще молода, знайдеш собі чоловіка» – це мінімізація або знецінення втрати дорогої людини. Чи найкраща подруга дзвонить, приходить в гості й питає: «Як діти?», а не «Як ти?». Це все приклади, як не треба робити, – наголошує Світлана Комінко.
– А як треба? Скажіть, будь ласка, – прошу. – У мене от був нещодавно випадок, коли дізналася про загибель друга і не змогла зателефонувати подрузі, його дружині, бо просто не знала, що їй сказати. Бо усі ці «співчуваю тобі» видаються такими безвартісними на фоні трагедії…
– Ну от, ви не подзвонили, бо пояснили це турботою про захист її від зайвих емоцій. А людина, що горює, може це сприймати як ігнор. Тому найважливіше – треба бути поруч. Просте: привезти поїсти, забрати дітей в басейн чи зоопарк тощо. Людина має відчувати підтримку. Оце про глибинне розуміння втрати і скорботи. Має бути підтримка діями.
Питаю у психологині, чи достатня наразі в нас суспільна увага до людей, що переживають втрату.
– Війна сфокусувала увагу суспільства на цій проблемі. Адже люди помирали завжди. Скільки з нас втратили рідних через ковід, наприклад? Але тоді не було такої уваги до людей у горі. Війна загострила її, бо це – несправедлива смерть, насильницька. Тому варто сказати, що в нас у суспільстві формується культура розуміння втрати та підтримки в горі. Ми тепер всією нацією живемо в очікуванні горя, бо не знаємо, що з нами та рідними буде завтра.
Тетяна Когутич, Ужгород – Подобовець
Фото й відео авторки
