У київській галереї The Naked Room проходить персональна експозиція української мультимедійної мисткині Олени Ємчук “Мнемосіна”. Ємчук працює з кінофільмами, фотографією та малярством, проте в центрі її уваги постійно жінки — “надзвичайно важкі та багатогранні істоти”, як характеризує авторка. Експозицію можна оглянути до 4 грудня.
Реклама.
За її спиною безліч індивідуальних та колективних виставок у США та Європі, а твори знаходяться у колекціях акторок Руні Мари та сестер Олсен, моделі Єви Герцигової. Мисткиня знімала рекламні кампанії для Christian Lacroix, Dries Van Noten, Comme des Garçons і Gucci, а перед її об'єктивом побувало чимало супермоделей та знаменитостей — від Карен Елсон до Ніколь Кідман.
Нині Ємчук — одна з найвідоміших мисткинь, чия творчість впроваджує українську ідентичність у всесвітній культурний контекст. Вона народилася в Україні, як фотографиня розкрила себе в США, куди переїхала юнкою з батьками понад 40 років тому. Незважаючи на час і відстань, вона зберегла міцний зв’язок із батьківщиною. Їй присвячені знакові фотоальбоми мисткині — “Гідропарк”, “Одеса”, “Маланка” та "Україна Yelena Yemchuk". Vogue Ukraine зустрівся з Оленою Ємчук, щоб поговорити про її дебютну виставку в Україні “Мнемосіна”, роль мистецтва під час війни та рідний Київ.
Що послужило поштовхом для створення виставки “Мнемосіна”?
Торік у серпні я перебувала в Києві й, мандруючи містом, зайшла до галереї The Naked Room, де познайомилася з її кураторкою Марією Ланько. Вона запропонувала реалізувати виставку моїх робіт, і ми почали шукати ідею. Останнім часом у мене не було нових проєктів: після того, як у 2019–2020 роках я закінчила серію “Маланка”, я довго не могла приїхати в Україну, а згодом розпочалося повномасштабне вторгнення. За ці чотири роки змінилося багато чого, і я прагнула просто побути вдома, щоб усе відчути особисто.
Я фотографувала Україну все своє життя, але до 2005 року, коли вийшла книга “Гідропарк”, нікому цих робіт не демонструвала. Отже, для “Мнемосіни” я звернулася до власного архіву — від середини 1990-х до початку 2000-х — і відібрала приблизно 300 фотографій. Також у мене було шість нових жіночих портретів, які я створила у Львові влітку минулого року, — вони теж потрапили до експозиції. Все це склалося в історію, де переплітаються спогади і сучасність.
Чим різняться ті жінки, яких ви фотографували в середині 1990-х і нині?
Мені здається, що всі жінки, яких я фотографую, надзвичайно різні: у кожної — власна, неповторна краса. Але між ними дійсно є дещо спільне. Коли я переглядала фотографії та фільми, які знімала у 23–25 років, то зрозуміла: конкретний образ жінки, що виник у моїх ранніх роботах, досі мене приваблює. У ньому поєднуються внутрішня сила та легка меланхолія. Зустріч із жінками, які не бояться показати це в кадрі, — для мене найбільший подарунок. Я хочу, щоб усі, і особливо мої героїні, відчули цю особливу внутрішню красу.
Саме тому я не роблю ідеальних гламурних фотографій — щоб вхопити цю красу, вони мають бути істинними.
Цей акцент пов'язаний з особистими переживаннями?
Безперечно. У свій час я дуже болісно переживала еміграцію, і, здається, повертаючись в Україну, намагаюся зрозуміти себе через своїх героїнь. Але я знімаю не тільки жінок, але й підлітків — дівчат і хлопців у тому віці, коли сама переїхала до Америки й на деякий час загубила себе. В українках я бачу особливу силу й упевненість — у собі, у власних можливостях. Це робить їх важливими тут і зараз. І коли я повертаюся в Україну, мене неймовірно надихає ця енергія. Я відчуваю свою причетність і дуже пишаюся своїм корінням. Кожна дівчина, яку я нещодавно знімала, — абсолютно вражаюча. Я не можу пояснити це словами, тому й фотографую: якби могла, напевно, стала б поеткою.
Як ви сьогодні вирішуєте, що варте уваги, а що ні?
Трапляються проєкти, в яких ти відчуваєш, що слід документувати все. Я не аналізую, не звертаюся до свого минулого досвіду, а намагаюся залишатися відкритою. Це допомагає бачити речі такими, якими вони є, адже коли ти думаєш, що все знаєш – можеш пропустити важливий момент. Я набагато краще фотографую, коли нічого не планую.
Ви не були в Україні чотири роки та повернулись вже після повномасштабного вторгнення. Що для вас змінилося?
Як тільки я перетнула кордон, то одразу відчула, що приїхала в абсолютно іншу Україну, де люди довше дивляться один одному в очі й частіше виявляють людяність. Я декілька разів приїздила за останній рік і щоразу бачила відкритих людей та їх прагнення допомогти. Для мене дуже цінні такі спільні моменти, це щось унікальне, – я бачу у них красу. Все радянське, що відчувалося ще донедавна, наче змилося. Але з іншого боку мене жахає усвідомлення того, що у цій новій реальності люди щодня перебувають у небезпеці, втрачають близьких, ночують в укриттях, живуть без світла і не знають, що буде завтра. Але я розумію і тих, хто, незважаючи на ризики, повертається додому, – ту велику діру в душі, яка з’являється в еміграції, неможливо заповнити.
“Мнемосіна” — це друга частина виставки, перша частина — “Ітака” — була презентована в липні в Марселі в галереї Kolektiv Cité Radieuse. Чим різняться ці дві події і їх відвідувачі?
Для мене дуже важливо знайомити світ з Україною. В Марселі були представлені як мої нові портрети, зроблені у Львові та Києві, так і вибране з архівних фотографій – із серії “Гідропарк” та “Одеса”. І мене дуже тішить, що подія стала популярною – її подивились близько 7000 відвідувачів з усього світу, оскільки в цей час тривав курортний сезон. Але виставка у Києві для мене особлива і дуже емоційна подія, бо в Європі я часто показувала свої світлини, але вперше роблю це вдома. Гуляючи містом я помітила, яким насиченим культурним життям живуть кияни, як багато концертів та театральних вистав сьогодні проходить. Мистецтво здатне лікувати рани у важкі часи.
Над чим ви зараз працюєте і про що мрієте?
Останнім часом я багато малюю – для мене це добра терапія. Хочу зробити ще один проєкт в Україні і показати більше своїх робіт. Але головна мрія – відзняти повнометражний фільм. Нещодавно я закінчила три короткі фільми з художницею та моєю подругою Анною Домашиною. І мені здається, що саме час спробувати щось нове.
Текст: Анна Золотарьова
