З 8 по 19 жовтня відбувається Лондонський кінофестиваль, однією з визначальних прем'єр якого – є стрічка “Після полювання” від Луки Ґуаданьїно. Кінокритикиня Соня Вселюбська переглянула кінокартину та провела розмову з режисером спеціально для Vogue.ua
Лука Ґуаданьїно — один із найвідоміших постановників сьогодення. Доробок 54-річного кінотворця, що походить з Неаполя, охоплює численні тематики та жанри, оскільки він починав із створення документальних фільмів. Загальносвітова популярність завітала до нього завдяки трилогії “Бажання”: “Я — це любов” (2009), “Великий сплеск” (2015) та його найбільш обговорюваному хіту “Назви мене своїм ім’ям” (2017), котрий перетворив Тімоті Шаламе на суперзірку.
Реклама.
Власне слово “бажання”, яке визначає цю трилогію, стало головним лейтмотивом усієї подальшої діяльності Ґуаданьїно — незважаючи на жанр чи тему. Достатньо пригадати його недавні роботи: “Разом із кістками” — варіацію підліткового кіно через призму фільму жахів про двох безтямно закоханих людожерів; або “Суперники” — оповідь про любовний трикутник між тенісистами, сповнену сексуальної напруги. Після неї з’явився “Квір” — напівавтобіографічна кінострічка про життєвий шлях та нещасливе почуття Вільяма Берроуза. Усі ці кінокартини об’єднують насичені барви, енергійний монтаж, ретельно продуманий звуковий супровід та герої, якими керує пристрасть чи жага.
Його новий кінофільм “Після полювання”, прем’єра якого відбулася на Венеційському кінофестивалі, — тихе, інтелектуальне кіно, де режисер досліджує людську психологію, коли жага стає не захватним, а небезпечним і руйнівним.
У центрі фабули — Альма (Джулія Робертс), висококваліфікована лекторка філософії Єльського університету. Вранці вона проводить лекції для студентів, пояснюючи складні питання, а у вечірній час збирає у себе вдома невелике коло колег і учнів, де за коктейлями точаться бесіди про межі етичних норм і проблеми генерацій. Альма перебуває у шлюбі з психологом, їхній союз досить дивний: вона дозволяє собі будь-які емоційні вибухи, значну інтимну та психологічну дистанцію, в той час як її чоловік терпляче зносить це. Єдиний, кому Альма відкриває свою ніжнішу, приємну сторону, — товариш та близький приятель Генк (Ендрю Гарфілд), душа будь-якої компанії.
Ефектна Альма має чимало шанувальників, і серед них — обдарована PhD-студентка Меґґі (Айо Едебірі). Вона бачить в Альмі не лише академічний приклад для наслідування, а й майже материнську фігуру, ділиться з нею всіма своїми секретами. Одного вечора, повертаючись додому, Альма знаходить під дверима налякану Меґґі. Та зізнається: Генк, супроводжуючи її після вечірки, піднявся до неї й “перейшов межу”. Однак замість очікуваної підтримки Альма холодно завершує розмову. Так починається велика трагедія в університетському товаристві, де вона не лише не проявляє співчуття чи довіри, а, навпаки, намагається максимально відсторонитися від ситуації. Але від себе та свого минулого не втечеш.
Ґуаданьїно продовжує експериментувати з візуальною формою, ставлячи перед собою виклик на межі власних режисерських можливостей. Уперше за довгий період він відмовляється від змалювання відносин та сексуальної близькості як чогось позитивного, а його візуальна мова стає більш спокійною, занурюючи глядача в академічне середовище, де відбувається трагедія. Більше того, він навмисно створює асексуальне оточення, що відповідає сухій атмосфері суворої академічної установи. Інтимна близькість у світі цього кінофільму не несе позитивних конотацій, а радше є центром глибоких травм і суспільних лих.
Власне, звідси й слово “полювання” в назві, яке промовисто переносить його центральну тему з природного фізичного прагнення на нездорове інтелектуальне верховенство. Фільм переповнений спокійними пастельними відтінками, класичними інтерʼєрами, стриманими костюмами. В цю візуальну ідилію вривається дивний звуковий дизайн — різкі звуки повільного годинника на тлі повної тиші чи надзвичайно гучні експериментальні звуки. Як і в попередньому кінофільмі “Суперники”, Ґуаданьїно відтворює психологічний стан героїв за допомогою експресивної музики, яка тут своєю різкістю та незбалансованістю на тлі сет-дизайну, символічно відображає психологічний стан Альми.
Режисер пояснює, що на прикладі Альми, яка віддає перевагу інтелектуальному розвитку над людськими відносинами, він хотів вивчити іншу сторону вродженого людського інстинкту: “Я гадаю, люди завжди намагатимуться здобути владу над кимось іншим. Мені цікаво досліджувати владу, домінування, приховану силу — не лише кохання”. Розмірковуючи на тему стилістичної та тематичної відмінності від минулих робіт, режисер зазначає: “У мене вже немає тієї енергії, яка була п’ять років тому. І це дуже допомагає моїй роботі — усвідомлювати зміни тіла, енергії. Тепер я можу краще розуміти проблеми зрілої людини та працювати з ними на екрані. Тому я радий, що певні кінофільми я зняв лише у зрілому віці, коли зміг повноцінно відчути своїх героїв”.
Насправді, Альма — одна з найскладніших героїнь, яких колись втілював режисер. Вона надзвичайно негативний персонаж, у якому немає нічого привабливого: самозакохана, неввічлива, нетерпима, має серйозні проблеми з алкоголем і, як наслідок, зі здоров’ям. Однак вона навіть не намагається змінитися — ні психологічно, ні фізично, дедалі глибше занурюючись у травму молодості, що протягом кінофільму відкриє пояснення її поведінки. Те, що так делікатно й майстерно втілює Джулія Робертс, — надзвичайно незвично й проникливо для такої ролі.
Ґуаданьїно — справжній віртуоз у поєднанні в одному кадрі багатьох талановитих акторів, надаючи їм складні ролі, які ставали якщо не імпульсом, то переосмисленням їхньої карʼєри. Так було з Тімоті Шаламе, Тільдою Свінтон, Деніелом Крейґом. “Мій великий інтерес — поміщати кінозірку в звичайне життя з його слабкостями та недоліками звичайної людини”, — говорить режисер. Саме тому Джулія Робертс — ідеальний вибір для цього зловісно-сатиричного кінофільму, який цілком суперечить образу ніжних красунь, завдяки яким вона стала суперзіркою.
У розмові відчувається, наскільки Ґуаданьїно захоплений магією кіно, як добре знає класику та володіє її мовою. Відомий кіноман, він часто відверто звертається до улюблених кінострічок і з радістю обговорює їх. Розмовляючи про натхнення для “Після полювання”, режисер згадує класичний голлівудський кінофільм “Все про Єву” (1950): “Я обожнюю цю стрічку. Це один із найяскравіших прикладів золотої доби Голлівуду, її сценарій неймовірно чудовий. Це кінофільм про ціну, яку доводиться сплачувати, щоб отримати бажане. Зрештою Єва отримує те, чого прагнула, але стикається з іншою Євою. І в моєму кінофільмі Альма теж отримує те, чого хоче, але якою ціною?”
Камерна атмосфера тісних кабінетів і домашніх віталень наближає “Після полювання” до жанру кінофільмів, дія яких відбувається в одному приміщенні. Говорячи про насичений сценарій талановитої дебютантки Нори Гаррет, Ґуаданьїно додає: “Отримавши сценарій, я одразу подумав про “Хто боїться Вірджинії Вулф?” (1966). Це визначна кінострічка про понівечених персонажів, які безжально роблять одне одному жахливі речі. Я багато думав про те, як Майк Ніколс вміє розташувати кількох людей в одному кадрі, змушуючи їх співіснувати. Це було для мене великим джерелом натхнення”.
Після всесвітньої прем’єри у Венеції режисеру не терпиться представити кінофільм широкому загалу й побачити, до яких дискусій призведе ця делікатна тема: “Я надзвичайно радий представити “Після полювання” світу. Не знаю, як його сприйме прокат, але вже бачу, що після перегляду люди активно обговорюють. Мене запитують, чому я знімаю так, щоб у кінофільмі не було “героя”? Я виріс на кіно без простих відповідей. Згадайте “Екзорциста” Фрідкіна: нібито жахи, а насправді — драма про розлучення, війну у В’єтнамі та провину перед матір’ю. Кіно має бути хаотичним, а не зробленим за шаблонами сценарних шкіл”.
Ґуаданьїно не планує сповільнювати темп. Достатньо лише зазирнути на кінопортали, щоб переконатися: у нього десяток проєктів у розробці — різних за жанрами та масштабами. І хоча пристрасті режисерові не позичати, залишається дивуватися, звідки він бере стільки часу та енергії. На це він відповідає просто й гарно: “Раніше між кінофільмами у мене були довгі перерви — і це було нестерпно, тому що я дуже люблю знімати, працювати з людьми. Тоді я пообіцяв собі: якщо з’явиться можливість працювати у швидкому темпі, я зніматиму й не чекатиму. Так я й роблю. І нарешті здійснюю давні мрії”.
