У 2000-му мені було лише три роки, і мої розваги обмежувались мультиками — ймовірно, спостерігала за пригодами Чіпа і Дейла, але точно не за перебігом подій у фільмах про отруйні відходи. В цей же час на світові екрани вийшла стрічка “Ерін Брокович” — кінодрама Стівена Содерберга, що ґрунтується на реальних фактах, з Джулією Робертс у головній ролі. На той момент Робертс вже з десяток років утримувала статус голлівудської ікони. “Красуня” (1990), “Весілля мого найкращого друга” (1997), “Ноттінг Гілл” (1999) — її ім’я стало своєрідним брендом. Джулію знали навіть ті, хто ніколи не бачив жодного з її кінотворів. Проте, в образі Ерін Брокович вона вперше кардинально змінила звичне амплуа: без косметики, без тієї знаної широкої посмішки, яка, здавалося, мала здатність продавати все — від романтичних комедій до реклами шампунів.
Рік 1993. Ерін Брокович — двічі в розлученні, дещо розлючена, змучена мати трьох дітей. На банківському рахунку — сімдесят чотири долари. Вдома — хворі діти, гора брудного одягу та пошкоджений посуд. Це не “зародження великої кар’єри екозахисниці”, а скоріше безвихідна ситуація, в якій вона, тим не менш, умудряється рухатися далі — навмання, наперекір долі, без надії, просто тому, що іншого шляху немає. Ерін не з тих, хто здається. Вона не має належної освіти, корисних зв’язків чи високого статусу. Але в неї є неймовірна впертість і звичка висловлювати свою думку, навіть коли розумніше було б промовчати. Її існування — послідовність незначних невдач, проте кожного разу вона тримається на плаву, ніби не знає, як інакше. І саме ця наполегливість згодом допоможе їй поставити на коліна одну з найбільших енергетичних компаній Америки.
Коли Ерін з’являється у юридичній фірмі після чергової безуспішної спроби працевлаштуватися, вона створює враження людини, якій би не дозволили переступити поріг приймальні. Коротка спідниця, леопардовий топ, яскраві підбори — зовсім не той стиль одягу, який очікуєш побачити в офісі, де всі носять строгі костюми. Але Ерін прагне не кар’єрного зростання, а відшкодування збитків — після того, як її адвокат Ед Мезрі (блискуче зіграний Альбертом Фінні) програє її особисту справу про ДТП. Вона практично вривається до його робочого кабінету — не з благанням, а скоріше з вимушеним шантажем — у найкращому значенні цього слова. Ерін заявляє відверто: “Оскільки ви провалили мою справу, вам доведеться мене прийняти на роботу — хоч так компенсуєте завдані збитки”.
Ед, збентежений і відчуваючи провину, врешті-решт погоджується. Таким чином, Брокович, не маючи юридичної освіти, але володіючи безмежним запасом гніву та непоступливості, отримує своє робоче місце. І, відверто кажучи, це викликає здивування у всіх. Коротка спідниця, леопардовий топ, червоні підбори — вона одягається так, ніби збирається не на роботу, а на розважальну вечірку. Колеги обговорюють її за спиною, дехто кидає косі погляди, і в результаті начальник делікатно зауважує: “Можливо, вам варто було б дещо змінити свій гардероб”. На що Ерін відповідає фразою, яка з тих пір стала легендарною: “До тих пір, поки у мене одна сідниця замість двох, носитиму те, що мені до вподоби”. Це її проголошення незалежності. Тому що у світі, де жінок (досі) оцінюють за глибиною декольте чи довжиною спідниці, Ерін зустрічає ці погляди без вагань. Вона не знає мови юридичних кодексів, але вільно володіє мовою прямолінійності — і саме вона з часом стане її наймогутнішою зброєю.
Одного дня, перебираючи старі справи, які роками лежали без діла, Ерін наштовхується на щось дивне: серед документів про продаж землі — медичні висновки. Вона не юрист і не знає, що саме їй потрібно, але її турбує сама відсутність логіки. І те, як легко всі інші це проігнорували. Її цікавість переростає в детальне розслідування. Ерін їде до маленького каліфорнійського містечка Гінклі — туди, де місцеві жителі вже тривалий час страждають від незрозумілих хвороб. У деяких — онкологія, у інших — мертвонароджені діти, у третіх — виразки та новоутворення. Люди пояснюють це “поганою водою” або просто невезінням. Проте Ерін не вірить у збіги. Вона починає збирати факти, вислуховувати людей, розмовляти з лікарями. І поступово формується картина, від якої кров холоне в жилах: потужна енергетична компанія Pacific Gas and Electric роками зливала в місцеві водойми отруйний хром — речовину, яка фактично отруювала все місто.
Це відкриття дає поштовх низці подій, які перетворюють звичайну діловодку на ключового учасника одного з найбільш відомих екологічних судових процесів у США. Ерін переконує Мезрі зайнятися цією справою, а потім — фактично очолює її самостійно. Вона збирає сотні свідчень, віднаходить докази, захищає право людей на істину — і при цьому намагається врятувати своє власне життя від чергової катастрофи.
Однак, сила цієї кінострічки — не в самому сюжеті, а в методі його викладу. У тому, що Стівен Содерберг дозволяє своїй головній героїні бути недосконалою, нестримною, невгамовною. Робертс демонструє майстерність з неймовірною точністю і без жодного потурання глядачеві: її Ерін здатна одночасно викликати роздратування і захоплення, розвеселити і засмутити. Саме в цьому амплуа Джулія Робертс перестає бути просто “красунею”. Вона — фундамент кінофільму. У ній відчувається гнів, виснаження, зухвалість і ще щось невловиме. Її персонаж живе й дихає в кожному кадрі.
Содерберг створює цю розповідь майже як репортаж про країну, яка вичерпала свої ілюзії. Пил на дорогах, випалена земля, недорогі кафе біля автозаправних станцій, люди, які перераховують дрібні гроші на касі. Це не Американська мрія — це Америка, яка п’є каву з паперових стаканчиків і сподівається, що на рахунку буде достатньо грошей до кінця місяця. Саме тут, серед цих звичайних краєвидів, розгортається історія справжньої кривди. Це Америка, де звичайні люди працюють у магазинах вживаного одягу і не мають медичного страхування. Де жінка без юридичної освіти розкриває екологічну катастрофу, яку роками приховувала корпорація з величезними прибутками.
Розповідь про Ерін Брокович — не плід уяви. Вона дійсно трапилась. Проте Содерберг не намагається зробити з неї повчальну історію. Він не знімає чергову оповідь про “маленьку людину проти системи” — він показує, як виглядає реальність, коли система повністю ігнорує тебе. Содерберг зображує Америку такою, якою вона є насправді — державою, де всі надто зайняті боротьбою за виживання, де в повітрі стоїть запах бензину та платіжок за комунальні послуги.
На зламі двох епох — фільмів про чоловіків і кіно про все інше — “Ерін Брокович” став революційним проривом. Тому що це кіно про те, що звичайне виживання може бути шляхетнішим за будь-який героїчний вчинок. І не про жінку, яка доводить, що “також може”, а про особистість, яка просто не бажає ігнорувати несправедливість. Раніше критики зверхньо жартували — мовляв, ще одна “казка з щасливим фіналом” про “спокусливу матусю” в шкіряній спідниці. Минуло двадцять п’ять років, і ці глузування виглядають просто смішно. Тому що з плином часу стає зрозуміло: саме ця “надміру відверта” історія стала однією з найщиріших розмов про жіночу силу. Робертс отримала за цю роль свій “Оскар”, але її справжня тріумф — в іншому. Вона створила персонажа, на якого хочеться бути схожим, а не просто захоплюватися. Жінку, яка відчуває втому, обурюється, боїться, але все одно продовжує рухатися вперед.
“Ерін Брокович” став першим значним хітом 2000 року, заробив понад чверть мільярда доларів у прокаті і довів, що історія однієї особистості може мати розмах політичного трилера. Пройшло чверть століття, але кінофільм лише збільшив свою актуальність. Ми існуємо у світі, де великі корпорації контролюють все — від водних ресурсів до алгоритмів, і цей сюжет звучить навіть голосніше, ніж раніше. Він не втрачає своєї значущості, тому що не пов’язаний з минулим. Бо людська цінність — це те, що нас рятує, коли інші системи виходять з ладу.
