19 та 20 листопада на сцені Національної опери відбуваються прем’єрні покази “Казок Гофмана” на музику Оффенбаха в режисурі Івана Уривського, який продовжує експерименти з оперним мистецтвом. Як народжувалася вистава та як її сприймати — читайте у статті.
Реклама.
Режисер Іван Уривський, сценограф Петро Богомазов і художниця по костюмах Дарія Біла створили світ, в який хочеться поринути і який наче зупиняє нашу дійсність — але потребує від глядачів пильності й концентрації на деталях. Тут має значення все: полотна на стінах простору, де розгортаються події (їх спеціально створив Петро Богомазов), колір оксамитових штанів на головному персонажі, поетові Гофмані (його роль виконують солісти Олександр Нікіфоров та Дмитро Іванченко), те, як витончено рухається сценою хор, і навіть те, під час якої саме арії Гофмана та Антонії в третій дії на столі почне кипіти чайник.
“Казки Гофмана” — опера французького композитора Жака Оффенбаха 1873 року, в основу якої покладені мотиви трьох новел німецького письменника Ернста Теодора Гофмана: “Пісочний чоловік”, “Разом із втраченим портретом” і “Радник Креспель”. Їх поєднує центральний герой, мрійливий поет і художник Гофман, який, за фабулою, збирається з приятелями у винному погребі й згадує свої любовні пригоди. Він закоханий в артистку Стеллу, в якій об’єдналися образи трьох жінок — механічної ляльки Олімпії, куртизанки Джульєтти та співачки Антонії, — яких кохав Гофман. Вони уособлюють чарівність, розпусту і чистоту — але в результаті жодна не робить поета радісним.
Іван Уривський давно виношував ідею перенести тексти Гофмана на драматичну сцену — але здійснив він це на сцені оперній. “Я все ще новачок в оперному театрі”, — декілька разів під час розмови повторює Іван, з яким ми спілкувалися за тиждень до прем’єри наприкінці жовтня. У травні Уривський поставив у Львівській опері “Золотий обруч” на музику Бориса Лятошинського — непросту історичну оперу про боротьбу українського народу за свою землю та незалежність. Друга спроба в оперному виді мистецтва — комедійна і разом з тим лірична, витончена п’єса Оффенбаха, автора більше ста оперет, який все життя хотів творити в серйозному жанрі та тільки наприкінці життя написав першу оперу, але так і не побачив її постановки. Уривський, який в юності у рідному Кривому Розі грав у рок-колективі на бас-гітарі й мріяв бути відомим музикантом, зізнається, що на репетиціях часом відчував себе “наче в тумані”, а ще “досі так і не навчився читати клавір”.
“Казки Гофмана” — найтриваліша постановка Івана, відомого своєю здатністю бути влучним і точним у стислій формі: триває три години з двома антрактами. Для порівняння, його успішна вистава “Конотопська відьма” в Театрі Франка триває 1 годину 20 хвилин, “Макбет” — трохи більше ніж півтори години. Разом з тим і наймасштабніша: на сцені до 15 солістів, 70 хористів і приблизно стільки ж оркестрантів. Нестача досвіду в масштабах жанру не перешкоджає режисерові привнести в оперу те, за що його вподобали глядачі: здатність бути співзвучним часу і талант створювати на сцені іншу, нову захопливу реальність.
Дії опери “Казки Гофмана” в інтерпретації Уривського відбуваються в просторі музею сучасного мистецтва. Історії Гофмана розгортаються перед відвідувачами виставки (їх роль грає хор) у вигляді трьох живих інсталяцій: перша — сатиричний сюжет про ляльку Олімпію, роль якої чудово виконують артистки Ольга Фомічова та Анастасія Довбіус; друга — не менш глузливий перформанс про куртизанку Джульєтту (Вікторія Ченська, Тетяна Ганіна), яка спокушає Гофмана; і третя — сумна, драматична історія молодої співачки Антонії (Ліля Гревцова, Анастасія Поважная), яка помирає від хвороби, яку успадкувала від своєї матері, відомої вокалістки. Присутність на сцені у всіх трьох актах відвідувачів музею (тобто хору), що уважно стежать за “експонатами”, обговорюють їх між собою та фотографуються на їхньому фоні, робить режисерське рішення “Казок Гофмана” іронічним та дозволяє подивитися на оперу Оффенбаха, написану більше 150 років тому, з відстані часу.
Для постановки Петро Богомазов, один із найталановитіших театральних художників країни, який співпрацював із Уривським над виставами “Калігула”, “Макбет”, “Марія Стюарт” в Театрі Франка, а також “Перевтілення” за Кафкою в Празі та “Землею” за повістю Ольги Кобилянської в литовському Каунасі, збудував на сцені повноцінний павільйон, що зображує простір музею сучасного мистецтва. “Будь-що, що ти виставляєш на сцену в театрі, вже є артефактом, і в музеї відбувається те саме — все в його просторі стає експонатом, — говорить Петро. — Згадайте художника Марселя Дюшана та його “Фонтан”. Тож нам хотілося вивчити, як “щось” стає артефактом в театрі і як впливає на реакцію глядачів”.
Найбільший відгук у публіки викликає третя дія, мізансцена якої вирішена як ностальгійний простір квартири з добре знайомими об’єктами: килими на стінах, старе крісло, ліжко на металевих ніжках, простий стіл, накритий клейонкою. У цьому просторі відроджується історія Гофмана та юної Антонії, яка живе мрією — бути видатною співачкою, як її мама, що померла від хвороби. Успадкувала цю недугу й Антонія, яка уособлює для Гофмана ідеал невинної та щирої жінки, але, за законами жанру, вмирає.
Розповідаючи про сценографію в цій дії, Петро Богомазов зазначає, що “це інсталяція на тему ностальгійності і коментар про те, як часто минуле тягнеться в наше життя”. “Нам часто здається, що ніби колись десь було краще. А коли ти насправді це бачиш, особливо так перебільшено, засобами театру, ця ностальгійність стає абсурдною”. Певним референсом, за словами Петра, стала творчість Девіда Лінча, який у своїх фільмах часто застосовував естетику 1970-х, зокрема в картині “Внутрішня імперія”.
На тлі цього “сірого” інтер’єру абсолютним контрастом постає передостання сцена, в якій виникає Голос матері (партію виконують Тетяна Пімінова, Алла Позняк та Наталя Кисла) — жінка в розкішній сукні в блискітках та головному уборі з пір’я на голові. Це образ матері Антонії, а ще — смерть, яка прийшла забрати дівчину й дослівно огортає її своїми обіймами. Художниця костюмів Дарія Біла, дизайнерка бренду MY THEATRE by Dariia Bila, має великий досвід роботи в театрі: вісім років була головною художницею Дніпровської опери, співпрацює з трупою Freedom ballet, для якої створила костюми та декорації для популярних вистав Flambè і “Кабаре”. У “Казках Гофмана” одну з найважливіших сцен вона вирішує бурлескно, яскраво і водночас пронизливо, вдягаючи свою героїню в сяюче вбрання, що зачаровує й лякає.
“Я довго міркувала, в чому має бути Голос матері, який несе смерть, — ділиться Біла. — Нам хотілося, щоб це була недосяжна діва, яка в уяві хворої Антонії втілює красу, талант, мрію. Я впевнена, що костюм у театрі має бути насамперед правдивим. Він повинен промовляти — і цей костюм промовляє”.
Для сукні знадобилось понад 10 метрів тканини з блискітками, а пошили її в ательє бренду MY THEATRE by Dariia Bila. “Сила — в деталях, у театрі немає незначних речей, — продовжує Дарія. — Наприклад колір шкарпеток, які видно, коли артист сідає, або відтінок оксамиту, або фактура сорочки: яка вона на дотик для артиста, яке в неї забарвлення, що має відчути глядач. Мені здається, саме ці моменти й формують настрій вистави”.
В оригіналі опера Оффенбаха — романтична оповідь про нещасливе кохання та ціну, яку сплачує поет за те, щоб бути поетом. В Національній опері Уривський пропонує вражаюче і водночас метафоричне трактування: не потрібно сприймати буквально все, що ми бачимо на сцені.
Фото: Григорій Веприк
