У видавництві #книголав з’явилася друком одна з найбільш очікуваних книжок цієї осені — 500-сторінкова оповідь “Він повертається в неділю” Ірени Карпи, фрагмент з якої ми оприлюднювали в колекційному виданні “Сучасна українська проза та поезія”.
Реклама.
“Він повертається в неділю” — це прониклива й щира розповідь про почуття кохання на тлі війни і про те, як ми знаходимо сміливість жити й відчувати у найтяжчі часи. Пропонуємо до перегляду частину з роману, який вже цими днями можна знайти на ярмарку “Книжкова країна”.
“Цей дорогоцінний час, який минає і який нам вже ніхто ніколи не поверне…”
Вона чує ці слова його відлунням.
Леді, яка завмерла над річкою, розглядаючи відображення місяця-повні. Вона не помічає, як десь зовсім близько гуде під землею склад метрополітену, як снують позаду запізнілі туристи й вигулювачі собак, а можливо вже й нікого немає в цей час. Вдивляється у мерехтіння вогнів у темних водах, знов підіймає погляд до близького небосхилу.
Простягнути руки.
Відчути його дотик на собі.
Перебувати на відстані обіймів.
Ця мить, це “до” — як акорд, на якому можливо хоч трішки затримати їхній безцінний час.
І між цією миттю та миттю дотику тіла до тіла Віра встигає збагнути:
— Я люблю його.
…
Він пише їй про час і відразу жалкує. Навіщо додавати їй хвилювань?.. Він відчуває, як вона повторює його слова своїм шепотом.
Місяць над степом у вікні автівки, де він сьогодні ночуватиме, печальний і величезний. Він щось знає, цей місяць. І від цього нестерпного знання до нього завивають сільські собаки на прив’язі та дикі вовки степу.
Я люблю тебе, я тебе прагну.
Всю, без залишку, тут і зараз, ніби час можливо відсунути, як театральну штору, й потрапити прямо на сцену — ту, де вони лише вдвох. Без публіки, без тренувань і без постановника. Люди, що кохають, нічого не очікуючи.
Жінка закриває повіки й дужче кутається в жакет з легкої вовни.
Чоловік обіймає її зі спини й цілує в шию, ледь відгорнувши комір жакета.
“Давай поїдемо звідси геть-геть”, — думає вона, гладячи його волосся кінчиками пальців.
“Куди завгодно, люба, — думає він. — З тобою — куди завгодно”.
Його руки у неї під піджаком, під тоненькою блузкою, торкаються грудей.
Вона дихає частіше й гучніше, сонні голуби на набережній повертають голови до цього подиху.
Він притискає до себе її стан, відчуває волосся, відчуває кожну лінію її постаті. Великий повний місяць зазирає у скло броньованої машини.
Вона самостійно знімає з себе одяг, скидає туфлі просто у воду Сени, штовхнувши їх крізь проміжки між бильцями мосту.
Він підіймає її легко, як пір’їнку, повертає до себе, цілує в губи, ніби вперше.
“Це і є вперше”, — усміхається вона, дивуючись, як приємно й зовсім не холодно їй над цим посрібленим нічним степом.
Він чує, як зовсім поруч із закованою в камінь річкою гуркоче підземний транспорт.
Місто безлюдне. Ніхто не побачить, як вони над ним літатимуть.
Степ зовсім спокійний, навіть вітер затих, ніхто і ніщо не почує, що вони шепочуть один одному, як жарко дихають.
Вона ледь чутно стогне, відчувши його в собі.
Час зупиняється й знову тече, як води замурованої річки.
Він чекає, щоб вона розплющила очі.
“Нарешті”, — промовляє хтось.
“Я так люблю тебе”, — відповідає інший.
Вони кохаються ніжно й довго, до самого світанку, коли стає вже прохолодно й тверезо.
А потім прокидаються. Кожен у своєму ліжку.
Вона в оселі у місті над річкою.
Він у броньованій автівці посеред степу.
— Їдьмо, командире. Вже сонце встає. Ну й місяць був вночі! Я ніяк не міг заснути, — позіхає Захар на сусідньому місці.
Атрей мовчить.
(…)
З Атреєвим “люблю” Віра почувається всемогутньою.
Рухаючись бульваром від булочної до ятки з городиною, вона мугикає кубинську пісеньку. Жебраку, що просить милостиню під банкоматом, кидає усі монети, що були в гаманці. Перетинаючи вулицю, усміхається всім, хто йде назустріч, від дідусів до студентів, — деякі з них потім довго проводжають її поглядом. Віра сяє, як топ-модель на подіумі, — неважливо, що дефілює вона у старих спортивках і з волоссям, зібраним в “гульку”.
Навіть до Шарля вона стала більш лагідною: запитує, що там у нього на роботі, готує те, що він полюбляє, всупереч Аньчиній кухні виживання.
“Господи, спаси й помилуй…” — безсилий Голос змирюється з крахом моралі.
Не їсти й не спати… що в цьому складного? Вірі за паливо тепер щось інше. Вона очікує вечора, виглядає його “+450”, переказує кошти на його збори — згодиться все, до чого він причетний.
У квітковій лавці на розі Сен Жермену й вулиці Бернардинів Віра купує оберемок хрустких тюльпанів — жовтих, білих, червоних — подарувати Аньці. Просто так. Тому що квіти вдома треба мати завжди — як перець і каву. Підстрибуючи, вона підіймається сходами на свій четвертий поверх.
— Як це — мені?! — не вірить Анька. — За що?!
— Ну бо життя триває, — Віра не вигадує нічого оригінальнішого. — Як казав Джон Леннон, життя – це те, що з нами трапляється, поки ми будуємо плани.
Аньку ця відповідь помітно засмучує. Вона мовчки йде на кухню наповнити вазу водою.
“Знайшла ти, кого вчити гедонізму…” — дорікає Голос.
— Я про те, що ми гарні, відносно молоді й немає чого себе зайвий раз у безвихідь заганяти! — кричить Віра навздогін Аньці.
Та стукає каструлями, певно, вже миє посуд, залишений Сашкою й Алісою.
Віра йде на кухню:
— Ти вибач, якщо я щось сказала не те…
Аби Анька не розридалася. Це повністю зіпсує їй настрій.
“Тільки про себе й розмірковуєш”.
— Та ні, ти що! — Анька обертається, очі сухі. — Я дуже люблю квіти, просто… я не пам’ятаю, коли мені їх хтось востаннє дарував.
— Як?! А Степан?!
У Віриній уяві чоловік, який щоночі закидає дружину повідомленнями, як він сумує у розлуці, в дійсності до того мав так само б засипати її квітами.
— Ох, Степан… — кривиться Анька, витираючи вологі руки.
Акуратно складає червоно-білий рушничок у плетену корзинку й несподівано сміється:
— Уяви, він взяв зареєстрував мене в тіндері!
— Степан?!
— Так. Каже, налагоджуй життя там, тому що раптом мене вб’ють.
Так от що її зачепило. Знайома історія.
— А що я забарилася, то він сам почав з хлопцями листуватися. Уяви?! Від мого імені. А потім ще й ревнувати.
Віра не знала, що відповісти.
— Неадекватний.
Анька промовила це сама. Не так давно він спакував і передав їй маршрутками з Києва всі її гарні сукні й туфлі на підборах — каже, ти в Парижі, живи й насолоджуйся.
— І куди я в них піду? У чергу за гуманітарною допомогою? Чи на курси французької для безхатченків?!
Про гуманітарну допомогу Віра говорила безліч разів — не ходи туди, не треба. Анька все одно вперто відвідувала пункти роздачі їжі при храмах, вистоюючи черги разом із багатодітними африканськими родинами й безхатьками.
— Це не принизливо, це навіть весело! — брехала вона чи то Вірі, чи й самій собі, викладаючи на кухні пачки з розчинним картопляним пюре й трилітрові банки консервованого горошку.
— Правда, мене там скоро побʼють конкуренти — українців у черзі бачать волонтери й проводять наперед. Сьогодні я пізно прийшла, то там жінка дуже журилась, що мені не дісталося сосисок і бананів.
— Ну так, ти така худа й мала, що прямо обов’язок тебе нагодувати! — Віра жалібно дивиться на Аньку. — Як ти це тягла все?
— Та нормально, — Анька махає рукою й копається в телефоні. — Тут ще роботу пропонують декілька разів на тиждень. Прибирати в готелі. Там, правда, матраци по п’ятдесят кілограмів, але ж блін — якраз і підкачаюся!
Відтепер у їхній ванній кімнаті з’являтимуться готельні шампуні й дороге мило, а в Аньчиних днях зникне ще кілька годин.
— Найсмішніше, що мій проєкт у Києві — це якраз готель люкс. Щоправда, я там проєктую електрику, тому навряд чи те, що я роблю в Парижі, можна назвати дослідженням. І ще, блін, форму видали нам синтетичну — тхнеш у ній вже за перших пів години.
Віра злилася на Аньку за цю нещадність до себе й водночас захоплювалася: вона б так не змогла. Втратити все, крім гідності, й змагатися за свою самостійність. Кошти Аньці потрібні були для того, щоб орендувати окреме житло. Шарлю не подобалася ця думка – до переселенців він вже звик. На відміну від Віри, Анька дивним чином завжди умудрялася залишити вечерю на плиті й прибрати вдома. “Ти би краще викинула мотлох свій з мого кабінету, була б їм додаткова кімната!” — час від часу повторював Шарль.
Його кабінет Віра наполегливо називала своєю майстернею, складаючи там уламки розписаної керамічної плитки, старовинні цеглини з клеймами, зразки карпатського даху, відбиті частини кам’яних фризів та інше архітектурне сміття. Колись давно вона почала збирати макет будинку, але відразу і облишила. “Роботою займися”, — сухо кидав Голос, кепкуючи з її слабких спроб поробити щось “для душі”. Її “дім мрії” із картону й дроту так і стояв у напівтемряві, як не завершена споруда, на яку не дали дозвіл. Віра відчиняла двері цієї майстерні й відразу ж зачиняла. Але позбавлятися з неї точно нічого не збиралася.
Віра відчиняє двері й зазирає в сутінки. Час би провітрити, давно вона тут не працювала. Вікна, правда, взагалі у технічний двір, тому заносить іноді смаженою рибою й часником. Залишить відкритими на ніч.
Вона вмикає настільну лампу й бере зі столу перший-ліпший альбом для ескізів. Раптом захотілося помалювати — давно такого не було. Але не тут. Тут не вийде — замучить совість, піде допомагати Аньці з вечерею чи допікати Сашці з домашнім завданням.
— Я скоро буду! — кидає Віра, потайки вислизаючи за двері помешкання.
На терасі біля квіткової крамниці, з видом на церкву, їй колись малювалося гарно. Наче вона — не вона, а туристка-художниця, яка захоплюється Парижем.
Альбом у ворсистій обкладинці наполовину пустий. Віра швидко перегортає нудні “практичні” сторінки — розрахунки, контакти, переліки завдань і дати. Жодного начерку!
Олівець нагострений — хоча б одна добра звичка з університету. Як колись давно, Віра дозволяє йому рухатися самостійно. І зовсім не дивується, коли на жовтуватому папері вимальовуються контури знайомих кам’яних стін і гостроверхих дерев, що випинаються у небо.
Будинок серед кипарисів.
Віра посміюється з себе, ковтаючи гірку чорну каву. Гладить сторінку, кутик обкладинки. Забуте відчуття. Цікаво, скільки в неї назбиралося по шухлядах отаких блокнотів? Занадто гарні, щоб малювати будь-що, занадто пам’ятні — нехай дочекаються кращих часів. А тут така справа з війною, що чорт його зна, коли такі часи настануть.
Віра промальовує черепицю на даху і дикий виноград, що чіпляється стінами. Коли з-під олівця з’являється кущ розмарину, вона зупиняється. І, несподівано для себе, пише:
“Звучить жахливо, але дещо є, за що я вдячна цій війні…”
Віра нишком озирається, наче хтось із людей за столиками поруч може побачити, що вона пише кирилицею. Чи, десь із такою ж вірогідністю, прочитати її думки.
“…якби не вона, ми б ніколи не зустрілися в житті одне одного”.
— Un verre du blanc, s’il vous plait! — офіціант якраз проходить повз, гріх не попросити білого.
Поруч за столиком парочка підлітків цілується з таким натхненням, що в будь-який інший місяць, окрім травня, це вважалося б незаконним.
Вона вириває аркуш з альбому. Отже, буде Атреєві лист. Паперовий, старомодний, який він зможе потримати в руках. Нехай буде бодай щось фізичне поміж ними.
“Завдяки тобі мені знову хочеться творити — це таке відсутнє відчуття. В роботі перерва. Колись би я тривожилась через це й себе картала, що доведеться померти з голоду. А тепер кажу: ось, маєш час, то чому б не накидати ескізів на нові проєкти? Нехай сміливі й “непрактичні”, але хто сказав, що все має орієнтуватися на смак покупця?! Чомусь я думаю, що ти мене підтримаєш… Можливо, тому, що зрозумів про Дім із кипарисами. Ось я прямо вже пишу тобі по ньому — це ескіз, а ще ж макет у мене є в майстерні. (Він же “старий мотлох”, словами декого…) Макет кумедний — ніби будиночок для Барбі, тільки не рожевий. Для душі.
Коли його почала, то говорила собі, що клеїти дрібні деталі буде наче медитація: черепички там усілякі, мініатюрне листя винограду. Закинула, звичайно ж. Терплячість і дрібна моторика — не мої сильні сторони. Я хаотична й нетерпляча… Тікай, поки не пізно)) Хоча я можу й практичні речі вигадати. Щось про відбудову українських міст після війни — тому що буде попит, знаєш?
“…і розлетиться попит по “своїх”, до чого ти там?” — бурчить Голос.
Віра розуміє, що лист про кохання пішов не туди.
“Нічого дивного — як завжди, ти про себе і про себе!”
Віра починає з нового рядка: запитує Атрея, яку він любить музику і фільми, про його дитинство і життя до війни. Цікаво, чи могли вони розминутися на набережній в якийсь із її приїздів до Дніпра? Чи, може, коли він жив у Києві на Володимирській, вони ходили в той самий супермаркет чи аптеку?..
На телефон приходить повідомлення: “Вечеря готова. Ти де?”
Від Аньки.
Віра дістає з гаманця десять євро, має вистачити з чайовими. Допиває свій келих великим ковтком: не хочеться, щоб Анька чекала.
Вона нашвидкуруч дописує:
“Я ніколи не бачила тебе, я не знаю, як звучить твій голос, яка на дотик твоя шкіра і як ти пахнеш. А все ж із кожним днем ти наближаєшся. Це дивне відчуття, наче одна протяжна нота поселилась всередині мене. Інколи вона лунає на рівні сонячного сплетіння, інколи на рівні очей — тоді з них течуть сльози. Зараз же ця лінія проходить низом живота…”
“І це не соромно? — кривиться Голос. — Доросла жінка, дитина вже є. А пишеш, як ота малолітка на гормонах”.
Трохи є. Скривившись, Віра відриває половину аркуша з цим абзацом. Це все вино на голодний шлунок.
З нової сторінки Віра пише:
“Пиши мені про все: про музику й кіно, про друзів, про війну. Все, що вважаєш за потрібне. Дуже хочу від тебе паперового листа. Тому що я не пам’ятаю, коли мені було із кимось так цікаво…
І це ми ще до кіберсексу не дійшли”.
Віра закриває альбом і підводиться з-за столика.
Її кидає в жар. Тому що одна справа — торкатися себе, уявляючи, що це він, а інша — перекласти це в слова й відправити йому. На це наважитися треба.
“Думаєш, ти така оригінальна? — насміхається Голос. — Та зараз тисячі, якщо не сотні тисяч інших жінок пишуть рівно те саме чоловікам на фронт. Стандартний краш у тебе, люба!”
Віра посміхається. “Краш” — це щось нове в репертуарі Голоса. А те, що вона не одна така закохана дурепа, навіть її тішить.
Телефон вібрує повідомленням.
“+450. Посплю трохи”.
Повернувся.
“Завжди до мене повертайся. Живим і неушкодженим”, — шепоче Віра, гладячи великим пальцем його “плюс”.
Листопад 2024
