Життєва історія Марії почалася у декораціях, що неначе зупинилися в плині часу. Дитинство в старовинному родинному гнізді: ванна, котра давно здалася під натиском чорної цвілі, шпалери, що звисали зі стін пошарпаними шматками, та рипуча дерев’яна підлога, котра десятиліттями не знала фарби. У вбиральні бракувало бачка — змивати доводилось за допомогою відра.
Батько тільки зневажливо відмахувався: «У 90-х всі так існували. Часи такі». Це була зручна оборона, універсальна відповідь на будь-які запитання. Хоча Марія бачила, що навіть у тій тотальній скруті сусідський дім виблискував чистотою, а у двоюрідної родички завжди відчувався запах свіжої побілки. Однак у їхній оселі будь-яка дискусія про ремонтні роботи завершувалася повторенням: «Немає коштів». Тому гостей не запрошували. Лише найближчі наважувалися переступити поріг.
Здавалося, цей сумний туман ніколи не розвіється. Проте на початку двотисячних вулиця почала оживати. Один сусід обклав будинок модним сайдингом, інший спорудив новий ганок. Світ змінювався, однак не для сім’ї Марії. Батько непохитно стояв на своєму: «Якщо робити, то ґрунтовно. А це ж які суми…». За цими словами крилася не стільки нестача грошей, скільки глибокий, паралізуючий острах перед змінами.
Тоді Марія вперше сформулювала для себе думку, яка стала її особистим визначенням для сім’ї. Вона пригадала вислів відомого митця слова і подумала: руйнування не в туалетах, а в умах. Це була спроба зрозуміти: чому, коли виникає нагода, одні використовують її, а інші – ні?
Вона вирвалася з батьківської оселі і вирушила до столиці, у світ орендованих помешкань. Разом з товаришками вони винаймали квартиру, яка майже не відрізнялася від її дитячої — господарі не тішили мешканців євроремонтом. Однак це була тимчасовість. Це була незалежність.
Марія почала непогано заробляти і накопичила першу значну суму. З гордістю вона привезла кошти додому, уявляючи, як батьки врешті-решт зроблять ремонт. Реакція батька була не просто від’ємною — це була справжня істерика. Він безперестанку кричав, що не дозволить «чужим людям» — електрикам, сантехнікам — творити у його хаті безлад. За його люттю ховався болісний сором. «Що вони скажуть? Що я не чоловік? Що руки ростуть не звідти?». «Забирай свої гроші і їдь геть!» — промовив він дочці.
Це був острах не перед робітниками, а перед вироком. Острах визнати власну безпорадність, котра роками прикривалася «браком коштів». Його агресія була захисним інструментом вразливого самолюбства. Його дім, хоч і занедбаний, був його фортецею, його звичною зоною комфорту. А ремонт — це вторгнення, котре висвітлить усе, що він намагався приховати. Марія тихо залишила матері частину грошей. І поки батько перебував у лікарні, в їхній оселі відбулася невелика революція — у вбиральні з’явився зливний бачок.
Через декілька років Марія вийшла заміж. Спершу орендоване житло, а згодом — «подарунок долі»: квартира, котра перейшла чоловікові у спадок від бабусі. І знову ті ж самі декорації. Той самий дух застою.
Спочатку Марія з захопленням ходила по будівельних крамницях, мріяла про ламінат і свіжі шпалери. А згодом припинила. Сльози наверталися на очі, коли вона бачила, як інші облаштовують свої гніздечка. Свекруха, власниця квартири, чітко визначила межі: «Ось назбираєте на своє, там і керуйте». З правової точки зору, вона була права. Однак для Марії це прозвучало як вирок.
Марія почала відкладати гроші. Самостійно. Чоловікові було і так добре. Він зріс у подібних обставинах, і для нього це було нормою. Психологи називають це звиканням — мозок просто адаптується до постійних подразників (облуплені стіни, приглушене освітлення) і перестає їх помічати, щоб заощаджувати ресурс. Його поріг чутливості до дискомфорту був пригнічений. «Навіщо витрачатися? Ми ж не пани. Дякуй, що іпотеку виплачувати не потрібно», — ця фраза стала його життєвим девізом.
Стало ніяково. Нібито соромно запросити друзів сина. Нібито соромно викликати лікаря. Коли навідувалися перевіряти лічильники, Марії здавалося, що їхні погляди пропалюють обдерті стіни, а на обличчях відбивається суміш здивування та відрази. Вона відчувала, як оточення її руйнує. І це не фантазії. Психологія доводить: візуальний хаос, погане освітлення і запустіння збільшують рівень кортизолу, гормону напруження. Життя в таких умовах буквально виснажує твій когнітивний потенціал, не залишаючи сили на мрії та самовдосконалення.
Зрештою, вона наважилася на іпотеку. Накопичила значний перший внесок, оформила двокімнатну квартиру. Своя. Ось він, шанс! Однак дива не сталося. Чоловік, переїхавши у нові кімнати, не змінився. Рулони шпалер і клей місяцями лежали в кутку. Замість люстр висіли «лампочки Ілліча» на проводах. Зовнішні декорації змінилися, проте його внутрішня «норма» переїхала разом із ним. Він відтворював сімейний сценарій, засвоєний з дитинства, де дім — це просто дах над головою, а не місце для життя і радості.
Марії було неймовірно боляче усвідомлювати, що вона єдина в цій родині прагне світла.
«Я заздрю. Заздрю тим, хто живе в охайності та комфорті. Тим, хто любить свою оселю і має на неї можливості та кошти».
Подруги радять розійтись. Однак це пастка. Згідно із законом, іпотечна квартира — спільна власність. Розлучення передбачає продати її, поділити решту і знову опинитися на початковій точці. Психологи називають це ілюзією неповоротних витрат. Вона вклала стільки грошей, переживань та років життя, що психологічно не може «зафіксувати втрати» і почати знову.
За ці роки, за її спостереженнями, чоловік став більш роздратованим. Він зневажає тих, хто успішніший. Тих, хто може дозволити собі вечерю в ресторані, якісний одяг, відпустку на морі. Марії здається, що такою людину робить не сама бідність, а щоденні «декорації життя». Коли роками дивишся на обдерті стіни, починаєш почувати себе таким самим — обдертим, нікчемним. І лють на світ, ця образа безсилої людини, стає єдиним захистом.
Інколи вона ловить себе на безглуздій, дитячій думці: люди, котрі виросли у просторих будинках з камінами та чудовими меблями, не можуть бути жорстокими. Їм просто немає причини. Звісно, вона сама розуміє, що це ідеалізація. Що багатство не гарантує від жорстокості чи неврозів. Однак ця мрія — її ментальний анальгетик, метод хоч на мить втекти від реальності, де її найрідніші люди, живучи в руїні, самі стали її невід’ємною складовою.
І найжахливіше питання, котре вона ставить собі ночами: чи не стала такою ж і вона сама? Чи не в’їлася ця тиха отрута оточення вже і в її кров?
